«Ми — Чужинці невдалих атак»… 

НОВИЙ ПОСТУП МОЛОДОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇСпроба невимушеного діалогу

Іван РЯбЧІй, перекладач, письменник, автор і ведучий радіопередачі “Книжковий спалах” на УР-1Дмитро ЧистЯк, лауреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів поезії, новелістики й художнього перекладу, премій Посольства Канади в Україні та НАН України Іван Рябчій: Олесь Гончар у листі до Юрія Барабаша зазначає: “Справжнє мистецтво, крім буквальної правди, завжди знало іще щось більше… На жаль, далеко не всі це розуміють, навіть ті, хто береться бути суддями в літературі. Декому з них, виявляється, важко збагнути, що є в мистецтві “неправильності”, істинніші за буквальну правду буденщини. А це розуміли художники та поети італійського Відродження. В наш час це звуть романтикою”. Якось Анатолій Дімаров звернув увагу на те, що сучасна письменницька юнь дуже нагадує йому молодих шістдесятників. Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Павло Мовчан, Василь Голобородько — і начебто не відома нікому (на той час) молода людина, а як пише! Ніби нізвідки виринає справжній майстер слова! Так і тепер сиплються, мов із діжі, нові яскраві імена: Катерина Міщук, Назар Назаров, Тетяна Винник, В’ячеслав Гук, Тетяна Бондар, Христя Венгринюк, Юхим Дишкант, Марія Семашина… Перелік можна продовжувати ще довго. Отже, маємо смисловий ряд “Відродження — романтика — шістдесятництво”. Дмитро Чистяк: Як на мене, порівнювати романтизм із шістдесятництвом і теперішньою молодою поезією  ризиковано. Романтизм — доба революційного зламу мистецьких стереотипів, тому зводити її до стереотипу — справа невдячна. Адже в її межах — єнський і гейдельберзький гуртки романтиків, французький “Сенакль”, також — осібно — творчість Дж.Н. Ґ. Байрона, Е. Т. А. Гофмана, Г. Гайне, а ще —“пізні романтики” чи ранні символісти — Ж. де Нерваль, Ш. Бодлер… 

Шістдесятництво так само не вкладається в прокрустове ложе теорії: як, скажімо, співвіднести фантасмагоричну І. Жиленко з “Тишею і громом” В. Симоненка та “Відчиненням вертепу” І. Калинця? Однак те, що єднає обидві ці мистецькі з’яви із молодою поезією — нове навернення до народної традиції та її трансформація в художній мові. Від “kindermаrchen” братів Ґрімм до “Орієнталій” і реформування олександрійського вірша В. Гюґо, від міфологічного фольклорного світовідчування М. Вінграновського до “Двох кольорів” Д. Павличка, через нову інтерпретацію й авторську специфіку образотворення простежується енергетика символічної метамови народної. Змальовуючи сучасну молоду поезію, маємо констатувати, що поруч із “новою риторикою” (згадаймо невтішні наслідки попередніх “Великих Риторів”) розпіарених “двотисячників” на кшталт Олегів — Романенка чи Коцарева, і більш постмодерних Богдана-Олега Горобчука і Ярослава Ґадзінського маємо цілу когорту авторів, які відійшли від меншовартісного копіювання віджилих західних зразків псевдо-постмодерного письма і звернулися до синтезу українського й загальносвітового надбань. І.Р. Вибач, Дмитре, але що означає “народна метамова”? Хто може пояснити цю таємничу словосполуку? Чи треба долучати до цієї конструкції суржик, який домінує зараз у більшості міст України? Чи виключає “народна метамова” інтелектуальний дискурс? Двотисячники, постмодерні карпи-горобчуки — це автори, які працюють на публіку. Колись Бальзак докоряв літературознавцеві Прудону за прагнення зменшити відстань між митцем і публікою (народом?). “Я стою на тому, що витвір мистецтва повинен бути неповторним. У кожному творі  шукаю творчу особистість — в іншому разі він лишає мене байдужим. Я рішуче офірую людством заради митця. І на питання, що ж таке мистецтво, відповідаю так: це шмат дійсності, побачений крізь темперамент”. Оригінальність, небанальність, звісно, також можуть бути модними — скажімо, новаторська стилістика Ю. Андруховича у перших романах і загалом уся поетика ранніх “бубабістів”. Але у них не було такого загравання з публікою, як у Горобчука, Ушкалова чи Стронґовського. Д.Ч. Під “метамовою”  я, услід за С. Малларме, розумію мову не прямої номінації (називання), а глибинної сутності предметів і явищ внаслідок синтезу звуку й ритму з динамікою й абстракцією художнього образу. Народне мистецтво за природою символічне: це прямий контакт із животворним духом, який проступає у знаках матеріальної культури. Ставлення до Слова в первісних суспільствах — побожне, називання тотожне діянню, одиничне і загальне, живе й неживе не розрізняються. Саме залишки такого синкретичного осягнення Космосу подибуємо в найбільших наших поетів — Т. Шевченка, П. Тичини, В. Свідзинського, В. Стуса. Але псевдо-постмодерний загал “дев’яностництва” й “двотисячництва” — це не лише руйнування стильової парадигми радянського мистецтва й квазімистецтва, заміна прометеївських міфологем діонісійством Андруховича. Страшно, що, проголосивши себе постмодерним, молодий український варіант постмодернізму насправді не дав у поезії зразків постмодерного письма європейського рівня, не сформував своєї системи цінностей. Водночас маю ще раз наголосити: спостерігається тенденція спротиву риторичній штучності образів-пустодзвонів (симулякрів) завдяки інтеграції українського світовідчуття з інтелектуальним чи ірраціональним досвідом найвищих зразків світової й насамперед  європейської  поезії у творчості молодих. І.Р. Справді найбільше незаяложених талантів зараз саме у поезії — скромній, безпретензійній, та від того не менш стихійній і повносилій. Це покоління 19—30-літніх здебільшого провінційних поетів. Юний вік для поета, зрештою — не дивина, а правило. Як пише Володимир Даниленко, “сучасна поезія рідко виходить за межі студентських аудиторій, тому вік сучасного українського поета вимірюється п’ятьма роками університету і трьома роками аспірантури. Отже, поетичний вік закінчується у двадцять шість. Два-три роки після університету — час апогею поетичної творчості, коли поет пише найкращі вірші”. Є, звісно, винятки — скажімо, Ґьоте й Неруда; в українській поезії продовжують сміливо писати Василь Герасим’юк і Тарас Федюк, вишукана філософська поезія вже немолодого Павла Гірника була цього року вшанована Шевченківською премією, а шістдесятниця Світлана Жолоб нещодавно презентувала книжку віршів “Із глибин”, що змусила на кілька днів відкласти всі справи і заглибитись у вир похмурого і незбагненно прекрасного Стіксу. Україні конче потрібні не ті нинішні “літературні кумири”, що низенько вклонилися Заходу, забувши про рідне, а тверезий молодий розум, зрослий, зміцнілий на високоякісних зразках іноземної літератури, залюблений у найкращі взірці літератури української. Теперішні молоді поети прекрасно знаються на світовому письменстві і роблять чудові переклади — від латини й новогрецької (Назар Назаров) до китайської (Ярослава Шекера). Д.Ч. Коли йдеться про долю українського перекладацтва, є привід для оптимізму: поруч із численними покручами богуславських-черніїв-колодинських трапляється відповідальна до слова молодь, як-от студентка Ярина Черняк зі Львова, яка підготувала до друку збірку поезій литовки Яніни Дягутіте, чи Дмитро Дроздовський, молодий редактор відділу критики і публіцистики журналу “Всесвіт”, який знайомить читачів із щораз ширшим колом англійсько- й іспанськомовних письменників. Поезія Олесі Мамчич, Тетяни Винник, Катерини Міщук, Марії Семашиної, Арсенія Барзеловича осягає світ і себе в ньому крізь призму реалістичної, сюрреалістичної, символістської чи міфологічної парадигм у єдності інтелектуальних пошуків постмодерної естетики, і водночас інтегрує їх з українським духовним досвідом. Заглибленість у літературну традицію відкриває обрії “київської школи”, “розстріляного відродження”, й аж до міфопоетики дохристиянських вірувань. Це, зокрема, виказує образотворення поетів. Так, у молодої поетеси з Требухова Катерини Міщук поруч — “недобудови, що будують погляди вгору”, “фольга клавесинного ранку”, “синя синхронність”, у кримчанина В’ячеслава Гука — трагедії Першої світової війни актуалізуються “південним вітром”, який “Розносить кульбаб насіння // Од сонної бухти все далі, і далі й далі”, у киянки Олени Кобчінської — “Сізіфові сни опівдні” й “Плач неЯрославни”… І.Р. І все-таки досі вони лишаються чужими. Немає пророка у своїй вітчизні — цей зужитий вираз, на жаль, досі височить сумним гаслом над Україною. De profundis — чи не найпоширеніший образ серед молодих поетів (Марія Семашина, Назар Назаров). Як     О. Вайлд із глибин в’язниці обмислював ворожий хибний світ, так часом і теперішня поетична молодь сприймає навколишнє. Дуже виразно це проглядає у вірші Юлії Гладир з Кіровограда: “Я з підбитим крилом // долечу і проб’юся крізь ніч. // І жбурлятимуть люди // презирливий погляд в обличчя. // Ми для них — вороги, // ми чужинці невдалих атак”. “Київська школа” — яскравий приклад об’єднання, яке не зуміло втримати цілісність, а химерність, строкатість призвели до того, що тепер існує кілька версій того, як усе було, хто до об’єднання входив і навколо чого об’єднувалися. Звісно, Кордун, Вишенський, Голобородько, Григорів і Воробйов — не чужі в українській літературі, але й повністю своїми їм стати не вдалося. З іншого боку, чи були “своїми” Рембо, Лотреамон, Рільке, Целян і Мілош? Тут не може бути однозначної відповіді. Все-таки хочеться долучення молоді до певного процесу, адже Україні конче потрібна небанальна культурна стратегія, побудована не на “Останніх барикадах” і “Камеді клабах”, а на інтелектуальному синтезі метамови і найкращих зразків світової культури. Кажучи про найкращі зразки,  не маю на увазі, до речі, перекладені Стронґовським Буковскі й Паланіка. Цікаво сказав молодий амбітний В’ячеслав Гук: “Мені подобаються молоді письменники, які власну творчість усім пропагують агресивно. Саме в неприхованій цій агресії — їхня чарівність”. Тут подвійний, прихований зміст. З одного боку, такі, як Гук, далекі від агресивності й стрімкого піару. З іншого — шкода, що далекі. Д.Ч. Думаю, бігати по різних письменницьких Йорданах, автопробігах — то не поетові справи. Сучасний французький письменник Жоель Верне, який нещодавно відвідав Київ, слушно наголосив, що справжній Поет творить у самоті, вбираючи дух народу, дух усієї історії й надсвідомого. Розкришуватись на порох задля визнання відбирає животворну енергію, яка мала б уповні виплескуватися на папір. Проблема — у небажанні видавців виконувати функцію культурницьких центрів із пошуку, добору й розповсюдження якісної літератури і поезії зокрема. Адже набагато легше найняти квазіпоетів для “пописування стишків” (Ліна Костенко), гарчання в мікрофони на літературних тусовках із “перформенсами”, гідними первісного людського стада, замість тримати високу планку сакрального мистецтва. Проблема також — у браку справжньої культурної літературної критики, яка замість замовлених панегіриків для оказії чи риторичних прийомів із дестабілізації опонентів у найкращих традиціях софістики справді виконувала б функцію відокремлення зерна від полови, проминально-гламурного від неперебутнього. І.Р. Я  не був би аж так упевнений щодо неправильності стратегії наших видавців. Стратегія правильна, але ж культури, інтелекту видавцям бракує. Що ж до Ліни Костенко, то на нещодавній прес-конференції вона сказала приблизно так: видавайтесь, а найкраща оцінка — це реакція читачів. Коли купують — ви письменник, коли ж ні — подумайте  про те, що не так…Д.Ч. У тім-то й річ, що видавці часто роблять ставку лише на поверхову літературщину; альтернативного, глибокого, посутнього слова з-поміж перформенсового галасування  не чути. Невже аж так не поважаємо читачів? Невже немає серед них спраглих “світлого, доброго, вічного”? Певно, що є. Але ж їм не дають права вибору, коли виходить друком лише широко розтиражоване словоблуддя чи “водичка”. Гадаю, варто видавати й іншу літературу — інтелектуальну, щоб не принижувати, а підвищувати духовний рівень читацького загалу. Адже страшно подумати, що виплекає в майбутньому така однобічна видавнича політика. І як тоді почуватиметься українська культура (з латини — “піклування, доглядання за чимось”)? До чого допіклуємось? І.Р. До речі, цікава тема: як нині почуваються молоді поети? Про що піклуються (турбуються)? Скажімо, світлий, прозорий, невинний погляд на творчість від Тетяни Бондар із Волині: “Писатиму вірші // дощем на бруківці // або // мрякою // підмазуватиму // синці вулицям // спіткнулись очі // об шибку”. Христя Венгринюк, молода й амбітна (текстуально) поетеса з Чернівців, аж палає максималістською відразою до шаблонів: “Я продала розум, // Щоб купити Іздрика. // Якби не продала, // Все одно б позбулася // Після прочитаного. // І не сваріть мене, // Що я ніяк не вивчу // Історію мови. // “Рідної мови!” — кричать фанати! // Я не знаю історії! // Я не знаю, хто такі дуліби і уличі […] // І якого дідька я маю це вчити, // Коли на мене дивиться Джойс // Зі своєю останньою новелою, // Яку залишила на десерт…”. Хіба не знакове протиставлення — Джойс та історія “рідної мови”? Протиставлення, яке тішить. Д.Ч. У цьому уривку вбачаю радше кантівську боротьбу і єдність протилежностей. Х. Венгринюк бунтує саме проти прометеївської культури насадження цінностей культурного прогресу в найкращих комуністичних традиціях. Але це не свідчить про нівеляцію цінностей як таких. Фігура космічного Джойса в контексті нашої розмови може перерости в емблему синтезу реальностей у постмодерному письмі. І в основі такої поетики — синтез українського й загальносвітового надбань. Гадаю, ця гіпотеза, яку вже тричі (якщо не більше) ми висловили, підтвердиться в серії публікацій із шухляд чи збірок молодої поезії, яку друкуватиме “Слово Просвіти”. І нехай кожен читач вирішить для себе, маємо ми рацію чи ні. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment