ВПЛИВ ЕТНІЧНИХ ПРОЦЕСІВ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ НА ЕТНОМОВНУ САМОІДЕНТИФІКАЦІЮ УКРАЇНЦІВ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Здобуття Україною незалежності формально призвело до зміни статусних позицій українців та української мови, хоч інерційний вплив доби бездержавності продовжує відбиватися на мовному середовищі українців. Про це свідчить аналіз статистичних матеріалів перепису населення 2001 року, зокрема збереження високого рівня мовної асиміляції (зросійщення) українців, особливо у східних та південних областях.
Володимир СКЛЯР,етнолог, кандидат історичних наук,м. ХарківЧУЖА, АЛЕ “ПРЕСТИЖНА”За визначенням американського дослідника Р. Скемергона, домінантне становище в суспільстві може займати і більшість, і меншість. В умовах бездержавності домінантною може бути “група меншості”, більшість займає підпорядковане становище, тобто є “масовим етносом”. До здобуття Україною незалежності українці залишалися “масовим етносом”, чи “підпорядкованою більшістю”, а росіяни мали статус домінантної меншини. Безпосереднім наслідком такого становища було те, що росіяни в Україні за радянських часів не зазнавали мовної асиміляції, й навпаки, українці асимілювалися за мовою, хоч і складали абсолютну більшість серед населення усіх областей, окрім Криму. В мовному середовищі інших етносів переважали процеси зросійщення, а не українізації.
Розпад СРСР та здобуття Україною незалежності сприймали по-різному. З одного боку, українці й представники етнічних меншин, які пов’язували своє майбутнє з Україною, ці зміни оцінювали як відновлення історичної справедливості. Для значної частини росіян, а також зросійщених за свідомістю українців і представників інших етносів, які не ідентифікували себе з Україною, ці зміни не були такими однозначними. Після розпаду СРСР у нових державах росіяни зіткнулися з раніше не відомою для них проблемою — потребою адаптації до чужого мовно-культурного простору. За радянських часів, за оцінкою російських етносоціологів Ю. Арутюняна і Л. Дробижевої, “росіяни, хоч би де вони жили, більше відчували, що вони живуть “у своєму Союзі”, а не республіці”. Тому й “адаптація більшості росіян до інших етнічних середовищ національних республік була досить “неглибокою” і тому нестійкою”. Розпад СРСР об’єктивно сприяв перетворенню росіян на етнічну меншину і втрату ними домінантного статусу. Внаслідок цього росіяни у нових державах переживають кризу етнічної ідентичності. За слушною думкою українського етносоціолога В. Арбєніної, “найрозповсюдженішою травматичною проблемою для більшості представників російської діаспори в країнах нового зарубіжжя стала втрата звичної для них “першої ролі” в багатонаціональній державі. Характерно це і для значної частини росіян — громадян України”. Абсолютна більшість росіян в Україні — мігранти радянської доби та їхні нащадки у першому поколінні. Так, за переписом 2001 року, 40,45 % чисельності росіян (3 371,1 тис. осіб), які мешкали в Україні, народилися за її межами. У 19 із 24 областей України серед росіян переважали мігранти. До 1991 року росіяни не почувалися етнічною меншиною, насправді вони стали нею лише після здобуття незалежності України. Із цих міркувань, росіяни в Україні — фактично меншина в першому поколінні, насамперед з погляду самоусвідомлення ними свого реального статусу. Для українців здобуття незалежності України означало початок подолання кризи етнічної ідентичності, в умовах якої вони перебували в добу бездержавності. За радянських часів на своїй історичній Батьківщині українці мали статус масового етносу (підпорядкованої більшості), яка зазнавала мовної й етнічної асиміляції. Незалежність України відкрила для українців можливість перетворення з підпорядкованої на домінантну більшість. У нових умовах криза етнічної ідентичності охопила насамперед марґіналізовані групи українців, які мають змішану, подвійну ідентичність. З одного боку, вони визнають власне українське етнічне походження, з іншого — за мовою та самосвідомістю належать до росіян. “Роздвоєння ідентичності марґіналізованих груп “гармонізується” в ієрархії “українська етнічна самоідентифікація усвідомлюється як складова домінантної російської, до того ж, складова меншовартісна, підпорядкована “вищій” за статусом російській”. Подолати стереотипи радянської доби, які за життя кількох поколінь перетворилися на стійку “традицію”, складно. “Дорослій людині доволі важко змінити звички і стереотипи, зокрема і мовні. А російські мовні стереотипи досить сильні в будь-якій професійній сфері”. Роздвоєність етнічної ідентичності створює суперечність у становищі цієї групи українців: вони не можуть повністю самоідентифікуватися ні з українцями, ні з росіянами. За радянських часів, в умовах домінування росіян, зросійщені українці не відчували кризи ідентичності. Намагання належати не до підпорядкованої більшості, а до домінантної меншості призводило до того, що “потребою ідентичності жертвували свідомо. Можливе відчуття етнічної та мовної неповноцінності компенсувалося відчуттям престижності російської мови. Оволодіння “чужою” престижною мовою підвищувало соціальний статус людини і не здавалося нещастям ні для неї особисто, ні для її оточення”. Серед марґіналізових українців значне розповсюдження набув суржик як ненормативне змішування української та російської мов, що означало часткову втрату рідної української мови, неповне володіння нею й одночасне неповне засвоєння російської мови. На відміну від країн Балтії, де зміни етнічного складу і мовної структури населення відбувалися в результаті масового заселення цих країн росіянами та представниками зросійщених за мовою представників інших етносів, в Україні за радянських часів найефективнішим засобом стало поєднання міграцій з асиміляційними процесами в середовищі українців, що особливо активно відбувалося в містах. Російськомовний характер урбаністичного середовища в Україні, який сформувався за часів Російської імперії, не міг змінитися за короткий час доби “українізації” 20-х рр. ХХ ст. “ТРЕТІЙ СВІТ” НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИУрбанізація радянських часів сприяла збереженню домінування в мовному середовищі російської мови, попри те, що за чисельністю українці переважали росіян серед міського населення. Масова урбанізація (гіперурбанізація) в Україні, яка розгорнулася наприкінці 50-х рр. ХХ ст., супроводжувалася витісненням української мови не лише з вищої школи, а навіть зі шкільництва. Домінування російськомовного середовища стало беззаперечним у містах, насамперед великих і середніх, спочатку на сході та півдні України, а з 70-х рр. і в центральних, і навіть у найбільших містах західних областей. На відміну від інших країн Східної Європи, де вирішальна стадія урбанізації відбувалася в умовах існування власних національних держав, в Україні вона відбулася в радянські часи, в умовах домінування російськомовного середовища. Масове переселення селян до міст, які займали нижчі щаблі суспільної піраміди, не могло призвести до заміни російськомовного урбаністичного середовища на українськомовне, попри кількісну перевагу українців, а навпаки, сприяло прискоренню процесів їхньої мовної, а потім й етнічної асиміляції. Як зазначає Л. Масенко, “глибинна деформованість ситуації, яка не могла не позначитися на психічному складі українців, полягала в тому, що змушувала переходити на іншу мову спілкування не приїжджих росіян (це було б цілком природно на території України), а потребувала пристосованої до новоприбульців зміни мовної поведінки для місцевих мешканців”. Урбаністичне середовище було і залишається осердям економічного розвитку, комунікацій, освіти, науки, культури, забезпечує вищі стандарти життя. За визначенням М. Рябчука, “Урбанізація забезпечила не лише демографічну, “кількісну” перевагу над українофонами, а й перевагу “якісну”. Міський світ, як правило, має вищий соціальний статус від світу сільського чи містечкового. Драматичний розрив між якістю міського та сільського життя фатально поглиблювався в СРСР системою колгоспного покріпачення, тобто фактично “геттоїзацією” українськомовного населення в межах своєрідної “внутрішньої колонії”, такого собі “третього світу”, одна з функцій якого — забезпечувати урбанізований “перший світ” (у випадку України — світ російськомовний) дешевою робочою силою на всілякі непрестижні, з погляду міського населення, роботи”. Особливо разючі відмінності в соціальному статусі українськомовних і російськомовних в урбаністичному середовищі за радянських часів спостерігалися в обласних центрах, за винятком східних та південних міст, де ці розбіжності були менш очевидними, оскільки значну частину соціально нижчих щаблів поряд з українцями внаслідок масової міграції займали росіяни та представники інших етносів — вихідців із союзних та автономних республік. В етнічно однорідному середовищі етнічна, а, відповідно, і мовна соціалізація відбувається автоматично. Агенти соціалізації не мають етнічних і мовних відмінностей. Суперечностей в етнічній і мовній соціалізації нема в етнічно змішаному середовищі для етнічної більшості, а також і для домінантної меншини. Ці суперечності характерні насамперед для етнічних меншин, розселених дисперсно, а також для підпорядкованої більшості. Агенти соціалізації мають істотні етнічні й мовні розбіжності, різниться також і їхня суспільна вага. Родина як первинна ланка мовної та етнічної соціалізації втрачає визначальну роль, якщо інші агенти соціалізації належать до іншого етнічного та мовного середовища. У цих умовах спостерігається мовна й етнічна марґіналізація, криза етнічної ідентичності. Перевага надається більш соціально значущим чинникам, зокрема можливості отримати вищий кваліфікаційно-освітній рівень для кар’єрного зростання, який можливий лише за умови зміни мовної, а в перспективі й етнічної самоідентифікації. Внаслідок цього українці за радянських часів, як і раніше в Російській імперії, за визначенням А. Каппелера, “у випадку підйому по соціальній драбині підлягали асиміляції”. Тому характерною ознакою радянської доби став масовий перехід від української — родинної — до російської — домінантної мови урбаністичного середовища. За слушною думкою Р. Кіся, “мовленнєва поведінка людини визначається панівною матрицею соціогрупової динаміки, вона є продуктом колективного програмування свідомості. Тому не так мігрант-марґінал обирає собі мову, а вона підпорядковує собі його”. Фактично за доби бездержавності з погляду мовної й етнічної соціалізації українці, насамперед у містах, опинились у становищі діаспори, яка зазнавала асиміляції. Урбанізація в добу бездержавності прискорила процеси мовної й етнічної асиміляції українців. “За умов, коли головних носіїв національної самосвідомості українськомовних інтелігентів піддавали репресіям або й фізичному винищуванню, а їхні ідеї всіляко оббріхувалися й дискредитувалися, учорашні селяни, урбанізуючись, тобто стаючи в містах студентами, робітниками або службовцями, обирали відкритіший і безпечніший шлях “акультрації” в панівну, тобто російську мову й культуру”, як слушно зазначив М. Рябчук. ПОХИТНУВСЯ У СЛОВІ — ЗРАДИВ СЕБЕРозмивання етнічної ідентичності українців призвело до зниження їхньої мовної стійкості як важливого елементу етнічного самозбереження. Результатом зниження мовної стійкості стало порушення стабільності мовного середовища (мовної стабільності), тобто розгортання процесів мовної асиміляції. Уперше в українській науці запровадив поняття мовної стійкості та мовної стабільності мовознавець О. Ткаченко. За його визначенням, “втративши мовну стабільність, народ завдяки мовній стійкості може поступово повернути й свою мовну стабільність, навіть зміцнити її. Втративши мовну стабільність і не маючи або не виробивши мовної стійкості, народ може втратити найстабільнішу і найвпливовішу, найпоширенішу у світі мову”.Мовна асиміляція українців у містах України завершалася за життя трьох поколінь. Перше покоління мігрантів до міст були вихідцями із села. Рідною мовою для них залишилася українська, бо первинна мовна соціалізація відбулася в межах українськомовного середовища. Другою мовою ставала російська, яка домінувала у великих містах не лише на півдні та сході, а й у центральних областях. Українську мову використовували переважно в родині, у спілкуванні з батьками у селі, але на роботі, в громадському житті домінувала російська. Поступово російська витісняла українську зі спілкування навіть у родині. Вихідці із села мали невисокий освітньо-кваліфікаційний рівень, і тому займали у містах переважно нижчі щаблі соціальної піраміди. Соціальна марґіналізація сприяла і мовній, внаслідок якої набував розповсюдження суржик. Тобто вже перше покоління українців у містах ставало двомовним, але для них рідною могла залишатися й українська. Частина українців була одномовною, насамперед ті, які перебували внизу суспільної піраміди, і для яких знання російської мови конче потрібним не ставало. Рівень зросійщення першого покоління залежав значною мірою від рівня освіти. Чим вищим був рівень освіти, тим вищим був рівень мовної асиміляції, за винятком гуманітарної інтелігенції, насамперед творчої. Перше покоління міських українців ще могло вільно спілкуватися українською мовою з батьками у селі, але в спілкуванні з дітьми вже послуговувалося російською. Друге покоління міських українців ставало вже повністю двомовним. Рідною мовою була російська. Українська перетворювалася на другу, якою послуговувалися переважно у спілкуванні з дідусем та бабусею в селі. Рівень освіти другого покоління міських українців був вищим, ніж першого, тому російська мова другого покоління мала менший вплив українсько-російського суржику. Прискоренню процесів мовної й етнічної асиміляції сприяло розповсюдження міжетнічних (екзогамних) шлюбів. Третє покоління міських українців ставало лише одномовним (російськомовним). У них фактично не було практики українськомовного спілкування. Враховуючи домінування російськомовного середовища, для них не існувало жодної потреби у знанні української мови. Для третього покоління міських українців українська ідентичність мала залишковий чи символічний характер, визнавалося лише етнічне походження. На початку ХХІ ст. більшість українців у містах належала до другого та третього поколінь.Українська мова була за радянських часів та залишилася і за часів незалежності мовою неповного поширення в усіх вимірах: поселенському, територіальному, соціальному, віковому, і як наслідок, в етнічному (в межах українців) та позаетнічному (мова міжетнічних взаємин). У поселенському вимірі неповнота її використання виявляється у зросійщенні урбаністичного мовного середовища українців (21,85 %), насамперед великих міст, за збереження повноти функцій в сільській місцевості, де рівень мовної асиміляції становив лише 2,7 %. Як свідчить аналіз результатів перепису населення 2001 року, найбільш зросійщеними за мовою були українці, які мешкали в обласних центрах (25,93 %). Реґіональна специфіка поширеності української мови свідчить про неповне її територіальне використання на півдні та сході, а також у великих містах центральних областей за збереження українськомовного середовища у західних областях і в сільській місцевості в інших областях, окрім Криму і частково Донбасу. Обмеження функціонування української мови в соціальному вимірі полягає насамперед у нерівномірному розподілі українськомовних за рівнем освіти: чим вищим був рівень освіти, тим більшим був рівень мовної асиміляції (зросійщення) українців. Внаслідок цього найбільш асимільованими за мовою були українці, які мали повну вищу освіту (22,3 %), а найменш асимільованими — особи, які мали початкову освіту (6,45 %), старші 18 років.Спостерігалися і відмінності у рівні її використання залежно від вікового виміру: за радянських часів чим молодшим був вік українців, тим вищим був рівень мовної асиміляції (зросійщення). Тобто виникла загроза перетворення українців на росіян за мовою й етнічною ідентичністю. Старше покоління відходить у небуття, а його фактично замінюють чужинці за мовою та самосвідомістю українського етнічного походження. Вмирає мова, то вмирає й етнос. У сучасній Україні рівень мовної асиміляції дітей та молоді нижчий, ніж середнього покоління, але вищий, ніж старшого. У Криму та Донбасі збереглися тенденції радянської доби. МОВНІ ТЕРИТОРІЇ:ХТО ОХОРОНЯЄ КОРДОНИ?За радянських часів спостерігалося поступове, але невпинне звуження поселенського, територіального, соціального, вікового вживання української мови в Україні в етнічному та позаетнічному вимірах. Як правило, статус мови міжетнічних взаємин посідає мова домінантної більшості. Але в умовах бездержавності домінантне становище займає меншина, а її мова стає мовою повного поширення в позаетнічному вимірі, тобто перетворюється не лише на мову міжетнічної комунікації, а й витісняє мову підпорядкованої більшості навіть у її власному етнічному середовищі. При цьому домінантна меншість не зазнає мовної асиміляції. За радянських часів усі представники етнічних меншин, як і значна частина українців, насамперед мешканців міст, були інтегровані не в український, а в російський мовний простір. Так, як рецидив радянської доби, функцію мови міжетнічних взаємин в Україні фактично виконує не українська, а російська мова. На відміну від української, російська мова в Україні, за незначними винятками, як і за радянських часів, залишається мовою повного поширення не лише в етнічному, а й у позаетнічному вимірах. Брак дієвих механізмів для набуття українською мовою реального статусу державної, а також контролю за дотриманням мовного законодавства, призвело до збереження мовного середовища радянської доби, насамперед у містах. Визначальною ознакою цієї доби став занепад української мови як функціональної не лише урбаністичного середовища загалом, а й серед самих українців. Російськомовна атмосфера міст, яка формувалася протягом останніх десятиліть, зберігає значний інерційний вплив, тому і за часів незалежності продовжує чинити надзвичайно сильний спротив впровадженню української не лише як мови міжетнічного спілкування, а насамперед як єдиної функціональної мови в середовищі самих українців. Тому масштаби реального використання української мови в урбаністичному середовищі сучасної України залишаються далеко меншими, ніж питома вага українськомовних серед усього населення за даними перепису 2001 року. Фактично продовжують існувати істотні відмінності між бажанням послуговуватися українською мовою і реальними можливостями реалізації. Продовжують діяти мовні стереотипи радянської доби, коли в містах українська мова має більше поширення у домашньому вжитку, ніж у громадському житті й на роботі, де її заступає російська. Без подолання наслідків асиміляції мовного середовища українців неможливе реальне набуття українською мовою статусу державної. Нігілістичне ставлення українців до власної мови, культури, традицій не було природним, а стало результатом тривалої політики російщення України, яку свідомо і цілеспрямовано проводив радянський тоталітарний режим. Виник стійкий стереотип сприйняття російської мови і культури як своєї, рідної не лише для росіян, що було б цілком природно, а й для українців. Сформований за життя кількох поколінь українців в умовах бездержавності, цей стереотип сприйняття накинутого чужого за рідне виявився живучим і за часів незалежності України. Тому цілком слушна думка Л. Масенко про те, “щоб розлучитися з Росією, мало відокремитися від неї державним кордоном. Не менш важливо відділити українську культуру від російської в свідомості русифікованого населення”. Нав’язування українцям визнання рідною не власної національної мови, а й чужої російської, призвело до формування роздвоєної етнічної ідентичності. За визначенням Л. Масенко, “розмивання поняття “рідна мова” через пропаганду двох рідних мов сформувало специфічну ментальність совєтизованого українця, в якій російське не усвідомлювалося як інше, відокремлене від свого українського”. Внаслідок цього відбувалося руйнування меж між українською та російською ідентичностями, але це стосувалося лише українців. Росіяни залишалися росіянами, а українці поступово перетворювалися на росіян і не лише за мовою, а й самосвідомістю. За радянських часів закріпилося неприродне, викривлене бачення російської мови як рідної, як “норми” етнічної ідентичності для українців, насамперед в урбаністичному середовищі. Навпаки, відхиленням від цієї “норми” було збереження української мови як рідної. І причина тут не в тому, що російська має якісні переваги над українською у мовному середовищі українців. Для кожного етносу, який усвідомлює свою самодостатність, чужа мова не може заступити рідну у внутрішньоетнічній комунікації, попри відмінності у кількості носіїв тієї чи іншої мови. “Певні народи усвідомлюють свою культуру як “меншу”: жоден естонець чи словак, вочевидь, не вважає свою культуру “більшою” за французьку чи російську; проте таке визнання власної меншості має радше кількісний, ніж якісний характер; воно не є (як правило) ні для естонця, ні для словенця підставою відмовлятися від своєї “меншої” культури на користь чужої “більшої”. Кожна культура (як і мова) по-своєму досконала й має щось таке, чого не має інша, хоч би й найбільша та найпотужніша”. Визнання самодостатньої цінності рідної мови притаманне кожному етносу за умови збереження власної національної самосвідомості. “Культурне поневолення починається тоді, коли певний народ усвідомлює свою “меншу” культуру як “менш вартісну”, “другосортну”, “безперспективну”. Лише за цих умов і відбувається заміна рідної мови чужою.Тому, як рецидив радянської доби, значна частина зросійщених за мовою українців залишається байдужою до рідної мови, що об’єктивно гальмує процеси консолідації української нації. За визначенням Джеймса Мейса, “доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців, ця нація ніколи не буде єдиною”. Крім того, якщо серед самих українців зберігатиметься нігілістичне ставлення до української мови, не варто чекати поваги до неї етнічних меншин.Інерція впливу радянської доби особливо відчутна не лише у мовному середовищі українців, а й у мовній структурі всього населення. Відмінності у структурі населення України (українськомовне й російськомовне) виявляються в трьох вимірах: територіальному (реґіональному), поселенському, соціальному. ЧИЯ МОВА? ЧИЯ ВЛАДА?Так, глибинні деформації в етномовній структурі населення України мають соціально-етнічне забарвлення. Сутність цих суперечностей полягає насамперед у тому, що росіяни разом зі зросійщеними за мовою та самосвідомістю українцями та представниками інших етносів, залишаючись у меншості серед загальної чисельності населення, складають більшість на горішніх щаблях суспільної піраміди, зокрема і серед осіб з вищою освітою, за винятком західних областей. Українці за мовою та самосвідомістю становлять лише частину творчої, освітянської та наукової інтелігенції, але меншість серед українського політикуму та в адміністративному апараті, й майже зовсім не представлені серед фінансово-промислових груп. Соціальний статус і ресурсний потенціал українськомовних та російськомовних в незалежній Україні істотно відрізняється, і, на жаль, не на користь перших. Ще давні римляни говорили: чия влада, того й мова. Але можна визначити і навпаки: чия мова домінує, тому належить і влада. І виникає зовсім не риторичне питання: кому належить реальна влада в Україні, коли домінує, як і в добу бездержавності, не українська, а чужинецька мова, насамперед в урбаністичному середовищі та на верхніх щаблях суспільної піраміди?!Збереження домінування російськомовних не лише за мовою, а й самосвідомістю, на горішніх щаблях суспільної піраміди у містах зумовлює продовження, як і за радянських часів, російщення урбаністичного середовища південних та східних областей. Перевага за чисельністю російськомовного населення у великих містах, передовсім в обласних центрах урбанізованих областей, забезпечує їм домінування загалом у Південно-Східній Україні, що є безпосереднім наслідком доби бездержавності. Попри те, що абсолютну більшість керівництва України складають українці (за різними підрахунками, від 60 до 80 %), їм бракує української національної свідомості. А це впливає на збереження радянської ментальності, зокрема і стереотипів мовленнєвої поведінки. Етнічне походження відіграє другорядну роль. Тому визначальною ознакою пострадянської еліти стала імітація нею своєї українськості. За влучним визначенням англійського дослідника Е. Вілсона, таке пристосуванство названо “фарбованим націоналізмом”. Реґіональність керівництва виявляється в тому, що 80 % складають вихідці зі східних та південних областей. Представникам цих реґіонів притаманний радянський тип ментальності. Г. Перепелиця звернув увагу на те, що “за відсутності сталих традицій української державності політичній еліті, сформованій із представників східних реґіонів, надзвичайно важко перейти з реґіонального на загальнодержавний рівень, усвідомити загальнодержавні інтереси”. Небезпечне й те, що в ієрархії ідентичностей реґіональний рівень протиставляється національному, і це “бачення”, завдяки засобам масової інформації, цілком свідомо нав’язують загалу.Нову бізнесову “еліту” України, яка представлена в органах державного управління не лише на реґіональному рівні, а й на центральному, важко визнати за “нових українців”. Як слушно підмітив Г. Касьянов, “набагато поширенішим і загальновизнаним є термін “новый русский”, адекватніший культурно-мовним особливостям середовища. Бізнес в Україні, за винятком західних реґіонів, був і залишається переважно російськомовним або “суржикомовним”, коли йдеться про аграрний сектор”. Не лише за мовою, а й за ментальністю, методами початкового накопичення капіталу та ведення бізнесу, життєвими орієнтаціями, культурними смаками, “новые русские” в Україні нічим не відрізняються від “новых русских” у Росії. Вони з легкістю навіть змінюють громадянство, про що свідчить досвід І. Бакая та інших “новоспечених” громадян РФ з числа колишніх “українських” високопосадовців. Зросійщене за мовою та свідомістю реґіональне керівництво південних і східних областей не зацікавлене, а тому й не бажає сприяти змінам радянсько-російської ідентичності загалу цих реґіонів на українську. Тому рецидиви радянської доби продовжують домінувати на сході та півдні України. “Тож немає нічого дивного в тому, що східно- та південноукраїнські реґіони обирають до владних структур осіб, вихованих на здеградованих зразках російської культури з відповідним мовленням, менталітетом і поведінковими стереотипами”, наголошує Л. Масенко. Виникло “замкнене коло”: з одного боку, реґіональна влада зацікавлена в збереженні радянсько-російської ідентичності загалу й активно використовує радянські етномовні стереотипи в усіх виборчих кампаніях (статус російської мови, відносини з Росією, негативне ставлення до євроатлантичної інтеграції) для здобуття, підтримки й збереження влади, а з іншого — деморалізоване соціально-економічними негараздами населення цих реґіонів, залишаючись у полоні радянських стереотипів, не усвідомлює потреби змін ідентичності та підтримує реґіональних лідерів, пов’язаних з фінансово-промисловими групами. Розірвати це замкнене коло зможе лише національна за своєю сутністю еліта, діяльність якої спрямована на утвердження української національної ідеї в усіх сферах суспільного буття. Це завдання навряд чи під силу тій “еліті”, яка лише вдало імітує свою “українськість” і фактично опікується не українськими національними інтересами, а задоволенням лише власних потреб.
