Наша газета продовжує дискусію про єдність національно-демократичних сил. Приводом для неї служить ювілейна дата — 20-річчя створення Народного руху України. Аналізуючи історію, розмірковуємо над сьогоденням.
Академік НАН України Віталій ДОНЧИК — один із засновників Руху. В Оргкомітеті з підготовки Установчих зборів НРУ був головою редакційної комісії, очолював її на першому, другому та третьому з’їздах Руху. Його обирали членом Великої ради, потім членом Президії, Центрального Проводу Руху. Із 1991-го й досі — член ЦП партії (зараз УНП). У 1990—1996 рр. був одним із засновників (разом з Д. Павличком, Ю. Бадзьом, Ю. Цековим та ін.) Демпартії України, заступником голови партії, членом Національної ради ДемПУ, головою Київської організації. 1996 р. В. Дончик, Ю. Бадзьо, А. Погрібний та ін. вийшли з партії у зв’язку з тим, що керівництво (В. Яворівський) вдалося до зміни принципових ідейних орієнтирів, розмивання національно-демократичної сутності програмових засад партії.У час відзначення 20-річчя Руху ми звернулися до Віталія Дончика з проханням відповісти на кілька питань, пов’язаних з українською політичною історією й сучасністю.— Віталію Григоровичу, повернімося до початків незалежності — до 1992 року. Щойно на референдумі народ України проголосував за незалежну державу. Але водночас на президентських виборах віддав перевагу представникові партійно-радянської номенклатури Кравчукові. А лідер Руху В’ячеслав Чорновіл вибори програв. Наскільки реальною могла бути в той період співпраця Руху з новою президентською адміністрацією в ім’я розбудови держави? Чи справді президент Кравчук і його команда прагнули до такої співпраці, а Рух відкинув її?— Не відчувалося такої наполегливості й рішучості. Президент міг неодноразово — відкрито, відверто — звертатися до демократичних сил (не окремих осіб з їх числа), наголошуючи на першорядних державницьких інтересах. Після тріумфального референдуму Президентові, який обстоював незалежність України, повірили б. Та й безпосередніх прихильників серед лідерів Народного руху за перебудову в нього було чимало.Нелогічності у тому, що на референдумі народ проголосував за незалежну державу і водночас віддав перевагу представникові партійно-радянської номенклатури, на мій погляд, немає. Такі були суспільні настрої, така реальна ситуація.
Не забудьмо, що обрали не просто колишнього секретаря ЦК КПУ з питань ідеології, а голову Верховної Ради, яка ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, а рік потому — Акт проголошення незалежності України. Роль у цьому Народного руху України, рухівської Народної Ради була величезна, але й голови парламенту — не набагато менша. А час який був?! На очах розвалювався Союз, скасували 6 статтю Конституції СРСР, події в Грузії, Литві — і все це загалом об’єктивно висвітлювали ЗМІ. У цьому плані в Україні попереду були газети “Літературна Україна” (наклад зріс до понад 100 тис.), “Вечірній Київ” (так само 100 тис.), Українське радіо. Та й наш науковий журнал “СіЧ” (“Слово і Час)”, відкинувши академічну погорду, активно втручався в життя і мав наклад до 10 тисяч примірників.Кравчук фігурував часто у пресі, радіо- й телевізійних зустрічах, наголошував на прагненнях народу, волі мас, на тому, що він не може не брати до уваги активних громадських протестів та ініціатив.Перечитую сьогодні інтерв’ю Л. Кравчука нашому журналові “Ми всі — один народ” (СіЧ. — 1990. — ч. 6) та “Ім’я їй — Україна” (СіЧ. — 1992.— ч. 1). Перше, коли він був головою Верховної Ради, друге — тільки-но став Президентом. Ви здивуєтеся: в цих розлогих інтерв’ю з усіх найгостріших питань (зокрема, національно-духовних, мовних, питань про патріотизм, націоналізм, про “оновлений” Союз і незалежність), немає нічого (чи майже нічого) від того Л. Кравчука, який, лавіруючи між В. Щербицьким і перебудовчими “гаслами”, незадовго перед тим учив Рух, яким йому треба бути. Натомість бачимо чітку позицію національного демократа, можна навіть сказати “рухівця”. До речі, коли щойно обраного Президента запитали (те його інтерв’ю в журналі “СіЧ” виявилося першим у тодішній пресі) про часто згадувану “особливу “хитрість” Кравчука, він щиро відповів: “Я хотів би бачити, як діяв би дехто з моїх опонентів, опинившись під тиском і ударами звідусіль — і з центру, і збоку, і зсередини, і згори, і знизу”.На мою думку, незалежницька ідея пробуджувалася (спочатку підсвідомо) у волинянина за народженням Леоніда Кравчука й дедалі більше віддаляла його від компартійної ідеології (вийшов із КПРС у серпні 1991 р.) передовсім внаслідок впливу на нього Руху. — У книжці “Спільний знаменник — тринадцять” Ви, здається, значно суворіше поставилися до діяльності Президента Л. Кравчука.— Ні, там я теж вів про це мову, тільки наголошував на іншому. Це по-перше. А по-друге, про “співпрацю” з Рухом. Зараз я окреслив “вихідні позиції” Президента, а тепер — Руху.Другі збори Народного руху України відбулися 1990 року в Палаці “Україна” — саме велелюддя, атмосфера переможно пройденої політичної відстані від перших ініціативних груп, громадських структур кінця 1988 р., установчих конференцій Товариства української мови ім. Т. Шевченка, київської організації Руху, успішного “Ланцюга Злуки” у січні 1990 року, студентського голодування 1990-го (серед вимог були зміна голови уряду й розпуск Верховної Ради), понад 100-тисячний мітинг на Центральному стадіоні й демонстрація Хрещатиком з гаслами “Геть Масола, Кравчука!”, масові виходи людей із КПРС. Усе це та чимало іншого засвідчувало поступове поширення серед мас, поглиблення й радикалізацію ідей Руху, подальше зростання його ролі в суспільстві. На II з’їзді усі учасники вже усвідомлювали, що НРУ — це Рух не за перебудову, а за незалежність України. Ішлося про згубність комуністичної ідеології, її повну несумісність з ідеологією новоутверджуваною, рухівською. І хоч влада всіма засобами паплюжила Рух, дискредитувала національні демократичні сили (“Спасибі Руху за розруху”) , це радше сприяло його авторитетові.А головне — на очах піднімалася широка, масова організація, що мала осередки в усіх областях і районах, різні ручаї вливалися в один потік. Той, хто гортав тисячі колективних та індивідуальних листів з усіх кінців України, добре знає масштаб цього всенародного рушення. Сьогоднішня спроба декого з колишніх лідерів Руху реанімувати його свідчить, що вони переоцінюють значення тодішніх закликів і заяв, справді сміливих, справді яскравих промов на мітингах. Вирішальною була народна воля, що пробуджувалася, набувала сили й розмаху і дуже швидко доростала до грізної та державотворчої.— Що ж завадило співпраці Руху з Президентом? Його вагання щодо такої співпраці?— “Завади” ці (різні, звичайно) були з обох боків. Рух був із самого початку дуже різнорідним. Про редакційну комісію Оргкомітету з підготовки Установчих зборів, яка готувала всі з’їздівські документи (я її очолював), говорили: “Тут усі є — від КПРС до УГС”. По комуністові М. Поповичу ми розпізнавали, що “пройде”, а що “зарубають”, від надто крайніх пропозицій Г. Мусієнка намагалися віддалитися, проте, обговорюючи, наприклад, “наробки” І. Зайця (національні питання), В. Черняка (економічні), С. Головатого (правові), П. Кислого (соціальні), доходили згоди.Різнорідним був і сам Рух: він об’єднував колишніх політв’язнів і колишніх комуністів, поміркованих та екстремістів, ще членів КПРС і непримиренних антикомуністів, які висунули гасло: “Рух без комуністів”. Були, певне ж, і провокатори, і “стукачі”. Дивом сьогодні видається, що вирішальні документи на з’їздах — у гострих суперечках і сварках — все-таки ухвалювали одностайно. За суттю це був таки народний, не в кабінетах утворений рух.Співпраця Л. Кравчука, точніше, контакти з лідерами Руху були. Ще під час підготовки Установчого з’їзду НРУ було домовлено, що Л. Кравчук регулярно зустрічатиметься з рухівцями для дискусій. Ми хотіли, щоб це було у Спілці письменників. Він раз прийшов, розмовляв ультимативно, дехто під час його повчань навіть демонстративно вийшов. А після того його консультації відбувалися тільки персонально з лідерами (І. Драч, Д. Павличко, М. Попович, В. Брюховецький) в його цеківському кабінеті.Саме після однієї з таких розмов лідери домоглися від Л. Кравчука дозволу на опублікування Програми Народного руху за перебудову в “Літературній Україні” (19.02.1989). 18 лютого в друкарні “Радянська Україна” зібралися І. Драч, Д. Павличко, голова СПУ Ю. Мушкетик, секретар парткому СПУ Б. Олійник і запрошені голова редкомісії В. Дончик і голова оргкомісії В. Брюховецький, щоб прочитати газетну верстку. Звичайно, вносили правки в документ (такою була умова секретаря ЦК з ідеології), звичайно, правки не на краще, але їх Д. Павличко робив віртуозно, не руйнуючи головного. Врешті поява Програми НРУ в “Літературній Україні” стала свого роду “бомбою”. Щоправда, Л. Кравчук виступив з її критикою ще раніше, і слідом за цим уся тодішня інформаційна машина влаштувала цілу “розносну” кампанію з приводу ще ніким не читаного документа. І все-таки той дозвіл Л. Кравчука та публікація Програми НРУ в тогочасній Україні — факт з усіх боків історично важливий. Співпраця в особистому, персоналізованому вигляді, взаємний вплив лідерів Руху і Л. Кравчука починалася ще в період заснування організації й тривала, зокрема, у Верховній Раді, де рухівці були не лише депутатами, а й очолювали комісії, утворили Народну Раду, першу демократичну опозицію в парламенті. І все-таки політичні стосунки голови ВР і рухівської фракції відзначали переважно протистояння, хоч були і взаємні компроміси. Найбільше ж шкодили співпраці, як і загалом роботі парламенту, справі незалежності, постійно збуджуючи негативну енергію, деструктивні антидержавницькі й антинаціональні дії й атаки на Народну Раду і перманентно на голову ВР групи 239 — компартійної більшості. — Отже, руйнівна дія компартійної більшості у Верховній Раді й різне ставлення до голови Верховної Ради — в цьому вбачаєте причину розпорошення державотворчих зусиль у той час?— Зверніть увагу: відтоді й досі комуністи брутально й підступно ведуть подвійну гру п’ятої колони: зберігаючи реальні владні важелі, кричать про “защіту трудящіхся” і опозицію “рухівському курсу”, а насправді діють так, щоб зупинити і повернути назад рух українського народу шляхом незалежності. І відтоді демократичні сили змушені повсякчас керуватися “негативною” логікою, тобто займатися не так креативною політичною роботою, як пильнувати, щоб не допустити реставрації тоталітаризму, затрачати час і зусилля на боротьбу з цією антиукраїнською, керованою з Москви п’ятою колоною. Часто думаю: як неухильно, логічно й об’єктивно відбувався б процес творення Української держави, якби у Верховній Раді 1990-х комуністи й соціалісти становили не більшість, а меншість! Крім того, Рухові бракувало, на мій погляд, чіткої, прозорої, наполегливої (від імені широких мас), а головне не імпровізаційної — системної й зафіксованої в документах стратегії й тактики щодо всіх суб’єктів влади й політичних сил. Ситуацію, згадаймо, ускладнювало те, що в Україні вже виникали на базі Руху демократичні партії. Вони мали відмінності у ставленні до різних питань. Між Рухом, цими партіями і Народною Радою у ВР не було належного зв’язку та єдиної, чітко виробленої лінії. В Україні тоді й досі (це почалося з Л. Кравчука) не надавали і не надають важливого значення багатопартійності, до партій ставилися як до того, без чого можна обійтися. Тож нині справжніх ідеологічних партій — кілька, а приватизовані кланами, вигодувані на корупційних дріжджах “партконцерни” перебувають на верхніх щаблях рейтингової виборчої таблиці.Далі буде.Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
