РОМАН ІВАНИЧУК: «МОЯ ПРОФЕСІЯ — ПЕРО»

Героєві України, лауреатові Національної премії імені Т. Шевченка, відомому українському письменнику Романові Іваничуку виповнилося 80 років. Роль цієї особистості в становленні Товариства української мови, ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка неоціненна і незабутня. Від імені українських просвітян, правління та секретаріату “Просвіти”, редакції “Слова Просвіти” і всіх читачів газети щиро і щедро вітаємо ювіляра та бажаємо йому здоров’я, творчої моці й житейських радощів на  многії й благії літа!

— Романе Івановичу, смію зарахувати себе до тих читачів, що прочитали майже все, написане й опубліковане Вами. Почала з “Мальв” студенткою, а роман “Манускрипт з вулиці Руської” відношу до найзахопливіших в нашій українській прозі: інтригуюча фабула, історичні факти, правда і вимисел творять справжнє диво; тут і еротика, й демонологія, і містика, й елементи трилера, інтрига і фарс, і багато чого іншого, що нині ледь спинається на ноги… Дух середньовічного Львова відтворений настільки майстерно й уміло, що читач, захоплений виром подій, сам стає співучасником цього то веселого, то вельми печального карнавалу…А які величні герої творять фабули інших романів — справжні титани духу Іван Франко, Маркіян Шашкевич, Микола Гулак!.. Як Вам це вдається? —  За письмовим столом я найбільше можу зробити. Бо це — моє. Коли сідаєш за стіл, відкриваються канали підсвідомості. Відкриваються всього раз, потрібно лише упіймати ту мить. І вона — неповторна. Я ніколи не мав вільного часу й не знаю, коли  встиг написати тих п’ятнадцять романів. І ось нарешті закінчив цикл, який тягнув із XV століття нашої історії. Останнім  є роман із часів УПА “Рев оленів на розвидні”, що його прототипом є моє рідне село… І ось той Храм, який я зводив тридцять років, вирішив довершити банею і хрестом: триптихом філософських повістей, зібраних в одній книзі “Смерть Юди” (крім однойменної повісті — ще “Євангеліє від Томи” та “Ренегат”) — про три категорії, які досліджував: сумнів, зраду, роздвоєння особистості…

—  Романе Івановичу, саме під Вашою рукою у Львові було створено Товариство української мови і саме у Львові виникла ідея реорганізувати його у Товариство “Просвіта”, члени якого багато зробили для незалежності. Мені пригадалася фраза, якою Ви розпочинаєте свою книжку “Благослови, душе моя, Господа…”: “Живемо в добі, коли політики або нічого не знають і не можуть передбачити майбутнє, або суть безсилі коригувати хід історії…” — Я закінчив другу й третю книгу цих спогадів і залишаю ворота відкритими — думаю, що продовжуватиму, якщо мені вистачить життя і часу. В кожному разі, ті теми, які розпочав у першій книзі, розвинув у другій і третій, набрали актуального звучання — тобто тогоденного. Моє ставлення до нинішнього політичного життя не змінилося.Залишився оптимістом, вважаю себе завзятим чи, як іноді жартівливо кажу, телячим оптимістом і повторюю: “Благослови, душе моя, Господа за те, що ми діждалися і вибороли незалежність України”. Усе, що відбувається зараз у політиці й що ми чули із зали Верховної Ради, звичайно, прикро. Але  не сказав би, що дуже небезпечно. Небезпеки тут нема: ніщо вже не поверне Україну в страшне імперське лоно. Але ми ще переходитимемо великі бар’єри, тому що люди наші, народ наш не усвідомив, що таке незалежність. Не усвідомив, що незалежність — це  нормальний стан людини, нормальний стан народу. І якісь невигоди, бідність і нестачі ще не означають, що в усьому винна Україна нинішня. У цьому винна совєцька система, яка знищила господаря, українську ідеологію, пригнобила українську національну ідею. Народ ще не доріс до того, щоб на виборах назавжди зректися страшного явища, яке здратувало XX сторіччя, — комунізму і фашизму. І доки народ, нове покоління не дозріє до того, що треба обирати в парламент національні сили, а не комуністів, не п’яту колону, яничарів, які й не сплять, а мріють повернути колишню владу — доки народ не візьме владу в свої руки, доти ми шкутильгатимемо. Завалилася найстрашніша імперія, яка існувала у світі. На її руїнах постає нове життя, і воно не може йти гладенько, адже відбулася деструкція душ, деструкція мислення; заважають лінивство, безгосподарність, невміння… Та, зрештою, яку ми освіту діставали?! У вузах половину часу витрачали на лженауки — історію партії, марксизм-ленінізм і всілякі псевдофілософії. Зараз  бачу цілком інше явище серед молоді. Молодь у нас прекрасна — щодня стикаюся з її запитами, вміннями і бажаннями. І сімдесят відсотків хочуть мати ґрунтовні знання мови, філософії, світової літератури. І тому нове покоління буде ґрунтовніше підготовленим і освіченішим, ніж ми.Коли буде освіта, культура, а нема “взагалі культури” — є національна, то утвориться новий тип людини. І та нова людина прийде в той самий парламент, у державні структури. До керівництва всіма ланками держави прийдуть люди, які вболівають за державу. Тож я оптимістично налаштований і писатиму правду — як завжди писав. Не можна людей обманювати, що нам жити добре. Але нам добре тому, що ми живемо у своїй державі. — Ви оптиміст, і думаю, що Ви не самотній у своєму оптимізмі. Але як тоді пояснити ту соціальну апатію, яка панує в державі? — Нам дуже багато вдалося зробити тоді, коли ще соціальної апатії не було. Коли ми боролися проти большевицької системи, апатії не було. Так склалося в історії нашого народу, що ми навчилися воювати за нашу незалежність. А коли здобували її, то втрачали через заспокоєння, через те, що лідери, які вели нас на боротьбу, самі збавляли тон, самі заспокоювалися і починали між собою всілякі “розборки”: хто більший патріот, і на тому багато втрачали. І цим користувався ворог, який навчився бути дисциплінованим, який має школу комунізму-тоталітаризму…— Тобто ці люди впевнені, що вони не пропадуть…— Не пропадуть, бо прийшла демократична влада, ніхто нікого не притягає до відповідальності за антидержавну діяльність, антиукраїнські висловлювання. Народ добре бачить, хто при владі: не Рух, не “Просвіта”, партії порозколювалися, при владі ті, хто й раніше, тільки з новою геральдикою,  новою символікою, використовують її для своєї чорної діяльності. Народ зневірюється. І якби література, яка проносила національну ідею в імперії протягом століть і донині, мала ту саму функцію і ту саму опінію в людей, то ми стояли б на тому самому рівні. Але коли культура в людей відсунена на другий план, а маскультура — чужа для нас —  наступає, коли молоді творці, які є порядними і талановитими (добре їх знаю), зневірюються у перспективі нашого державного життя і йдуть на копіювання чужих матриць, що не відповідають національному духові, або шукають вихід у ситуаціях, які віддаляють їх від найпекучіших проблем і йдуть у вигадані ситуації, що їх у нашому житті не існувало. Така література перестає бути носієм національної ідеї. Можливо, я перегинаю, але певен, що література передусім повинна бути естетичною категорією. Ми дуже багато втратили на тому, що заанґажували літературу політично, але іншого виходу не було. Новим творцям здається, що ми повинні творити тільки естетичні цінності, які не мають жодного стосунку до життя політичного, матеріального, тільки пошуки псевдобарокових форм. Це є. Тому література перестала бути матерією, яка несе національну ідею. Можливо, настане час, коли вона не муситиме цього робити, але завжди буде національно заанґажованою! Тому не можна понижувати той заданий тон національної, заанґажованої, політичної літератури, доки є загроза національній ідеї. Я не за те, щоб усі кричали “Слава Україні!” й носили вишиванки;  не за те, щоб усі в кожному рядку повторювали патріотичні інвективи чи фрази, але обминати, вимивати цього зараз не можна. Навіть література, у певних вимірах досконала, не доходить до людей,  оскільки книжки дорогі, їх не видають, адже видавці шукають спонсорів для літератури, яка має попит на дешевому ринку. І від цього теж апатія: читач звик читати літературу цікаву, яка кличе до чогось. А зараз бере книжку і каже: що ж це таке? Ми ще не маємо повноцінної держави, не маємо матеріального достатку, маємо обвал гривні тощо, а вони пишуть про щось таке, що треба розшифровувати, або те, що зовсім не стосується нашого національного життя. Література перестала бути чинником політичним, національним. І тому люди втікають від літератури, не читають книжок — не мають за що їх купувати. Люди не мають за що дотягти до зарплати (якщо та зарплата ще є) і починають виголошувати абсурд: “Мені такої держави не треба!” У такому випадку питаю: “А що тобі треба?! Польської держави?! Московської, турецької? Ти можеш мати тільки одну державу: Україну в Україні. І розбудовуй її, працюй на неї. Бо не матимеш жодної — будеш ніхто, залишишся у вакуумі або будеш рабом Москви чи іншого якого сусіди, який колись покуштував українського меду і забути смаку його не може”. Ми мусимо зараз бути войовничими митцями, мусимо мати войовничу культуру, мусимо боротися так, як боролися наші попередники. Згадайте, з чого починалася Українська революція. З літератури. Самвидав виготовляли, читали, переписували, сідали за нього в тюрми; за нього виганяли зі Спілки, з роботи — але боролися. Тепер усе це відпало. А ворог, який прийшов, який повернувся, дуже легко з цього користається. Тепер треба впрягатись у плуг і тягти воза, наладованого словом незалежність. Треба те слово наповнювати! Якщо духовно ми не наповнимо ті порожні або напівпорожні міхи, то ніколи не матимемо досконалої незалежності. Коли був депутатом Верховної Ради, то завжди вискакував на трибуну, як ішлося про духовну культуру, мову  тощо. Мої однодумці, яких  щиро люблю, казали: “Романе, є важливіші справи, ніж культура!” А я відповідав: “Нема важливіших справ, ніж культура!” Бо з культури формується людина — ми ж не твар Божа, яка може знайти добре пасовисько і бути ситою й задоволеною. Ми люди, і мусимо передусім зберегти культуру. Якщо хліб не вродив нині — вродить наступного року. Завод закрився — наступного року відкриється. А втрачена культура не повернеться. І втрат ми зазнали дуже багато — за час незалежності… Через неувагу, апатію, ігнорування справжньої войовничої, заанґажованої національної літератури.—  Романе Івановичу, пишучи історичні романи і багато написавши з історії Львова, Галичини, Ви ніколи не поділяли Україну на дві частини у творах — написали і про Східну, й про Західну Україну. Історія українська у Ваших творах почала виходити на паралель з історією біблійною. Бачу, що Ваші романи, навіяні біблійною тематикою, без якої найбільші письменники не живуть,  мають українські реалії…— У мене вийшло трішки інакше. Раніше “Смерть Юди” чи “Євангеліє від Томи” неможливо було видати, але коли стало можливо, я зрозумів, що той великий цикл — дванадцять історичних романів,  де я прослідкував історію України від XV століття до наших днів, треба накрити так, як накривають церкву чи каплицю — банею і хрестом. Вічні категорії були — я їх досліджував — в усі часи.  Такі вічні категорії як зрада, сумнів і роздвоєння митця на земну і неземну істоту —  не ставлю себе так високо, але так є; поет не може бути тільки земним або тільки небесним. Архипенко казав, що митець мусить стояти однією ногою в реальному світі, а другою — в ірреальному, і тоді буде добрий твір. Якщо стати обома ногами в ірреальному світі — маємо абсурд, якщо ж у суто реальному, то виходить публіцистика і втрачається художність. Ті вічні категорії хотів прослідкувати в іншому матеріалі: як вони звучать у Біблії, у тій вічній історії пошуку духовного життя — своєї екзистенції в духовному витворі. І в мене вийшло. Я зрозумів, що категорії, які досліджував у матеріалі української історії, придатні для неї. Але вони звучать як категорії вічні й у зовсім чужих історичних площинах. У мене вийшла книга “Смерть Юди”, якою я накрив, мов банею, свою хату, яку  будував, свою каплицю…  Не кинувся в інші теми — послідовно перейшов від національних до загальнолюдських, бо ми як нація, як народ належимо цілому світові й перебуваємо в світовому контексті, тим більш тепер, коли  стали незалежними і світ нас уже бачить.—  Слово — це любов. Що таке зрада в слові, що є служіння Словом? —  Слова “зрада” не знаю у своєму житті — маю на увазі зраду слову, зраду переконань, зраду Батьківщині — це  чуже для мене. Служіння Словом… Може аж занадто  передавав ваги тому, що пишу.  Знав, що живу в такій страшній системі, де іншої зброї, ніж слово, нема. І ставив слово замість зброї. Надавав йому великого значення і в житті літературному, і в побуті.  Це і є служіння Словом. А служіння Слову? Це моє життя — іншого не мислю. Так, як у повітрі є суміш азоту й кисню, без яких людина не живе, для мене немислиме життя, де я не писав би. Іноді сам дивуюся, що так багато написав. Але мусив написати, бо служіння Слову — спосіб мого існування. Не маю іншого інструменту для самовираження, для розмови з людьми. Моя професія — перо. Інше — не моє. СпілкуваласяЛюбов ГОЛОТА 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment