ПРОСВІТЯНСЬКИЙ лІтописець

Національна спілка журналістів України з нагоди 50-річчя відзначила найвищою нагородою — “Золотою медаллю журналістики України” працівників вітчизняних медіа, серед них  і заступник головного редактора газети “Слово Просвіти” Петро Антоненко. Він погодився відповісти на наші  запитання.

— Петре Яковичу, що, на Вашу думку, означає поняття просвітянський журналіст?— Те, що є однокорінним з поняттям “просвітництво”, тобто нести світло, яке відсувало б пітьму брехні, неправди, омани, з усією специфікою журналістської професії. Передовсім повинен сказати про один із обов’язків такого журналіста — втім, це стосується і журналістики загалом. Ідеться про заслін тому каламутному потокові дезінформації, яка, на жаль, переповнює наші медіа. В них зараз стільки неточностей, навіть фактологічних — у датах, іменах, цифрах, що стає сумно. Чомусь гуляють у засобах масової інформації тексти, радше мотлох, з такого винаходу людства, як Інтернет. У кращому разі з посиланням на певні сайти або просто “за матеріалами Інтернету”. 

Фактологічні неточності — це рівень нашої журналістики. Втім, не хочу грішити на свою професію — такий, навіть не дилетантський, а профанаційний рівень подибуємо скрізь: від обробітку землі до виготовлення олівця. Що, звісно, не виправдовує нашого брата-журналіста: “деза” — це завжди прикро. Але що вже говорити про неточності “по недомислію”, коли в сучасних медіа (як і загалом у суспільстві) — пошесть свідомих обманів, злочинного зомбування людей, політичного насамперед. Це вже просто поза журналістикою будь-якого напряму. А просвітянською — насамперед. Бо на нас, просвітянських журналістах, ще й додаткове навантаження — відкривати людям досі закриту, невідому нашу ж історію. Отож, — проти тьми! — Ви наївно вірите в таку журналістику? — До неї треба наївно прагнути, тобто робити. Попри все! Що саме “все” — довго розказувати, та вже й не раз сказано, як ведеться засобам інформації в нашому суспільстві. — То, може, нескромно розкажете про власні (і ваших однодумців) спроби робити таку журналістику?— Нескромно скажу, що таку журналістику читач може знайти і в нашому “Слові Просвіти”, хоч цій газеті, як іншим національно-патріотичним, державницьким виданням, доводиться виходити чомусь у напівфронтових реаліях. Але, мабуть, варто розповісти і про те, як починати, як щось створювати в наших реаліях на прикладі газети “Сіверщина” — видання Чернігівської “Просвіти”.— Ви були серед тих, хто створював цю газету в грудні 1992-го, а потім майже 13 років працювали її редактором.— У чому феномен цього видання, яке, попри все, не зникло і виходить 17-й рік, було наймасовішим спільним виданням “Просвіти” і Руху в Україні, адже наклад газети в другій половині 90-х наближався до 40 тисяч примірників передплати. Щасливий збіг обставин? Але вони “не збігаються” самі собою. Їх треба було “скласти” докупи. Треба було мати команду, гурт, оту “щопту”, як сказав геніальний поет. На чолі гурту були багатолітні лідери чернігівських організацій Руху — нині УНП Володимир Ступак і “Просвіти” — Василь Чепурний (вони й тепер їх очолюють). Були два перші професійні журналісти, випускники Шевченкового університету — Чепурний і я. Журналісти “без крісел”, без стільців. Це і була наша перша редакція без, власне, редакції. Але був з нами і прекрасний чернігівський журналіст Сергій Павленко. Це вже згодом він як історик став автором майже десятка книжок про гетьмана Мазепу, його добу, соратників. Став головним редактором солідного історико-краєзнавчого журналу “Сіверянський літопис”, який уже понад 10 років також видає Чернігівська “Просвіта”. З нами були чернігівські журналісти Владислав Савенок, Володимир Шкварчук, відомий як автор кількох документальних книжок про злочини комуністичного режиму. І було широчезне коло навіть не помічників — це не те слово — також повноправних творців газети, людей, які писали матеріали, займалися поліграфією, доносили газету до читача — спершу розвозячи її приміськими поїздами, автобусами, а згодом організовуючи передплату. — І що — все одразу вдалося? — Не все і не одразу. Але ми прагнули займатися не балаканиною, якою переповнена історія нашої націонал-демократії, а ділом і робити бодай маленькі, але кроки вперед. Почали з чотирьох сторінок раз на два тижні, згодом перейшли на тижневик, на 8,  12, нарешті на 16 шпальт. Уже друге десятиліття — офсет, комп’ютерні набір і верстка, власний сайт газети. 11 років тому “Сіверщина” почала видавати ще й дочірнє видання — обласну газету з власною передплатою, тижневик для домашнього читання “Біла хата” просвітянського спрямування.— І Вас “терпіли” в цьому зросійщеному і комунізованому реґіоні? — Він не такий, як декому здається, цей княжий Сіверський, згодом козацький край. Нагадаю, що саме тут дві українські святині навіть не загальнонаціонального, а світового значення — Батурин і Крути, а ще — Любеч, Новгород-Сіверський, Качанівка, Седнів, Сокиринці, Тростянець — боюся, вийде довжелезний перелік. До речі, всі ці національні святині також стали однією з чільних тем газети. Щодо “терпіли” питання резонне, попри те, що вже була незалежна держава. Ішлося про газету, яка однозначно стояла на позиціях державності, національного, духовного відродження. І — парадокс — чомусь усі ці роки вважали її опозиційною. Вочевидь, тому, що стояла не за голозадекларовану, а справді незалежну державу і проти місцевих князьків, що компрометували цю державу. Тож терпіли нас так, що газета вже за перші роки існування пережила близько півтора десятка судових процесів. Але “проковтнути” її було не так просто, хоч би завдяки масовій підтримці читачів. Адже неофіційний титул народної газети — то були не просто слова. — Що означає “народної”? У нас було і є стільки цього “народного”…— Це означає, що газета могла надрукувати — друкувала про наболіле. До речі, одна з основних її рубрик так і називалася: “Про те, що наболіло”. І мене, далеко вже не “зеленого” журналіста, часом просто ошелешував потік від людей того, що їм наболіло. А згодом зрозумів: іноді для людини, яку образили, наплювали їй в душу, розтоптали, головне — виговоритися, викричатися. І ми вирішили надати людям цю можливість.— Це було непросто?— Непросто не в сенсі судових позовів: ми прагнули були точними в публікаціях, а позови здебільшого були витвором фальшивого гонору зачеплених за живе чиновників. А непросто було, що іноді в тобі прокидався виплеканий радянською пресою власний, внутрішній цензор: то те, то інше хотілося скоротити, пом’якшити. А потім похопишся: та хто я такий, щоб “чистити” цей крик людських душ?! Правда, водночас треба було втриматися, щоб і сам, і газета, і читач не впали в розпач, зневіру, щоб крик душі не перетворився на лемент. — З історії — до сьогодення. Як нині ведеться просвітянському журналістові? — Так само непросто. Якщо вже ілюструвати чернігівською тематикою, то скажу, що передплатний наклад “Сіверщини” впав до 10 тисяч примірників, а то й нижче. Можна, правда, сказати, що ця газета хоч і давно вже зареєстрована як всеукраїнська, з правом передплати і поширення по всій території країни, фактично реґіональна. Натомість згадати сумні реалії деяких колись знаменитих столичних газет, що мали майже мільйонні наклади. Але то мала втіха. Що ж сталося? Посилилася конкуренція в медіапросторі. Тут начебто бідкатися не випадає, адже ми завжди закликали до розвою ЗМІ. Однак якщо раніше основними конкурентами у нас, демократичної преси, були так звані державні газети, районки, обласні “органи органів” влади, то нині з’являється дедалі більше “незалежних газет”, які не залежні ні від чого, окрім олігархів. До речі, жива-здорова й ота розгалужена колишня комуністично-радянська мережа “державних газет”, попри багатолітні балачки про її “роздержавлення” чи, принаймні, розкріпачення від місцевої влади.І ще один суттєвий момент. Нині нам, просвітянській пресі, непросто й тому, що доводиться протистояти ще й натискові навіть не “жовтої”, а “чорної” журналістики. Ви добре знаєте, що зараз коїться в медіа, особливо у пресі й на телеекрані.— Але ж понад чотири роки тому, з приходом помаранчевої влади, Вам, просвітянській пресі, мабуть, стало легше?— Легше гинути (жартую). Парадокс, але при владі, за яку ми так довго боролися, на нас впали нові проблеми. І наш читач, і наша преса розгублені. Раніше було просто: ми боремося, ось супротивник, ось мета боротьби. А проти кого боротися нині? Ніхто, звісно, не тішився ілюзіями, що наступного дня після помаранчевої революції все буде ідеально і зникнуть проблеми — і глибокі суспільно-політичні, й житейські. Але ось проблема нашої преси: як же звично критикувати, лаяти владу, за яку самі ж і боролися? Читач тепер каже нам: то це ж ті, за кого ви нас агітували. — То, може, підставити плече цій владі? Не в тому сенсі, що гладити її й облизувати, а співпрацювати. — Ми готові. Але не бачу схожого прагнення нашої рідної влади. Швидше навпаки: принаймні, байдужість до преси, яка готова тебе підтримати, тієї ж просвітянської, а то й гірше — бездумна здача в полон національного інформаційного простору. — То що зостається?— Працювати.Наш кор.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment