Олександр ЛИТВИНЕНКОПрогулюючись дніпровською набережною в Гідропарку, натрапив на незвичайний майданчик, де просто неба — понад сотня спортивних тренажерів. Такий “тренажерний зал” важко знайти у Києві навіть за великі гроші. А тут — безплатно, тренуйся досхочу. Тож не дивно, що на майданчику завжди велелюдно.А створив це диво не меценат-багатій, а скромний науковець Інституту кібернетики ім. В. Глушкова Юрій Кук. З його ініціативи умільці-ентузіасти спроектували і зварили з промислового металобрухту різноманітні пристрої для тренування м’язів спини, ніг, рук тощо. А для підтримання порядку на майданчику й виготовлення нових спортивних споруд організували громадську благодійну організацію “Спорт для всіх”, що існує на пожертви постійних відвідувачів. Головою обрано Юрія Васильовича, який щодня показує приклад молоді, тренуючись на майданчику. Така активна громадянська позиція — сімейна традиція Куків, хоч сім’ю Юрко знайшов чотирнадцятирічним. Його дитинство минуло в дитячому будинку Донецька. Сиротинець — це завжди казенний дім, хоч як його прикрашай. Жили там у повоєнні роки бідно. Проте у дитбудинку Юркові прищепили почуття колективізму. Діти інтуїтивно трималися гурту, ділилися останнім. Самозакоханих егоїстів серед них не було. Часом Юрій, як й інші однокашники, замислювався: хто його батьки? Звідки він? Хлопцеві минав чотирнадцятий, коли його викликали до директора дитячого будинку. Той проcтягнув йому добротний костюм: “Бери, вдома тобі такого не справлять”. Хлопець не встиг оговтатись, як до нього ступила незнайома жінка: “Я твоя мати…” Разом з нею та чоловіком, як згодом виявилося, працівником КДБ, він приїхав до Києва. Як сьогодні, Юрій Васильович пам’ятає той день, коли зайшли до залитої сонцем кімнати, де сидів невисокий згорблений чоловік у потертому синьому костюмі. То був його батько Василь Степанович Кук. Він заговорив до сина українською мовою, якої Юрко досі не чув. Хлопець довго не міг збагнути, чому його батьки часто втрачали навіть дріб’язкову технічну роботу. Чому “особіст” в Інституті кібернетики, де Юрій почав працювати після закінчення Київського державного університету, ставився до нього вороже. Лише за горбачовської перебудови Юрій нарешті дізнався, хто насправді були його батьки. Василь Степанович Кук — один з головних командирів Української Повстанської Армії, очолював її діяльність у Кам’янець-Подільській, Вінницькій, Київській та Житомирській областях. Після смерті Романа Шухевича перейняв командування УПА на себе. Після розгрому підпілля українських націоналістів Василь Степанович провів сім років за ґратами у київській в’язниці. Там перебувала і його дружина, мати Юрія Уляна Никифорівна Крюченко. Лише через багато років вони дізналися, що брата й батьків Василя Степановича, які не побоялися прихистити малого Юрка, заарештували і запроторили до Сибіру як “ворогів народу”. Дід Степан так і не повернувся зі сталінських концтаборів… Нині Юрій Васильович працює в Інституті кібернетики над створенням штучного інтелекту. А на дозвіллі не може обійтися без занять спортом на свіжому повітрі, долучаючи до здорового способу життя молодь. Ось тільки побоюється, що найближчим часом майданчик можуть знищити ласі до столичної землі забудовники. Тож уже зараз разом з іншими ентузіастами думає, як захистити його.Василь Степанович Кук, який поклав життя на боротьбу за незалежність України, помер торік у похилому віці. Його син Юрій теж по-своєму служить батьківщині й рідному місту.
