Катерина МІЩУК: «МЕТЕЛИК НА СІНІ,  ВИШИТИЙ ЛІТОМ»

Катерина Міщук наснажується високим світлом Слова, Звуку, Барв. Звідси — пантеїстичне сприйняття дійсності, коли грань між “я” і “не-я” стерто, коли все прилучається до Душі Світу, коли смерть і життя зважуються на терезах Вічності у Миті. “Небо пророкує нам вічність, // Та тільки не вказує шляху до раю”.  Тож щирий читач мандрує нескінченними світами символічної мови віршів, де язичницько-міфологічне, біблійне, романтичне, реалістично-саркастичне сплітаються в постмодерну поезію, що в ній “синя синхронність // сни сонцекрадів”, а зовсім поруч — “в небі волошка захмарено кліпа // та яку ти ідучи загубив”. І дарма “гарчать навздогін темні провулки”. Катерина Міщук, зірка першої величини на небосхилі молодої української поезії, віднайшовши сакральну природу першого, живодайного Слова, вірить: “І нічого не лишиться, // Тільки Слово, тільки Слово”… Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” цікаву розмову, а ще цікавішу Поезію тієї, хто вміє, “зачаївшися тихо-претихо”, сягнути “сліпою долонею неба”.

— Пані Катерино, питання трохи зужите: що для Вас Поезія? Яка її роль у сучасному суспільстві? — Моя думка така: поезія має і суспільне, й особистісне значення. Звичайно, вона постає з негативу, з якогось невдоволення, несприйняття, тому в ній — побажання людини до світу задля виправлення. Тягар усіх нещасть історії дуже важкий, він ніде не зникає, і письменник має про це пам’ятати. Але я ніколи не думаю, не знаю, про що пишу, все відбувається на рівні радше медитативному. Це такий собі стан небуття у всеприсутності. 

— Чи не тому у Ваших віршах сильний мотив небуття, який, проте, не звучить трагічно? “Прощання політних (…) так схоже на хмарку дрібненьких ромашок”… — Смерть для мене — не  трагедія, це проступає в ліричного героя непрямо…— Ідеться не про смерть, а про розчинення в енергії світу, чи не так?— Так, у смерті немає всезнищення, це розчинення в природі. — І в Богові?— Не сприймаю Бога, як більшість православних. Для мене Він скрізь і ніде. Він наповнює все довкола, Він живе. — Таке міфологічне сприйняття світу видається однією з провідних ознак молодої поезії. Цікаво, а хто Вам полюбився із сучасників? “Двотисячників”, для прикладу? — Вражає близькість із поезією Миколи Воробйова, Василя Слапчука, Станіслава Вишенського, а з перевесників — з Анною Багряною, Тетяною Винник, Оляною Рутою, Тетяною Нарчинською, Максимом Меркуловим. Із “двотисячників” не всіх пам’ятаю. Речі Горобчука не подобаються, не сприймаю Ірену Карпу, не все близьке в Оксани Забужко. — А з класиків?— Припали до душі останнім часом Тоні Морісон, Салман Рушді, Моріс Метерлінк, Томас Манн, Ясунарі Кавабата, Якуб Колас, оскільки оформляла їхні книжки. Неймовірний поштовх дало “Листя трави” Волта Вітмена. Близька проза Марії Матіос, Софії Майданської, Тетяни Лемешко і, звісно, чоловіка Івана Донича. — Ви оформили понад 80 книжок, зокрема ошатне видання “Литовських народних казок” і “П’єси” М. Метерлінка, тож зображальні можливості вашої поезії — річ відома. А звідки береться синестезійне перетікання із звукового в словесний образ? Так, ніби Ви ще й музику пишете…— Справді, пишу музичні твори. Є прості естрадні композиції, є й більші твори, але їх іще треба доробити. Тож багато віршів у “Зимописах” (і подальших творах) написано на музику, їх єднають не лише смислові, а й музичні нитки. — А ще Ви перекладаєте з литовської.— На жаль, тільки починаю опановувати мову. Дуже мало часу. Щось відтворено з Мартінаса Марцинкявічюса та Вітаутаса Рачіцкаса. А ще відчуваю глибоку спорідненість із прекрасними литовськими художниками Мікалоюсом Константінасом Чюрльонісом і Казісом Шимонісом. — Ви маєте прозові твори: ескізи, дещо “новелічне” й повісті для дітей і дорослих. Їх не опубліковано. Чи не страждаєте через брак уваги видавців і читачів? — Волію залишатися маловідомою замість брати участь у всіляких конкурсах, автопробігах і перформенсах… Поезія, хоч і прагне виправити світ, насамперед пишеться для себе. Тоді в ній проступає душа. — Душа… “Метелик на сіні, вишитий літом, // Так любить промінням польоту горіти”. Променистого й натхненного Вам лету, пані Катерино! А нам, читачам, — разом із Вами.СпілкувавсяДмитро ЧИСТЯК

ЗІ ЗБІРКИ “ДОЩ У ГЛЕЧИКУ”* * * Пролетів журавель.Його тінь упала на листок,І той, крутнувши висохлим хвостом,Зірвавсь у вирій.* * * Виліз вітер із пляшки з-під пива Та й свистить, дражниться,Наче джин, якого з однієї, малої пляшки,Випустили у ще більшу,         таку ж смарагдову, Пляшку Землі. ЗІ ЗБІРКИ “ЗАТЕМНЕННЯ СОНЯШНИКА”* * * За вікном пищить кошеня.То ж яблуко хвостате зірвалося з гілляки,виставивши чорному писаному небовісвій жовтий животик.Спиці перших краплин дощу…А он і м’який клубочок місяця котиться. * * * Ворушиться горіхова шкаралупка —мабуть, під нею дощовий черв’як,чи метелик зів’ялий, пізній…А то ж вітреняу піжмурки з небом грає — думає, що сховалось. ЗІ ЗБІРКИ “ЗИМОПИСИ”* * * Хрущі обстрілюютьЦвіт яблунь.Крихкий Крижинний цвітОт-от скресне іВоскреснеЯблуками.З’їси Одне.ПідешІз РаюСам. ЕЛЕГІЯ Зиґзаґово промелькують світіння,На заході у небі кавуниПоспілі і зцукровані, і тінь яСвого кота візьму: “Засни, засни…”Вкладу її на мрійну матіолу,Хай муркає погаслим світлякам,І вже я там, де скоро вийде коло,І вже назустріч тягнеться рука. * * *Метастази сонця по всьому небуі в тебеу серцімета стрілковидна.І знову позаду, як спогади, вікна…Ти житимеш вічно у кодах фіалокі ще в анемічних трояндах убогих.Вже й сонця лещата стискають дорогу…Зойки квітів, що виросли з тебевгризаються біло пелюстками в тишу.Вже серцю і небу своєму вільніше…Вже серцю…вже небу…У вазі в’януть квіти, що виросли з тебе.* * * У лимоні — цвинтар.Ідуть.Відвертаються.Очі пече.Бо він, отой цвинтар,постійно бризкає нам ув очі,а місце, де не упала сльоза,обходять мурахи.* * * У пристріті котячих вулиць,Де крізь годинник Шкіриться хижа істотка часу,Ти проходиш повз недобудову,Ту, що будує погляди вгору.Граєш ти на засрібленій зорями рурі —І звучання те дзьобами         підхоплює птаство:Сизе птаство загорнуте, мов цукерки,Блискучою фольгою         клавесинного ранку.Притьма біжиш своєю мелодією.Забігаєш у Руру.Бачиш в кінці Світлі кокони мелодій,І виходиш з того боку снігом. * * * Коли я дивлюсь у вікна,то часто бачу там дощ.Сльози протікають обличчямі впадаютьу небо. * * * Репродукцію осені видихає         іржавий паркан,Хризантемно-патлатий,     нервово-нахабний до сказу.Йшло зі школи мале сливеня крізь туман:Ще тоді воно вчилось осінньо         у першому класі.А тепер зупинилось у хвіртці         крижинно-старій,Потягнулось у вись за метеликом-        срібликом сірим.І відбилось безлисто         ген-ген угорі, угорі…Там тепер журавлі забувають         дорогу у вирій. МАТІОЛА скляна матіолана руці замість годинникаЧОТИРИСТРІЛКОВАкотра годинатвоєї ночі?вікна врозтічпадає вбитоюбудучність у хустці із сінаон феєрверкиКОТРА ГОДИНА? * * * Боже, чуєш дзвони багряної малини?То я.Чуєш, земелька ворушиться?То я.Постукай у моє червиве серце,щоб я відчинила його,і, впустивши Тебе, вийшла сама… * * * їхні липкі молитвиклеяться до світіння лампад —і від того лампади тьмяніють, нібиїх покриває брудне сльотаве скло…тіням увижається дощ, а я його просто бачу.він заходить до церкви,знімає солом’яного капелюха,хреститься на вівтар —і починають вікна спливатиянтарем,алипкі молитви нічними попелястимиметеликамисмаляться об світлоі падають.дощ припиняє свою ходу,храмове повітря стає вітражним —і в кожному скельціщирі усмішки часу.* * * Достигле небо падає за обрійІ яблуко у відповідь достигає.Струмки, немов гілки акацій,В руках стрімкого часутак заскліли!Біло?Стрілки годинника кружляють         у дикім танці.Серце зупиниться першим.* * * Метелик на сіні —Неначе на струнах…І хмар пустоцвіття         в гілках суне, суне.Метелик на сіні, вишитий літом,Так любить промінням         польоту горіти.   

Катерина Міщук народилася пізнього жовтня 1982 року в Києві. Закінчила Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука (2002). Авторка поетичних збірок “Дощ у глечику” (К.: “Задруга”, 2004), “Затемнення соняшника” (К.: “Задруга”, 2005; Премія ім. В. Симоненка, 2006) та “Зимописи” (Львів: “Кальварія”, 2008; Грант Президента для творчої молоді). Член Національної спілки письменників України. Художній редактор у видавництві зарубіжної літератури “Юніверс” та журналі “Крилаті”. Оформила понад 80 художніх видань. Живе в селі Требухові Київської області.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment