ЯК У БОГА В ДОЛОНЯХ

Тетяна БОНДАРЕВСЬКА, директор літературно-меморіального музею-садибиОлеся ГончараДитинство — найзатишніший, найпривабливіший куточок нашого життя. Упродовж усього земного шляху він вабить до себе, зігріває, захищає нас.Таким прихистком для душі Олеся Гончара було село Суха, що на Полтавщині. Свідчення тому — “Щоденники” великого українця, на сторінках яких раз по раз виринають спомини про Суху. Та ще світлина хати, в якій промайнули дитячі роки Олеся. На її звороті напис рукою О. Гончара: “Хата мого дитинства. Золота Суха!”То ось яка вона, замучена проектом “неперспективних” сіл, але “золота”.Не впізнав би своєї Сухої нині Олесь Терентійович. Щербаті пустками й печищами вулиці над силу привітно усміхаються відвідувачам державного літературно-меморіального музею-садиби Олеся Гончара, облаштованого в тій хатині, що прихистила його дворічним сиротою. Атмосфера привітності зігріває шанувальників творчості письменника, огортає щемною спорідненістю.На подвір’ї музею — три кущі калини, як і біля гончарівського будиночка в Кончі-Озерній, оточили півколом криницю. Глибше в двір — яблуня, що її посадив по війні дядько Олеся, й груша-дичка, якій понад сто років. Ближче до хати — яблуневий сад, закладений 28 серпня 2000-го, у день урочистого відкриття. Біля найпишнішої деревинки — табличка: “Яблуня, посаджена дружиною письменника Валентиною Гончар”. У літню пору двір купається в мальвах, чорнобривцях, жоржинах. А від балки, яка відділяє село від лісу, пахне мелісою, чебрецем, м’ятою. Все тут дихає Україною. Очі втомлених життєвими негараздами людей оживають, починають випромінювати гордість.Переступивши поріг, відвідувачі оглядають експозицію меморіальної кімнати. Самовар, який напував чаєм принаймні чотири покоління Гончарів, скриня Сашкової бабусі Прісі, її та дядька Якова (маминого старшого брата) одяг на жердці біля печі; стіл і стілець, змайстровані дідусем Гаврилом із сухівського дуба 1982 року, патефон… Цих речей, без сумніву, торкалися рученята малого Сашка.У світлиці — літературна частина музею. Світлини, книжки, рукописні сторінки творів О. Гончара, його особисті речі. Затісно їм тут. Та вогник зацікавленості в зіницях слухачів не згасає упродовж усієї екскурсії.Умиротвореними, принишклими від’їжджають від музею гості. Радію: не лише мені тут, як у Бога в долонях. І не лукавили ні група екскурсантів-поляків з міста Неполоміце, ні англієць Пітер, стверджуючи, що тут має бути створено заповідник. Бо ж у райському куточку примістилося село.І не лише іноземці дотримуються такої думки. Інакше як пояснити, що кількість гостей в день народження письменника на щорічне “Зелене свято Гончаревого дитинства”, яке проходить у Сухій на Трійцю, і в будні зростає. Дедалі численніші делегації з Києва, Дніпропетровська. Зі слів письменниці Лесі Степовички, їдуть напитися сухівського цілющого, сповненого творчої наснаги повітря. Січеславці кажуть: “У Сухій має бути центр Гончарознавства”.Заповідник — то далеке майбутнє. От якби літературну частину з хати перенести у напівзруйноване приміщення школи-дитсадка, споруджене ще наприкінці 70-х за сприяння Олеся Гончара, Петра Тронька та Федора Моргуна…У цьому задумі мене підтримують дружина Олеся Гончара Валентина Данилівна, викладачі Національного гірничого та Полтавського педагогічного університетів. Саме ця ідея і стала першопричиною заснування Благодійного Фонду імені Олеся Гончара. Його рахунок:АБ “Полтава-банк”,р/р 2600 6620282,МФО 331489,код ЄДРПОУ 36156327Благодійний Фонд імені Олеся Гончара.Думаю, знайдуться меценати, добродії, щирі люди. І внески, які зробили жертводавці — шанувальник творчості Олеся Гончара з села Гарбузівки пенсіонер Григорій Жук, двоюрідна сестра Олеся Терентійовича, вчителька-пенсіонерка Ніна Гордя та голова Кобеляцького районного об’єднання товариства “Просвіта” Яким Дубина, — лише перші ластівки.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment