20 травня в “Укрінформі” Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка провело засідання “круглого столу” “Шевченкові заповіти і сьогодення”.Чи дослухаємося ми до настанов Шевченка сьогодні? Відповіді просвітяни шукали разом із народними депутатами України, лауреатами Шевченківської премії, відомими митцями, громадськими та політичними діячами. “Слово Просвіти” знайомить читачів із найцікавішими виступами.
Євген Букет, Оксана ЗАГОРОДНЯПавло МОВЧАН, народний депутат України, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка:— Розмірковуючи над темою сьогоднішнього “круглого столу”, ми робили головний акцент на тій постаті, яка є визначальною для України. Тому тема “Шевченкові заповіти і сьогодення” є загальнонаціональною, а не тимчасовою. Ідеологія Тараса Шевченка сформувала українську націю, Українську державу і, без сумніву, його ідеологія впливатиме на всі стани прийдешні й сьогоднішні.Сформована Шевченком система ідеологем є нагальною вимогою до української нації бути чесними, порядними, істинними українцями. Він не щадив нікого у своїй творчості, жодної історичної постаті. Він ставив високі вимоги, він бачив модель України — країни братолюбія і єднання. Чи вона висвітлюється хоч одним боком сьогодні, чи присутня взагалі та система цінностей, яка, власне, і давала можливість Шевченку формулювати цей образ України? Що ми зберегли, що втратили дорогою до незалежності? Чи ці посттоталітарні роки, які ми зараз з вами переживаємо, і є свідченням того, що наші втрати надзвичайно великі? Саме ці питання були маршрутними сполуками для зібрання учасників “круглого столу”.
Сподіваюся, ми з’ясуємо, чи це та Україна, яку своїм пером, пензлем творив Тарас Григорович. Чи все те, що ми робимо, відповідає вимогам і критеріям, які є загальноукраїнською ідеєю.Нещодавно прочитав статтю, яка є свідченням, з чим ми зіткнулися у нашій незалежній Україні. Шалені опоненти незалежності України, виколихані в лоні української влади, присутні як парламентарі в українському парламенті, вимагають демонтажу України офіційно, і жодні органи не застосовують жодних санкцій! Маю на увазі публікацію Дмитра Табачника про те, що ми повинні мати “федеральное устройство в обязательном порядке. Это повлечет за собой кардинальные изменения всех организаций власти и полностью ликвидирует галиционализацию Украины”. Те все, що називається поверненням України в своє лоно, вихід із посттоталітарного важкого періоду, в якому все-таки українська людність почувалася набагато затишніше, набагато наближенішою до своїх витоків, сьогодні розстрілюється щоденно з дрібно- та великокаліберних мушкетів. Маю на увазі засоби масової інформації.22 травня ми поїдемо до пам’ятника Шевченку і вчергове говоритимемо про те, що з грудей Його треба зняти той пам’ятник, що поставила радянська влада, і пересунути далі, повернути хрест. Ми вкотре чутимемо про те, як палко любимо і шануємо Тараса Шевченка, побачимо чергові випуски на наших національних каналах, яких, до речі, залишилось зовсім небагато. Можемо назвати КД ТРК, Перший Національний канал та обласні державні телерадіокомпанії. Інформаційні ресурси передаються громадянам інших держав, внаслідок чого такі радіо як “Алла” та інші захоплюють телерадіопростір. У яких ще державах таке відбувається?Сьогодні ми зібралися у стінах “Укрінформу”, щоб обговорити, чи ми можемо за таким інерційним рухом вибудувати Україну. Серце України — Чернеча гора — реконструюється сьомий рік поспіль… Згадую, порівнюючи, як був у Китаї на могилі Сун Ян Цена — батька Китаю, де тисячі груп людей з різних куточків Китаю їдуть до цієї могили, аби доторкнутися до святого місця. А нам опоненти кажуть, що це непотрібно, що процес ідентифікації шкідливий, що “шкідливо бути українцем”…Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, письменник:— Колись я писав книжку про Естонію і мене цікавило, звідки походить найвідоміший естонський епос. Автор епосу — Крейнцвальд. Один знайомий естонець сказав, що вони вважають цього автора народом… Тоді подумалося про наші, українські справи — Тараса Шевченка і ставлення держави до нього. Можна сказати, що яка держава, таке й ставлення до Кобзаря. Це наше небажання, лінощі. Як писав Cамійленко, що облюбувавши фортецю-піч, ми не можемо оборонити щось більше за свою піч. Богдан ЧЕРВАК, директор департаменту Держкомтелерадіо:— На тлі реалій Шевченко залишається чи не єдиним інститутом Української держави. Президент України з рейтингом 2 %, переполовинений уряд, Верховна Рада не працює. Судова система дискредитована. Єдиний Шевченко, як духовний інститут Української держави, не скомпрометований. І хоч як парадоксально це звучить, він працює. Коли йдеться про роль ЗМІ у висвітленні подій, про які говорив у вступному слові Павло Мовчан, то тут справді більше питань, ніж відповідей. Ми стали заручниками ситуації 1991 року, коли на тлі захоплення західним настільки лібералізували інформаційний простір України, що аж тепер побачили, які проблеми це спричинило. Скажімо, Національна телекомпанія України не є повноцінним національним каналом, бо мовлення не розпочинається та не закінчується гімном України. У години, коли має звучати гімн, мовить телерадіокомпанія “Ера”, власник якої — один із відомих олігархів, тож усі спроби зробити Національну телекомпанію українською марні. Нам нав’язують ідею суспільного мовлення. Ми свого часу думали, що воно розв’яже всі наші проблеми з інформаційним простором. Але згодом стало зрозуміло, що коли йдеться про суспільне мовлення, то мається на увазі фактично ліквідація інформаційного простору, який перебуває в руках держави. У цьому контексті важливо порушити питання каналу “Культура”. Хто його дивиться, яке його змістове наповнення? Схожі канали в Росії чи інших країнах мають колосальний вплив на формування національної свідомості. Зараз слід ухвалювати радикальні рішення щодо нашого інформаційного простору. Не треба озиратися, що про нас подумають на Заході, на Сході. Потрібні рішучість, патріотизм, професіоналізм, щоб підняти українську справу до Шевченкових заповітів.Ганна СКРИПНИК, директор Інституту етнології й фольклористики НАНУ, академік:— Працюючи над підготовкою четвертого тому історії української культури, я ще раз усвідомила, що ХІХ ст. подарувало нам не тільки когорту письменників, художників, а й передусім інтелектуальну потугу в особі провідних діячів — Антоновича, Грушевського, Чубинського та інших, які інтелектуально запрограмували українство як етнічну цілісність. Саме вони задекларували перед усім світом мовою фактів, що українство — це самодостатня етнічна спільнота, яка має перспективу. Пробудив до цього саме Шевченко. Він, геній, подарований вищими силами нації у часи бездержавності й лихоліть, своїми творами заклав концепцію української ідентичності. Він виокремив українство із всеросійсько-етнічної стихії. Кобзар вказав, апелюючи до однодумців та опонентів, що “ви на москалів не зважайте, у них народ і слово, і у нас народ і слово. Хай вони по-своєму пишуть, а ми пишімо по-своєму”. Це не передбачало приниження російської етнічності, воно апелювало до свідомості українства. Тараса Шевченка недооцінюють, ми дозволяємо знеславлювати і самого Шевченка, і тих діячів, що працювали разом із ним. Ми дозволяємо знеславлювати нашу минувшину, показуючи, що вона неспроможна була ствердитися і, як нині деякі політологи вважають, що волею Москви нам подарована незалежність. Нині, як ніколи, загострилася мовна і культурна проблематика в Україні. Держава не може ствердитися, якщо не буде загальнодержавної ідеології, якщо не буде виконано і чітко прописано загальнонаціональні консолідаційні механізми. І незалежно від наших етнічних складових мусимо формувати загальнонаціональну ідею, яка нас об’єднала б. За роки незалежності ми не просто не придбали, а навпаки — втратили у національній консолідації. Ми втратили орієнтацію на загальнодержавницькі цінності. Мова як маркер надзвичайно багато важить для України. За статистикою, за час незалежності південь і схід України зросійщилися на третину. Це свідчить, що саме державний чинник належно не працює. Ми втрачаємо національно свідому еліту, часто із суб’єктивних причин. Тому маємо дбати про механізми згуртування, солідарності. Отже, треба з повагою ставитися до проблем мови, культури як важливих чинників держави.Володимир СКЛЯР, доцент Харківського національного технічного університету:— Шевченкові заповіти — символ українства, архетип української національної свідомості. Творчість Кобзаря — це творчість не просто генія, а людини, яка об’єднує “мертвих, живих і ненарожденних”. Шевченко формував українство, і найголовніша ознака цього процесу — його рідна мова.Усі спроби дискредитувати Шевченка — це спроби зруйнувати українську національну свідомість. Антиукраїнські сили намагаються видати неприродне марґінальне розуміння за норму, коли етнічним українцям нав’язують як рідну російську мову. Це перехідний етап до цілковитої асиміляції етносу. Ще давнім римлянам було відомо: “Чия влада, того й мова”. Аналізуючи ситуацію в Україні, можемо сказати навпаки: “Чия мова, того й влада”.Росіяни та зросійщені українці займають, як і в радянський час, домінантне становище в Україні. Хоч у демографічному сенсі українці й переважають, у комунікативному просторі нас менше. Ситуація складна навіть у Києві. Українці за свідомістю складають лише частину творчої, освітянської, наукової інтелігенції, вони значно менше представлені в політикумі, адміністративних органах (особливо на півдні та сході) й найменше — серед фінансово-промислових груп. Стереотип, нав’язуваний протягом багатьох років, буцімто російська — це мова передового міста, а українська — відсталого села, досі побутує. Українська меншовартість працює вже на рівні підсвідомості. Асиміляція торкнулася двох поколінь. Перше покоління приїхало колись у місто — українська мова рідна, російську змушені були вивчити, щоб пристосуватися. У другому поколінні рідною стає російська, а українська другорядною — для спілкування з дідусем і бабусею в селі. Ніхто не відмовляється від рідної мови на користь значно більшого етносу. Тому російськомовні українці — це насправді росіяни українського етнічного походження.Борис ОЛІЙНИК, Герой України, голова Українського фонду культури, академік:— Уже не один рік говорю, що, на превеликий жаль, у нас нині немає держави в класичному розумінні. Де ви бачили суверенну державу, інформаційний простір якої був би окупований іншими країнами? Як я плануватиму міжнаціональну політику, коли в мене в паспорті знято ознаку національності? Звідки мені знати, скільки українців, а скільки інших народів? Може, ми вже меншина?Хтось нам підкинув термін “деполітизація”. Як пропагуватиму українську ідею, якщо я деполітизований? У тій системі, яку ми нині не хвалимо, із жовтенят починали виховання. Хтось вважає, що це добре, хтось — погано, але тоді була державна політика.Звичайно, мовними проблемами має займатися держава. І не треба боятися, що хтось скаже, що ми нав’язуємо. Чого ми зараз у гіршій мовній ситуації, ніж за радянських часів? У нас із вами етнічний деміург. Чого ж мовчати? Треба змінювати ситуацію і з Шевченківськими святами. Я був одним із тих, хто “пробивав” їх за завданням Олеся Гончара. Тепер вони перетворюються на політичні спекуляції.Тарас Григорович несе нас на своїх плечах уже два століття. Щось і ми повинні для нього зробити. Він — величина постійна, тож час і нам перестати скаржитися і почати діяти.Олександр СТЕПАНЧЕНКО, голова Одеського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка:— Хотілося б говорити про приємніші речі, але ситуація в нашому місті не сприяє тому, щоб казати про позитивні зрушення. За останні два роки (після того, як з’явився Марков, який очолює партію “Родіна”) ступінь українофобії зріс. Відбулися політичні акції, які можна розцінювати як антиукраїнські й сепаратистські. Очільник партії співпрацює з російськими спецслужбами, які фінансують ці акції. В Інтернеті є відео цих подій, де сам Марков б’є членів товариства “Просвіта”. Міліція вдає, що нічого не відбувається. Цього року бойовики Маркова напали на співробітників СБУ, звалили їх на землю, били. Проти нього порушено дві кримінальні справи, але він на свободі, приходить до Савіка Шустера і розповідає про свою партію. Хоч за такі дії в будь-якій країні давно сидів би у тюрмі.Свіжа резонансна подія — 17 квітня в Одесі вбито Максима Чайку, керівника молодіжної організації “Січ”. Деякі ЗМІ намагаються зробити з нього фашиста, хоч це брехня. Юнак відвідував “Просвіту”, гуртував навколо себе молодь. Це багатьом не подобалося. Відома заява СБУ, де зазначалося, що Марков причетний до фінансування “Антіфа”, структури, що вбила Максима Чайку. Відомо, хто вбив — колишній член КПУ, ПСПУ, що постійно носив ніж, а цього разу його використав. Окрім Чайки, він порізав ще одну людину.Усі ці структури, люди, події пов’язані між собою. Одеса перетворилася на центр українофобії й сепаратизму. І це все дуже небезпечно.Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури імені Т. Шевченка, голова Комітету з Національної премії України імені Т. Шевченка:— Високо ціную ініціативи товариства “Просвіта” щодо “круглих столів”. Можливо, їхній громадський розголос ще не такий широкий, але ця ініціатива дає нам змогу актуалізувати проблеми.Нам потрібно об’єднати інтелектуальні сили. Без національної еліти не змінимо ситуації. Державну політику слід стимулювати ініціативами інтелектуальної еліти, передусім гуманітарної. Ми намагаємося впливати через Національну раду з питань культури й духовності, Шевченківський комітет, через “Просвіту”.Указом Президента “Про деякі заходи щодо популяризації класичної української літератури та збереження літературної і культурної спадщини” передбачено підготовку до видання творів класиків української літератури, повних зібрань творів, літературних архівів письменників-класиків. Започатковуватимемо серійні видання архіву української класичної літератури, репресованих письменників, епістолярної спадщини, продовжуватимемо серію “Бібліотека української літератури”.Скільки існує незалежна Україна, з’являються укази Президента, постанови уряду, сотні доручень, а зрушень у тому, щоб створити науково-дослідний культурно-інформаційний центр “Шевченківський дім”, у якому має бути приміщення для збереження рукописів класиків української літератури, немає. Проблема — земельна ділянка.В Інституті літератури є фонд № 1, де зберігають майже всі рукописи Т. Шевченка, але умов для зберігання цих фондів нема. В інших інститутів така сама проблема. Напередодні 200-річчя Т. Шевченка видано і реалізовано стільки примірників його творів, що тільки за ці кошти можна було побудувати храми, які світили б на весь світ. Але досі не можемо добитися жодних зрушень.Нам сприяє Президент України, але його влада, на жаль, скромна, а Укази на 80 % ігнорують під різними приводами. Указу Президента про будівництво “Шевченківського дому”, який існує вже чотири роки, досі не виконують.Разом із Національною радою з питань культури й духовності при Президентові України, Національною спілкою майстрів народної творчості, Всеукраїнським товариством “Просвіта” ініціюємо фестивалі народної творчості в селах, щоб підтримати їх, надати духовну іскру. Можливо, саме такі фестивалі стимулюватимуть ці зрушення.Володимир ГАРБУЗ, художник:— Митці найбільше відчувають, що живуть в окупованій країні. Те, що відбувається в образотворчому мистецтві, — частина агресивної ідеології щодо українства. Так, інформагентства повідомили, що українське образотворче мистецтво представляється на аукціоні “Сотбіс” уперше. Але це також приниження України, українського образотворчого мистецтва. Я знаю цих художників, але їхні твори, відібрані фондом Пінчука, роблять акцент на агресії, некрофільстві. Наприклад, українські жінки в куфайках з інопланетянином, орангутангом представлено на аукціоні як найкращі твори країни. Нещодавно на телебаченні був сюжет про те, що українське мистецтво виставляють у Польщі. На картинах — жінка з болтами замість грудей. Коментує поляк: “У нас такого добра і свого вистачає”. Якось поїхав у Кирилівку, побачив пам’ятник матері Шевченка і жахнувся. Кажуть, коли Ющенко це побачив, сказав: “Це ганьба. Його потрібно зняти”, але досі урядові делегації приїздять, кланяються в ноги і кладуть квіти… Як виявилося, цей пам’ятник замовили за великі кошти без конкурсу.Це свідчить, що триває ідеологічна окупаційна війна, спрямована на приниження і знищення українства. І незабаром буде земля, та українців на ній не буде.Євген ПАШКОВСЬКИЙ, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, письменник:— Ці плачі чую вже 25 років, Павло Михайлович, думаю, з 50… Ми разом пропагували створення академії української мови. Схожа академія, заснована у Франції 1630 року, чи не найбільше сприяла становленню французької мови і створенню єдиної держави. Це найлегший і найдоречніший для України шлях мовного і державного будівництва. Досвід Франції можна перейняти.20 років говоріння про створення мовного комітету минуло, мине ще стільки, й нічого з того не буде. Мовні заклади здійснили б найголовніше — надали б українській мові вищої якості й переваги над широковживаним суржиком. Сучасна українська розмовна мова не розвинена тією мірою, що могла б через емоційний ряд поглинути народну масу. Мова розвивається через отримання вищої емоційності, вона стає засобом самоутвердження.Ще один важливий аспект: держави не може бути, якщо ЗМІ належать іншим державам. У цьому нині причина всіх негараздів. І думаю, що у Віктора Андрійовича і його наступників будуть можливості створювати і підтримувати національні ЗМІ. Як тільки інформаційний простір контролюватиме національна еліта, ми не почуємо і не побачимо від них духоруйнівного продукту. Розвиток української інформаційності й створення умов для розвитку мови було б найкращим втіленням Шевченкових заповітів.
