Адам Міхнік — людина-легенда. Про таких, як він, можна писати томи для історії, а можна написати: “Адам Міхнік”. Або просто: пан редактор “Ґазети виборчої”. Тоді у свідомості виринають різні фраґменти історії, які розкривають цю особистість в універсальній проекції. 21 травня відбулась відкрита лекція пана А. Міхніка в Києво-Могилянській академії. Привід для розмови — його нова книжка “У пошуках свободи. Есеї про історію та політику”, що побачила світ у видавництві “Дух і літера”. Майже три роки тому Адам Міхнік уже бував у стінах академії як почесний промовець на інавґураційній лекції для студентів-першокурсників. Тепер він повернувся вже як автор книжки, що має розставити крапки над “і” в питаннях європейської інтеграції України, у виборі стратегічного партнерства і відносинах із Польщею. Цікаво, що лише впродовж півроку в Україні побачили світ три фундаментальні книжки, магістральна тема яких — визначення історичної перспективи України, щоб через аналіз минулого дійти моделі майбутнього, щоб сформувати модель демократичної України, яка споконвічно була в Європі, а отже, має увійти в цей простір інституційно. Або не увійти… Маю на увазі “Ave, Europa!” Оксани Пахльовської, “До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє” Богдана Гаврилишина. І ось тепер — “У пошуках свободи…” Адама Міхніка.
“У пошуках свободи. Есеї про історію та політику” — це перше в Україні видання есеїв Адама Міхніка — польського громадського діяча, дисидента, активного учасника політичної опозиції в Польщі 1968—1989 років, одного з лідерів “Солідарності”, головного редактора “Ґазети виборчої” з 1989 року. Адам Міхнік як представник післявоєнного покоління активно долучився до створення нової Польщі. Він пройшов крізь арешти й ув’язнення, долаючи наклепи, втрати, розчарування… Його мрією була демократична Польща, і він докладав максимум зусиль для досягнення цієї мети. Події й роздуми про них віддзеркалено на сторінках книжки. Періоду боротьби з комунізмом присвячено три перші есеї збірки, періоду змагань за вільну й демократичну Польщу — всі інші. До книжки увійшли нариси про ідейних наставників Міхніка — Антонія Слонімського і Яцека Куроня, про дилеми польського романтизму, про драматичне переплетення польсько-українських та польсько-єврейських відносин, які Міхнік тонко розуміє і відчуває.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,Національний університет “Києво-Могилянська академія”На лекції пана Міхніка в НаУКМА виступив Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польщі в Україні Яцек Ключковскі, голова Комітету Верховної Ради з питань євроінтеграції Борис Тарасюк, почесний президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький. Серед гостей — знані політичні діячі, культурологи, науковці й журналісти. Адам Міхнік справив враження абсолютно європейської людини, яка не належить жодній догматичній системі. Це можна було відчути в манері спілкування, в ході, в стилі одягу, в ставленні до присутніх. Міхнік залишився собою, незабронзовілий, вільний у духові, здатний дивитися іронічно на себе, але серйозний у питаннях історії, яка, щоправда, часом також доходить до абсурду. В’ячеслав Брюховецький сказав, що для того, щоб здійснити велике, людина має бути “вар’ятом”. Справді, лише з такого “усвідомленого” божевілля в історії народжуються визначні особистості, які можуть змінити світ, які не бояться йти проти течії, проти усталених норм. Вони прагнуть змінити історичну модель розвитку. Неодноразово на вечорі лунала думка, що саме Міхнік зламав радянську систему в Польщі. На цьому наголошував і Борис Тарасюк, назвавши Адама Міхніка “легендою для Європи і цілого світу”. Адам Міхнік сконцентрувався на питаннях історії, згадуючи події 1989 року. Саме з цього можна було сконструювати проекцію і на теперішнє. Позбувшись радянського виміру історично, ми залишилися в колі інших проблем, уже навіть не стільки історичних, скільки морально-етичних, правових, цивілізаційно орієнтованих. Міхнік сказав, що будь-яка революція — це завжди насильство, бо прагне подолати амбівалентність кожного історичного явища, його внутрішню парадоксальність. Міхнік був свідомий того, що насильства в результаті революції не вдалося оминути і в Польщі, щоправда, те насильство мало місце значно меншою мірою, ніж можна було очікувати. Для пана редактора, здається, прийнятна лише ліберальна і правова форма взаємодії між політичними об’єктами, хоч на практиці саме правове врегулювання залишається більш бажаним, ніж дійсним. Міхнік нещадний і до нинішньої політики Польщі, до історичних помилок і прорахунків. Так, пан Адам сказав, що для нього існують дві великі загрози, які в його лекції отримали назву “путінізму” та “берлусконізму”. Обидві системи пародійні, але саме вони визначають межі людського історичного існування, узурпуючи свободу духу. Путінізм, на думку Адама Міхніка, — це плагіат на основі політики Олександра Лукашенка, який успішно втілив Владімір Путін. Його диктатура і терор — насправді не власний винахід, а приховане бажання втілити в Росії політику білоруського батьківського диктату, встановити контроль над громадською думкою, адже всі російські медіа виконують “державне замовлення”, видаючи лише потрібну і “перевірену” інформацію, перекодовуючи в такий спосіб російську реальність, бомбуючи мільйонне населення тоннами антиінформації, антисвободи. Берлусконізм, як іронічно сказав пан Міхнік, — це просто карикатурна форма демократії, сплюндрована демократія, несправжня, ілюзорна; вона вже навіть не стільки смішна, скільки трагічна, якщо брати до уваги зовнішній вектор. Берлусконі сформував політику карикатури й абсурду в Італії. Попри все, пан Міхнік в інтерв’ю одному російському виданню називає себе “справжнім антирадянським русофілом”. Для нього радянське минуле — це час неможливості альтернатив, час браку особистості в історії, коли потрібно було десь на заводі просто штампувати бюсти Леніна і не усвідомлювати, що світ може бути інакшим. Комунізм позбавив людину здатності мислити вільно, розуміти суперечливість історії. Людина не може бути одновимірною і керуватися лише офіційною ідеологією. Радянська система — і це її найстрашніше внутрішнє зло, що хотіло переробити людину, — прагнула зробити всіх однаковими. Це була така собі фабрика ліжок імені Прокруста. В’ячеслав Брюховецький підкреслив саме неодновимірність Адама Міхніка як людини, політичного гравця, здатного завжди прийняти точку зору іншого. Зокрема, уже зараз пан Адам часом навіть стає на захист комуністів у нинішній Польщі, хоч свого часу саме він був винуватцем падіння комуністичного режиму. Пан Адам із пошаною згадав ім’я академіка Андрія Сахарова; він усвідомлює велич російської культури. Одним з найулюбленіших авторів назвав Антона Чехова, хоч і трохи скептично відреагував на прізвище Достоєвського. Пан Міхнік уміє дуже добре розрізняти чорне і біле, не маючи жодної однолінійності в історичному мисленні: культура Росії — це одне, а ідеологічний режим і тоталітаризм, путінізм — зовсім інше.Польща нині, на думку пана Адама, має бути важливим стратегічним партнером. Саме за Польщею залишається право зробити все для того, щоб Україна вступила до ЄС. Так, ми перебуваємо в Європі, але й досі немає інституційного закріплення цієї ситуації, немає визначеної закріпленості в правовому полі відносин між Україною та ЄС. В екскурсі в історію становлення незалежної Польщі та повалення комуністичного режиму Адам Міхнік визначив чотири основні парадокси, які, проте, мали вирішальне значення у боротьбі з комуністичним режимом, спричинивши емансипацію польської історії. Перший парадокс — це парадокс партії “Солідарність”, до якої належали 10 мільйонів осіб. Зрештою, таке поняття, можливо, варто розуміти не лише в контексті утвореної громадянської сили, а і як зміцнення національних сил, відчуття опори для загального опору проти червоної чуми. А до “Солідарності” належали звичайні робітники, які стояли за верстатами на заводі й виготовляли бюсти Леніна. Вони насамперед опинилися без роботи після “оксамитової революції”. Проте ця народна солідарність і виявилася ключовою в історичній перемозі. Другий парадокс — парадокс Польської Католицької Церкви. Як відомо, наголосив пан Міхнік, католицтво було історичним маркером польської ідентичності. Так, іще в ХІХ сторіччі, коли Польща перебувала у складі Російської імперії, можна було відчути, що для того, аби зробити кар’єру, потрібно прийняти православну віру. З іншого боку, Польща перебувала підо впливом Німеччини (Прусії), яка прагнула онімечити поляків. Але німці за релігією — протестанти. Тож Польська Католицька Церква була тим джерелом енергії боротьби за незалежність, що давало можливість відчути себе інакшим, ніж імперські колонізатори, актуалізувати польськість як етично-історичну категорію. Ідея католицизму, на думку Адама Міхніка, стала твердинею для утвердження польського духу. Те саме відбувалося тоді, коли поляк Кароль Войтила (Іоан Павло ІІ) очолював Римо-Католицьку Церкву у Ватикані. Третій парадокс Польщі — це польське селянство, яке не піддалося колективізації, як, скажімо, селянство в Україні, коли всіх незгодних фізично винищено, коли індивідуальну приватну власність замінено колгоспами з необмеженою владою “комуни”, себто з нічийною владою. Від селян залежав економічний розвиток міста, адже саме вони постачали продовольчі товари. Але коли скінчилася планова керована економіка, то селяни перетворилися на слабку економічну силу. Четвертий, останній парадокс польської історії в інтерпретації пана Міхніка — це парадокс свободи слова. Зрештою, саме цей парадокс можна успішно накласти і на ситуацію в Україні. До незалежності в Польщі не було вільних джерел інформації, все піддавали жорсткій цензурі. Натомість після падіння комуністичного режиму розпочався період інформаційної какофонії, період таблоїдизації та “пожовтіння” преси, коли інформація втратила етичні джерела. “Жовті” видання стали домінувати, перетворивши свободу слова на вияв цинізму. Такими постають в історичній проекції чотири парадокси Адама Міхніка, які відіграли вирішальну роль у подоланні радянської влади, але в час незалежності зазнали значних трансформацій або з незрозумілих причин втратили силу. Говорячи про сучасну Польщу, пан Адам зізнався, що в країні існує віра в національне месіанство. Поляки вірять, що довгий час їхня батьківщина була лише гнобленою, тобто підпадала під негативні впливи імперій, натомість ніколи нікому не зробила жодного зла. Процес розгрішення Польщі й досі дуже проблематичний. Польща вірить нібито в свою незахищеність та формує образ покривдженої країни, яку всі мають перепрошувати, натомість значна частина Польщі не усвідомлює себе історично також і як імперську силу, що могла завдати багато шкоди, а тому мусить просити вибачення в інших народів. “Комплекс жертви суттєво заважає побачити польську провину”, — підсумував Адам Міхнік. Усе це становить загрозу для нинішньої Польщі, яка прагне побудувати демократичні відносини з Україною. На одне із зауважень про те, що Адам Міхнік робить багато для діалогу між Польщею й Україною, пан Адам дотепно відповів: “Стараємося, як можемо”. І справді, сила індивідуальності в історії нині видається не такою значною, як колись. Зокрема, в час панування великої сили демократичних інституцій. Але насправді саме від окремих людей залежить доля країн і континентів. Індивід, усвідомлюючи власну культурно-історичну причетність до нації, може зробити значно більше, ніж інституція, що складається з розрізнених людей, які прагнуть власної вигоди. Пан Міхнік ніколи, здається, не намагався утвердити себе в історії, але сама історія віддячує тим, хто розуміє її механізми. Навіть Лех Валенса свого часу відраджував пана Адама від поїздки в Україну на установчий з’їзд Руху. І саме тоді пан Адам сказав сакраментальну фразу, таки поїхавши в Україну: “Хай живе вільна демократична і справедлива Україна!”На жаль, далеко не все справдилося з цього побажання. Україна здобула незалежність, але чи стала вона демократичною і, що важливіше, справедливою? Це часом викликає іронію… Поряд із демократією створилися потужні інститути охлократії, які, проте, живляться з державного бюджету. Один із найбільших таких інститутів — Верховна Рада. Зрештою, все це підводить до небезпечної загрози, що, як зауважив пан Міхнік, існує і в польському суспільстві: неможливість побудувати демократичну державу як таку, де свобода існує на засадах права. І ця проблема ще страшніша, ніж путінізм та берлусконізм. У Польщі 1988 року за стіл переговорів сіли і представники “Солідарності”, й польські комуністи, і Валенса, і генерал Ярузельський. Минуле і теперішнє зійшлися в діалозі, щоб вибудувати спільну історію заради Польщі. Особисті амбіції залишилися позаду, щоб попереду домінувала демократія. Чи можливий такий “круглий стіл” в Україні 2009-го?Звичайно, не варто ідеалізувати потреби Польщі в Україні, де й досі дуже багато антиукраїнських сил. Проте доки в Польщі будуть такі, як Адам Міхнік, є шанси для порозуміння й етичного діалогу історій і культур.
