«ПРОКЬІДАТЬІСЯ СТАЛО ВАШШЄ…»

Ольга ПАВЛЕНКО,вчителька української мови та літератури,с. Бабанка Уманського р-ну Черкаської обл. Спершу була думка надіслати це безпосередньо на канал “1+1”. Проте Інтернету не маю, адреси їхньої — також, а коли дізналася, що проблема, яку порушую, стосується їх найменше, вирішила звертатись до газети з надією: ану ж хтось таки донесе до теле- та радіодикторів мій біль.Річ у тім, що коли на курсах підвищення кваліфікації — на них ми зобов’язані їздити щоп’ять років — зайшла мова про грамотність українських телеканалів, я почула від дуже компетентної викладачки, що канал “1+1” — найграмотніший серед усіх. Спершу здивувалась, а потім запишалась. Адже цей канал мені, так би мовити, найрідніший — живемо “в ямі”, тож інші приймаємо зі значними перешкодами. Щоразу о 19:30 чекаю ТСН (о 22:30 дивлюся рідко і через силу, але про це пізніше). Захоплююсь відвагою Жана Новосельцева, який береться за “заборонені”, “ризиковані” теми. Подобаються заставки й “фірмові” курточки журналістів. Обома руками за те, щоб криком кричати про людське свинство у ставленні до природи. Шкода, не звучать суто українські події: про конкурс імені Петра Яцика, про лауреатів Шевченківської премії та й загалом про культурно-мистецьке життя.  Хочеться побачити замість беззубого “Кривого дзеркала” вечір українського гумору. Проте нема лиха без добра: канал переважно демонструє фільми і цим заощаджує мені чимало часу. До того ж, українських фільмів (російськомовних українськими не вважаю) — кіт наплакав. Хіба що “Украдене щастя”, яке, на диво сьогоденню, звучало таки справжньою українською мовою.Отже, про мову. Приємно, що “1+1” хвалять саме за неї. Однак досконалість не має меж. А каналові, на жаль, ще далеко до досконалості. Саме тому чимало матеріалу для уроків беру саме з його передач для редагування, щоб показати учням, як не треба. Хочу бодай частково прищепити дітям критичне сприйняття мовлення навіть таких гарних ведучих і журналістів і з усієї сили навчаю говорити правильно. Вдається кепсько, бо телевізор із дітьми довше, ніж я. І якщо навіть у найграмотніших маса “проколів”, то що казати про решту! Так само тяжко слухати радіо. Відколи колишніх ведучих замінили нові, моє радіо часто вимкнене.Зрозуміло, що працівники ЗМІ спілкуються російською: щоб розмовляти українською в українській столиці, потрібно мати неабияку національну гідність і навіть мужність. А ще — бажання ту мову знати. Так, удома кожен має право розмовляти, як хоче: літературною, діалектом, англійською, російською, суржиком з усіх світових мов. Однак існує поняття професійності й професійної гідності, яке передбачає постійне, а не раз на п’ять років, самовдосконалення.Дуже хочу вірити, що диктори й журналісти  — не українофоби чи недоріки (так у народі називали того, хто якихось звуків не вимовляв), а просто їх не навчали, що існує не лише англійська, російська чи китайська орфоепія, а й українська. Що українські звуки також потребують правильної вимови. І тому зважуюсь дати кілька порад. Роблю це, прагнучи справедливо пишатися “своїм” каналом, хоч не вельми вірю в їхню дієвість. Наші державці зробили все, щоб українці не прагнули берегти своє і самих себе як націю. Та й робити мовні зауваження в нас не прийнято навіть у школі. Якщо в присутності  перевіряльника математик обмовиться, що двічі по два — п’ять, він дістане у хвіст і гриву. Якщо ж учитель української скаже, що вони “два урока (чи “на урокі”) вивчятимуть напЬІсання прЬІфіксіф”, то перевіряльник, вірогідно, такої “дрібниці” й не завважить. Або ще й порадить, де і на якій “сторінКі” “прочШтати щЬось” додатково. Утім, “щьокають” і найвищі посадовці. А ще від них чуємо: по планам, по підсумкам, по питанням… Вони в тому не винні: також працюють в російськомовному середовищі й не є філологами. Проте мають радників, які повинні дбати про належний імідж свого патрона. Чи, може, ті радники — всього-на-всього куми, родичі та знайомі? І чи не падає рейтинг України дедалі  нижче і через оту далеко не державну мову її вожаків?Отже, перше: вимова звуків. Кожна мова починається з цього. Крім того, професія диктора походить саме від “дикція”. В українських ВНЗ переймаються нею, лише вивчаючи іноземну. Під час вивчення власної, на жаль, на вимову ніхто не зважає. І тому українці просто не втямлять, чому так нестерпно дивитися більшість фільмів, дубльованих українською. Якщо героїня каже не “почекаємо рішення зборів”, а “пачьєкаема рЬІшення збаріф”, то хіба нормальне вухо може витримати цей фонетичний волапюк? Є жарт, що московит аж тоді навчиться розмовляти українською, коли правильно вимовлятиме слово “паляниця”. Бо справді, український звук И — таки унікальний: м’який, лагідний, середньоязиковий. У росіян він твердий, напружений, задньоязиковий. Нині цей звук — камінь спотикання і для українця. Він, наче мідасові вуха, видає того, хто спілкується лише російською. А більшість теле- й радіопрацівників так і вимовляє: мЬІтрополЬІт КЬІрЬІло, дЬІхатЬІ, будЬІ чЬІтвЬІртЬІм (замість “буде(и) че(и)твертим”), сАмі в сЬІбе — наголошене Е перетворють на те саме ЬІ або навіть на УЬІ (ПуЬІтре), дЬІвЬІтЬІсь — ба, навіть дАвЬІтЬІсь, пАрАкЬІнутЬІ, бАкЬІ та корОвЬІ (з наголошеним О) — з ненаголошеного Е, що має скидатись на И, чомусь роблять А: (зАлЬІний). Чимало працівників ефіру промовляють по-українському або ж стиснувши зуби, або витягнувши губи дудочкою. Але ж так говорити тяжко! Мучно! Незручно! Язик дубіє, очі лізуть на лоба! А солов’їно-калинова материнська стає, за влучними гіркими словами поета, “калиново-дубовою матірною мовою”. І навряд чи російською (англійською? китайською?) диктори й журналісти крізь зуби й “дудочку” розмовляють.Друге. В українській мові шиплячі звуки тверді. Дощ в Україні — це таки “дощ”, а не “дошшь”. Між іншим, українське населення — не лише відпочивальники. І ведучим прогнозу погоди не варто аж дуже радісно обіцяти, що хмари не заступять сонця, коли все довкола горить від посухи. А “щьокання” та “чьогокання” мало схоже на розмову дорослих людей, надто ж чоловіків, зокрема й симпатичного ведучого “Танцюю для тебе”. Чи ж дивно, що в рекламі не тільки їде поїзд з “обліпЬІхою”, а й нібитоукраїнець з нібитовусами, паралітично трясучи пальцем і кокетливо підморгуючи, вигукує: “Ну, зараз побачьимо, щьо ти за чьоловік!” Така вимова звучить неприродно навіть в устах мазаного хлоп’яти! Що вже казати про діда! Утім, недолуга реклама — то окрема розмова. Але мова її засідає в головах моїх учнів, які згодом також можуть стати дикторами.За бажанням питомо української вимови можна повчитись якщо не на давніх українських фільмах або виставах (де їх побачиш?), то в найстаріших найрозумніших сільських людей, чи бодай в українців, які виступають у “Кривому дзеркалі” — коли вони “закидають” по-українському. У них наші звуки справді природні, а не генетично модифіковані, тому ті фрази й сприймаються “на ура”, вони — справжні. І це в той час, коли артисти живуть у Москві… Невже у Києві (а не КЬІєві!) це важче зробити?Нічного випуску ТСН не дивлюся відтоді, як зрозуміла: слухати мовне викаблучування нової дикторки більше не під силу. Якщо ж вона позапланово з’являється о 19:30, настрій зіпсовано безнадійно. Дивлячись на цю жінку, можна повірити в незвичайну вроду українок. Слухаючи ж її, можна збридитись української мови: “ПрокЬІдатЬІся стало ваШШЄ” — це про переведення годинників. Шикарний приклад орфоепічного каліцтва нашої колись солов’їної! Невже для цієї гарної жінки не знайшлося гідного діла, яке вона може робити добре, що її посадили, аби вона щось промовляла нібитоукраїнською крізь стиснені зуби — немилосердно “шшьокаюшьи”, “ЬІкаючьи”, ковтаючи деякі звуки? Та якби з її вуст зазвучала справжня українська мова й вимова, то краса мови, помножена на красу дикторки, дали б вражаючий ефект. Утім, вимова кульгає у більшості дикторів і журналістів. Правда, останні на екрані недовго і не встигають аж надто докучити кожне власним “полтавсько-нижегородським” “діалектом”.А ведучі інших програм? Катя Осадча? Прецікава особистість, однак українська в її виконанні — то жах! “Калиново-дубова”. Може, Каті на те ніхто не вказав? Бо не вірю, що їй не підвладна українська вимова!Третє — про наголоси. Чому майже кожен працівник робить їх неодмінно на московський лад: дзвонять, затвердить, завершить, оглянеться, пасти, постити, звільнять, головами, на руки, на ноги, на голову, селянин, самі знаємо?.. Або зовсім не зрозуміло, на який лад: нічого не знає, нікого не спитали, оглянись (шикарний покруч!), потягне, доручити отцю Рафаловичу свої переклади (тому, що “переводы”) мріяли навіть норвежці. І неодмінно: корови (у множині), коровам, коровами. Ні, таки корови, коровам, коровами. Так само й барани, баранам, баранами… Лише дещиця записаного з ТСН.Варто  обходитись і без граматичних помилок  на кшталт “флота, кабміна, Газпрома” чи “два будинка, три корабля”. Цьому зарадить шкільний підручник з української мови або словник, який має “працювати” на кожній студії.А ще ж маємо “мами Насті”, “сина Василя”, “хата баби”, “люди міста” — де має бути “Настина мама”, “Василів син”, “бабина хата”, “міські люди”…А ще ж “не помітили снаряд”, “не знайшли спостережний пункт”, “не злякались пожежу” — де має бути “не помітили снаряда”, “не знайшли спостережного пункту”, “не злякалися пожежі”… А ще “відмовляється назвати жодного прізвища” (?). Це тільки те, що особливо ріже вуха.Читала недавно “Пігмаліона”. У голові не вкладається: неосвічена квітникарка сама напросилась учитися правильної вимови! І навчилась! Подужала! У вищому товаристві за герцогиню прийняли! Хочеться оптимістично вигукнути: о, українці не дурніші від неосвіченої квітникарки, вони здатні вмить опанувати мовні нюанси! То байдуже, що нині їм підвладні нюанси лише російської!..Але чому ж тоді філологами-росіянами аж пересмикує, коли свою мову чують від нас? Чи не тому, що ми — од своїх утік, а до чужих не пристав?Держава шкільним випускникам влаштовує найсуворіше (охоронці, міліція, суперпрочухани учителям) тестування з української мови. А скажіть, державці, де вони її, справжньої, мають навчитися? Може, од вас? Із телевізора? То вони й вважають українською те сміття, що лізе у вуха з ефіру. Бо ж і більшість учителів-філологів через комплекс меншовартості також охоче хапає для використання те, що саме припливе. Можна зрозуміти: то — позиція: зневага до всього недбальства державного. Саме державного, а не українського.Колишня Україна — це “тихі води і ясні зорі”, це роботящі люди, найкраща у світі пісня й наймелодійніша мова. Нинішня держава на її території — це одним — прихватизовані гори й озера, іншим — смердюче повітря, затруєні води, загиджене довкілля, зневажена мова. І все те — з нашої мовчазної згоди або й підтримки. Але хоч би ким “мовні” працівники прикидались, вони — українці, то чи ж годиться їм сушити дошки на домовину мови свого народу?Не хотілося б засмучувати працівників “свого” телеканалу. Але те, по-перше, від болю за мою мову. По-друге, якщо мова “1+1” найграмотніша, то працівникам інших каналів тим більш варто прислухатись до себе й поміркувати над своїм професійним рівнем. Хоч… Коли довелося зауважити (далеко не найгіршій) газетярці, що в друкованих матеріалах забагато помилок, вона відрізала: “А того ніхто не помічає”. Мовна непрофесійність зробилась останнім писком моди?..Працівники “1+1” уже мовби мої добрі знайомі. Але  хочу, щоб вони не знущалися з моєї мови, навіть якщо ця мова — не їхня. Українці діаспори знають по кілька мов. Наші ж… Якщо вони державну навіть читають і перекладають без словника, то для виходу в ефір мусять попрацювати і над вимовою. Тим більш — ТСН транслюють і за кордон.Якщо ж комусь англійські придихи та французькі прононси легші від наших наголосів, од наших и та ж, ч, ш, то чи варт йому робити українську своєю професією?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment