Серед тих, хто зробив найбільші пожертви на Тарасову церкву, називаємо Юліана Мечиславовича Конечного, який, на жаль, не дожив до її побудови, — пішов у кращі світи 16 липня 2008 року. Сьогодні згадуємо цю світлу людину і подаємо розповідь про нього, яку на наше прохання написав його син Тарас Конечний.
Тарас КОНЕЧНИЙНародився Юліан Мечиславович 18 жовтня 1930 року в українському Надсянні (тепер Республіка Польща), в селі Тиневичі Ярославського повіту в українській християнській родині з глибокими патріотичними переконаннями, любов’ю до української землі та пошаною до традицій і звичаїв українського народу. Юліан Мечиславович з гордістю згадував діда Петра, який, повернувшись з Америки, викупив у місцевих жидів корчму. В половині приміщення жила родина, а іншу половину безплатно віддали в користування місцевій “Просвіті”. Юліан навчався в українських гімназіях Ярослава та Перемишля.1945 року за відмову відректись від усього українського та прийняти польську національність і католицьку віру родину Конечних, як і десятки тисяч українських родин, силоміць виселили з рідної домівки. Оселили їх у Збаразькому районі Тернопільської області.
Доля кидала Юліана Конечного по всіх усюдах. Навчався у Львівському залізничному технікумі, після закінчення якого 1953 року за відмову вступити в комсомол був направлений на роботу до Сибіру (станція Нижнєудінськ Іркутської області). 1955-го одружився, народився син. Нелегко жилось на чужині, хотілося повернутися в Україну.1957 року, повертаючись із Сибіру, Юліан Мечиславович знайшов роботу в Житомирській області на залізничній станції. Вирішив залишитися. Там народився другий син. А самого завжди вабили Карпати.1959 року Юліан Мечиславович з родиною переселився в місто Надвірна Івано-Франківської області, де працював на вузькоколійці, якою звозили ліс із гір. 1961-го переїхав до села Дзвиняча Богородчанського району Івано-Франківської області, заочно закінчив Львівський будівельний технікум і почав працювати майстром-будівельником на Солотвинському лісокомбінаті. Відтоді й до останніх днів Юліан Мечиславович мешкав у цьому селі. У Дзвинячі, крім основної роботи на виробництві, у вільний час почав удосконалювати знання з народної медицини. Це передалося йому від діда-травника, який добре знався на травах, вмів лікувати зіллям та свого часу вилікував його.Зі спогадів Юліана Мечиславовича: “Моє життя змінив випадок. Якось наприкінці 1963 року я випив холодного пива і захворів на ангіну. Пішов до сільського лікаря, який нещодавно закінчив медінститут. Молодий медик з півгодини з книжкою в руках міркував, чим лікувати ангіну, потім виписав якісь пігулки. Невдовзі я зліг із запаленням суглобів — неспецифічним поліартритом, що не піддавався лікуванню. Мені, тридцятитрирічному, лікарі пропонували оформити першу групу інвалідності. Мабуть, так і сталося б, якби люди не порадили звернутися до потомственого знахаря-травника Івана Гуменюка, який мешкав у сусідньому селищі. Я відвідав його в неділю. Він дав мені зілля і розказав, як його вживати. У понеділок я розпочав лікування і в суботу вже був цілком здоровий і дуже здивувався: як так сталося, що офіційна медицина вже мене “списала”, а напівписьменний дід, всупереч законам науки, за тиждень поставив на ноги? Мене це зацікавило. І я став допомагати дідові Іванові, якому вже було 86 років, жив він сам, бо не мав рідних і близьких. Косив, колов дрова, допомагав по господарству. Частенько навідувався до діда і переймав науку цілительства та секрети приготування трав’яних мікстур. А після його смерті почав самостійно лікувати травами”. Юліан Мечиславович оволодів багатьма таємницями зцілення: за допомогою маятника і власного внутрішнього чуття підбирав лікарські трави й настоянки кожному хворому.Він сам готував з лікарських трав мікстури і навчив цього сина й онуків, які допомагали йому. За свою довгу практику народного цілителя (близько 45 років) Юліан Мечиславович врятував життя не одній людині. Скільки таких врятованих — важко полічити. Часто це були хворі, від яких відмовилися лікарі, а Юліан Мечиславович цих немічних “невиліковних” хворих ставив на ноги, давав “друге” життя. Для багатьох родин став “сімейним лікарем”. А скільки немовлят з’явилося в бездітних родинах — полічити неможливо.Крім лікування травами, Юліан Мечиславович мав “хворобу”, яку неможливо вилікувати і яка прогресувала дедалі більше, особливо після Майдану, — “боліло серце за Україну”.Юліан Конечний був людиною глибоко патріотичною, просвітянином, який, живучи далеко від Криму, протягом десятків років боровся за український Крим. Допомагав матеріально Феодосійській школі-гімназії, газетам “Кримська світлиця”, “Дзвін Севастополя”, багатьом українським патріотичним організаціям, на власні кошти відкрив кілька меморіальних дощок учасникам визвольних змагань, надавав численні пожертви на будівництво храмів і пам’ятників по всій Україні. Наприклад, першим, хто зробив благодійний внесок у Фонд пам’яті Олекси Тихого, 19 червня 1997 року був Юліан Конечний. “Висловлюємо щиру подяку Юліанові Мечиславовичу Конечному, почесному просвітянинові, за багаторічну працю в “Просвіті” й допомогу часопису “Дзвін Севастополя”. Юліан Мечиславович — патріот, який далеко від Севастополя протягом десятків років бореться за український Севастополь, відчуває себе поруч з нами, живе нашими проблемами. На кошти Конечного здійснюють комп’ютерний набір часопису”. Володимир ПРОЦЕНКО, “Просвіта”, Крим. Подяку за допомогу в виданні та розповсюдженні української патріотичної літератури на східних теренах України висловлював голова Харківської обласної “Просвіти” Анатолій Кіндратенко.Цілитель багато разів організовував збирання значних сум на будівництво Кобзаревої церкви в Каневі.Я перейняв від батька не лише дар допомоги людям, а й внутрішню потребу пожертви власного часу, зусиль та коштів задля громади.
