ДУХОВНІ МАТЕРИКИ  ОЛЬГИ СЕНЮК

Галина КИРПАКоли надходить 14 листопада, мені завжди кортить підняти слухавку, зателефонувати Ользі Дмитрівні Сенюк і сказати: “Вітаю Вас із днем народження Астрід Ліндґрен!” А через шість днів так само привітати її з днем народження Сельми Лаґерлеф. І нічого дивного в тому не було б, адже своїм “народженням” в Україні славетні шведські письменниці зобов’язані саме Ользі Сенюк. Але мене завжди зупиняє думка, що мій дзвінок зіб’є її з творчого плину, хоч нікому іншому в Україні зателефонувати з такої нагоди я не могла б.Добре було б коли-небудь прочитати спогади самої Ольги Дмитрівни про дитинство, про її рідні Підгайчики Коломийського району на Івано-Франківщині. Про польську гімназію й перші поетичні спроби, що друкувалися в українському дитячому журналі, який у той час виходив у Галичині. Знаю, що вона була дуже здібна й тяглася до знань, спрагло читала безліч книжок українською, польською та російською; а вже коли навчалася в Чернівецькому університеті на англійській філології та в аспірантурі при катедрі англійської мови у Київському університеті, то, звичайно, досконало опанувала англійську мову та літературу. Тоді шановний Андрій Олександрович Білецький і навернув здібну аспірантку до вивчення шведської мови. Спершу загадав прочитати в оригіналі одну мовознавчу працю, потрібну для дисертації. Ця праця й стала вирішальною. Саме з неї почалося ґрунтовне вивчення й дослідження шведської, а згодом і всіх інших скандинавських мов та літератур. І закінчилося все те захопленням на ціле життя, бо відтоді аспірантка Ольга Сенюк стала на дорогу першопрохідця в перекладі зі шведської, норвезької, данської та ісландської мов і лишилася вірною своєму кредо — перекладати тільки з оригіналу. Тут вона не була самотня — такі принципи відстоювали й ті, хто працював у літературі пліч-о-пліч. І передусім — її чоловік, світлої пам’яті Євген Попович, блискучий знавець німецької. І, безперечно, Микола Лукаш, якого Ольга Дмитрівна називає “генієм перекладу”. Свого часу він рекомендував перекладачку Ольгу Сенюк до Спілки письменників України.Є в її творчому доробкові й переклади з англійської, завдяки чому давненько вже маємо “свого” Теккерея (“Ярмарок суєти”) і свого Шекспіра (“Віндзорські жартівниці”), а також окремі оповідання М. Твена, В. Фолкнера, Дж. Лондона, Д. А. Селінджера, Дж. Апдайка та інших, вміщених у різних збірках. З усього того виходить насправді поважна полиця. Недарма творчість Ольги Сенюк відзначено премією ім. Максима Рильського за художній переклад.Проте всі твори чужомовних авторів, яких Ольга Сенюк “пересадила” на український ґрунт, годі перелічити у короткому слові. Бо ті духовні материки, що відкриває нам перекладачка впродовж багатьох літ, заслуговують куди поважнішої розмови. Ви тільки погляньте, що то за материки! Кожне ім’я — ціла епоха, яка глибоко пускає коріння у наше духовне життя. Згадаймо “Червону кімнату” — том із величезної спадщини видатного шведського письменника-реаліста Авґуста Стріндберґа, який нещодавно побачив світ третім виданням. Згадаймо Сельму Лаґерлеф, нобелівську лауреатку 1909 року, її “Сагу про Єсту Берлінґа” — цю величну поему про надзвичайні людські долі, про шляхетні почуття і вчинки, зло й добро, кохання й смерть, моральність і пожертву. Я, скажімо, жодної книжки не читала стільки разів, як “Сагу…”. І як же шкода, що 150-річчя видатної шведки (торік широко відзначене в культурному світі) нинішнім українським видавцям згадати, на жаль, нічим. Важко стриматися, щоб не процитувати бодай один уривок: “Усі радісно привітали Єсту, почали жартувати і одне поперед одного питали:— Що там робиться в Екебю, як вам живеться в тій райській оселі?— Там тече молоко і мед, — відповів Єста. — Ми спорожняєм гори від заліза й наповнюєм льохи вином, лани дарують нам золото підзолочувати мізерію життя, а ще ми рубаємо ліси й робимо скраклі та альтанки.Господиня зітхнула, всміхнулася й сказала тільки одне слово:— Поет.— У мене багато гріхів на сумлінні, — боронився Єста Берлінґ, — але я не написав ніколи жодного вірша.— Однаково ти поет, Єсто, тут уже нічого не вдієш. Ти пережив більше поем, аніж інші поети понаписували…”Мені кортить перефразувати ці слова й сказати: “Однаково Ви поетка, Ольго Дмитрівно, Ви пережили більше поем, аніж інші поети понаписували!” І це буде щира правда, бо ж у цьому випадку слова письменник і перекладач — синоніми. Пам’ятаєте, як називав Іван Франко таке високе мистецтво інтерпретації? “Щасливий вислів”, “щасливий переклад”. І то була найвища похвала, найбільше захоплення. В Ольги Сенюк “щасливих перекладів” багато: це й унікальні серійні видання “Сучасна норвезька новела”, “Сучасна данська новела”, оповідання вибраних новел данця М. Андерсена-Нексе та норвежця Б’єрнстьєрне Б’єрнсона, “Пані Марія Ґруббе. Нільс Люне” Єнса Петера Якобсена (того самого, яким зачитувалися Кобилянська і Стефаник — але ще не в “своїх” перекладах), і “Острів. Я і мій син” Сари Лідман, і “Маріамна” Пера Лаґерквіста, і “Джмелиний мед” та “Слід змія на скелі” Торґні Ліндґрена — хто воліє згадати, що таке справжня література — прошу, читайте, не пошкодуєте… Усіх видань не перелічити. А як філігранно все відтворено! Яка багата й розкішна мовна палітра кожного твору! Все це — свідчення великого перекладацького таланту й відповідальності за Слово. 1992 року в Норвегії побачила світ книжка політичного діяча й журналіста Кристіана Кристенсена “Волю Україні”. Це незвичайна розповідь про українського повстанця, колишнього в’язня польського та совєтського режимів Миколу Радейка, якого 1948-го доля закинула в Норвегію. За словами автора, українець Радейко (до речі, був членом норвезького ПЕН-клубу) став “неофіційним українським послом у Норвегії”, що допомагав світові дивитися на Україну “не крізь московські окуляри” і дбав про те, щоб там знали правду про його Батьківщину та її історію. Через сім років цю книжку в перекладі Ольги Сенюк видав “Смолоскип”. 2000-го уривки з неї вмістив журнал актуальної світової літератури “Стоголосник” (повністю присвячений Норвегії, де Ольга Сенюк виконувала неофіційну роль посла норвезької культури в Україні).Окремо маємо наголосити й на тому, як завдяки перекладам Ольги Сенюк зі шведської збагатилася і наша література для дітей. Нині маємо 13 повістей Астрід Ліндґрен — 13 найліпших творів найліпшої (за твердим переконанням перекладачки) дитячої письменниці ХХ сторіччя. Тут і книжки про найнеймовірнішу на землі дівчинку Пеппі Довгапанчоху, про найкумеднішого у всьому світі халамидника Карлсона, зворушлива повість про двох братів Лев’яче Серце і ще не менш зворушлива розповідь про відважну дівчинку Роню, щемлива оповідь про Міо, про Расмуса-волоцюгу, про справжнього детектива Калле Блюмквіста, про прекрасне дитяче товариство з Гамірного і… Сподіваємося, що невдовзі з’являться нові, не відомі ще в Україні твори з багатющої спадщини неповторної Ліндґрен. Доречно було б згадати й статтю Ольги Сенюк на 90-річчя Астрід Ліндґрен “Вона весь час пам’ятає, як бути дитиною”, де авторка розповіла, “як неможливе стає можливим”, цебто про свою незабутню зустріч зі знаменитою шведкою напередодні нашого Великодня 1993 року в Стокгольмі. “Неважко уявити, з якими почуттями я заходила до помешкання людини, що давно стала для мене живою легендою, і ось вона сама: не цілком така, як мені уявлялася, худенька, вже трохи згорблена, літня жінка з дитячими синіми очима, що, на жаль, уже не так бачили, як раніше. Надзвичайно приємна, лагідна усмішка, тихий голос. Вона показала мені свій великий кабінет, з усіх боків заставлений до стелі шафами з її книжками багатьма мовами світу. Були там і мої переклади. Повела в іншу кімнату до ліжка, на якому любила писати свої твори, — радше стенографувати, бо її рука не встигала за думками. Я посиділа з нею на тому ліжку. Навіть кава в помешканні самої Астрід Ліндґрен здавалася не звичайною кавою, а райським напоєм. А наостанок моя славетна господиня пообіцяла, що до наступної нашої зустрічі неодмінно вивчить українську мову. І я тяжко пожалкувала, що закони людського буття непереборні, плин часу невідворотний. Так би хотілося, щоб ця людина жила ще довго-довго, щоб з-під її легкої руки й далі виходили такі шедеври”. Замість обумовлених 20 хвилин шведська й українська письменниці розмовляли дві години. Десь там, у архіві Ліндґрен, лишилися писанки, які подарувала гостя з України, та світлини тієї неповторної зустрічі — може, колись нам теж пощастить їх побачити.А хіба можна поминути увагою “Чудесну мандрівку Нільса Гольґерсона з дикими гусьми” Сельми Лаґерлеф? Уявляю, яку втіху мала перекладачка, передаючи шведський текст українською. Недарма ця повість причаровувала багатьох. Скажімо, Нобелівський лауреат 1980 року польський письменник Чеслав Мілош зізнавався, що на його розуміння поезії вплинула саме ця книжка для дітей. Він її так обожнював, що в образі хлопчика, який літав понад землею, загледів “метафору покликання поета”. А “Диво-капелюх” Туве Янсон! А “Казки” Захаріуса Топеліуса! А “Норвезькі народні казки” (зі шведської та норвезької). І як взірець справжньої дитячої літератури в Ісландії — повість Стефауна Йоунсона “Сага про малого Х’ялті”. Прикро, що чимало наших новозаснованих видавництв не мають за честь гідно тримати марку якості й без сорому шпарять переклади з російських перекладів, часто навіть не вказуючи перекладача. Тож і виходить, що книгарні завалені фальшивими переперекладами в той час, як маємо справжнє перекладне багатство Ольги Сенюк. Зверніть увагу на скандинавську літературу для дітей у нібито-перекладах — самі вжахнетеся!..Пані Ольга “замовляла” мені статті про Сару Лідман, Авґуста Стріндберґа, Астрід Ліндґрен. І ніколи не “замовляла” писати про неї саму. Хоч лише завдяки перекладам Ольги Дмитрівни я потрапила в полон скандинавської літератури, й завело мене туди українське видання “Саги про Єсту Берлінґа” ще 1971 року. А далі Ольга Дмитрівна спонукала мене, буквально вклала мені до рук книжки Кнута Гамсуна, довіривши перекладати чи не найкращі його романи “Пан”, “Містерії” та “Вікторія”. Потім разом із Євгеном Поповичем спонукала братися за новий переклад Ібсенового “Пера Ґюнта”, хоч добре знаю, що перекласти ці твори було мрією її життя. Чи багато знайдеться тих, хто зумів би “подарувати” свою мрію комусь іншому?! Насамкінець згадаю цікавий вислів Ґете: “Людина завжди вчиться тільки в тих, кого любить”. Завжди, коли думаю про них, любих моїй душі людей — Ольгу Сенюк та Євгена Поповича, завдячую долі, що вона подарувала мені таку любов. А оскільки до 14 листопада ще далеко, а 1 червня Ольгу Дмитрівну вітали із днем народження всі, хто її любить, хочеться, щоб побажання, висловлені в ці дні нашій ювілярці, наснажували її на нові переклади, які поповнять безсмертну полицю скандинавістики, “щоб з-під її легкої руки й далі виходили такі шедеври”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment