ТАМАРА МАРУСИК:  «СЬОГОДНІ НАШЕ СУСПІЛЬСТВО ВІДЧУВАЄ БРАК НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ»

— Тамаро Володимирівно, Ви досліджуєте формування та становлення національної еліти — інтелігенції. Чому?— У радянській історіографії історики, соціологи, філософи змушені були досліджувати процеси формування й розвитку інтелігенції відповідно до принципу партійності та класового підходу. Інтелігенцію ж вважали прошарком між робітничим класом і селянством. Ці два класи трактували як виробників матеріальних благ. І за цим принципом інтелігенція не вписувалася в аспект досліджень. Тому науковці зазвичай намагалися дослідити лише питання, пов’язані з виробниками, залишаючи за інтелігенцією другорядне місце. Перші теоретичні праці  про інтелігенцію в радянській історіографії з’явилися лише у 80-х роках. У них акцентовано на тому, що в 20—30-ті роки у Східній Україні, а в 40—50-ті у Західній створювалася робітничо-селянська інтелігенція, тобто інтелігенція, яка потрібна радянському суспільству. І лише в 1990-ті з’явилися праці українських істориків, зокрема Г. Касьянова та Ю. Курносова, в яких  висвітлено окремі аспекти життя і діяльності української інтелігенції. — У наукових дослідженнях Ви зацікавилися періодом 1940—50-х років? 

— Саме цей період випадав з поля зору дослідників. Однак основним аргументом мого зацікавлення проблемою було те, що у вітчизняній історіографії побутує думка, начебто все пов’язано з діяльністю інтелігенції в радянський період — це негативне явище, і його потрібно відкинути, а досліджувати варто лише те, що було пов’язане з національно-визвольною боротьбою. На мій погляд, таке твердження помилкове, адже історія залишається історією. І ми, щоб рухатись уперед і уникати помилок попередників, не повинні відкидати нехай і негативне, шукати в ньому раціональні зерна. Адже це також певний історичний досвід, і ми зобов’язані його вивчати, переосмислювати  відповідно до сьогодення.— Відомо, що особлива жорстокість державного терору була щодо західноукраїнської інтелігенції. Чим вона пояснюється?— У Західній Україні діяли національно-патріотичні сили, які чинили опір тоталітарному режиму: ОУН і УПА. Політика ж радянської влади щодо західноукраїнської інтелігенції, як і діяльність її в повоєнний період, залежала від загальнополітичної ситуації в реґіоні. Тож інтелігенція опинилася на вістрі боротьби двох ворожих систем: з одного боку — сталінська тоталітарна, яка вимагала цілковитого підпорядкування її вимогам, з другого — національно-патріотичні сили, яким вона співчувала та підтримувала. У цьому й полягав трагізм західноукраїнської еліти. Однак попри складні й неоднозначні процеси 40—50-х років, вона вистояла.Не варто забувати й про те, що частина інтелігенції була наближена до влади, отримувала високі посади. До таких пригодованих владою належали, насамперед, більшість членів творчих спілок, які за вірне служіння чи то прислужництво методам соцреалізму комфортно почувалися в радянському суспільстві. Їм не загрожували переслідування влади, тобто те, що відчувала на собі національно свідома еліта краю. — Чи позначився трагізм західноукраїнської еліти на формуванні подальших поколінь?— Без сумніву, 40—50-ті роки наклали значний відбиток на формування інтелігенції 60—80-х, 90-х років, зокрема,  нинішньої. Інтелігенція потерпіла і фізично, і морально-ідеологічно. Значна частина її представників, відсидівши в таборах ГУЛАГу тривалі терміни, повернувшись із заслань, була знищена не лише фізично (за станом здоров’я), а насамперед морально. Тобто більшість західноукраїнської еліти повернулася моральними каліками. І це цілком зрозуміло і закономірно. Адже те, що інтелігенти бачили в таборах, відчули і пережили там, впливало на їхню психіку і, відповідно, свідомість.Звичайно, коли йдеться про те, чи позначився шлях, який пройшла західноукраїнська інтелігенція в 40—50-х роках, на подальших поколіннях української еліти, можемо сказати однозначно: позначився, і суттєво. Можливо, саме  тому спостерігаємо, як у сучасному українському суспільстві частина інтелігенції свідомо бореться, щоб втримати державність і Україна ствердилася як соборна, самостійна і незалежна цивілізована європейська держава, а інша — знову ладна задля меркантильних або вузькопартійних інтересів стати пособниками будь-якого владного режиму.— Українська інтелігенція нині в державі — прошарок чи поводир нації?— З огляду на реалії сьогодення, стверджувати, що сучасна українська інтелігенція — поводир нації, не можемо. Еліта є, але відчувається, якщо так можна сказати, відсутність її якості. Тому національної еліти як поводиря нації немає не лише в культурі, а й загалом. Є окремі постаті, особистості, але вони не можуть стати деревом — опорою нації.Те, що відбувається в суспільстві, парламенті, уряді, — не найкраще, що ми мали успадкувати з історії. Здавалося б, у парламенті має бути цвіт нації. Тим часом наш парламент схожий на дискусійний клуб, позиції якого хитаються то в один бік, то в інший. Не кажу про те, що далеко не всі парламентарі володіють мовою держави, законодавчу гілку влади якої представляють. Чи було б це можливо в будь-якій цивілізованій державі? Звичайно, ні! А чому таке можливе у нас? Тому що в нашому суспільстві немає об’єднавчої сили — національної еліти, роль якої була б визначальною у розробці законодачих актів на користь національних інтересів Української держави в усіх сферах діяльності. Тому, гадаю, не викликає сумніву те, що саме нині, як ніколи, українське суспільство відчуває брак української національної еліти: політичної, культурної, наукової. Нинішня українська гуманітарна інтелігенція до кінця не усвідомлює національної ідеї, провідником якої у суспільстві має бути. Лише тоді, коли українська еліта усвідомить, що Українська незалежна держава — не випадкове явище, і вона потрібна її багатонаціональному суспільству для забезпечення його чинниками національної ідеї, — вона зможе стати поводирем нації.Спілкувалася  Марія ВИШНЕВСЬКА

Довідка “СП”Тамара Марусик народилася в Чернівцях у родині інженера-залізничника і вчительки української мови та літератури. Із шкільних років цікавилася історією, тому вибір історичного факультету був не випадковим. Після закінчення вирішила пов’язати життя з рідним навчальним закладом. Пройшла трудовий шлях від методиста заочного відділення до проректора з науково-педагогічної роботи з питань навчально-виховного процесу.Нині Тамара Володимирівна — доктop історичних наук, професор кафедри міжнародних відносин. Член експертної ради ВАК України, секретар Координаційної ради осередків “Українського історичного товариства” в Україні. Член Міжнародної академічної ради “Ткума”. Відмінник освіти України. Лауреат премії імені Юрія Федьковича, член Координаційної ради з питань молодіжної політики Чернівецької міської ради.Т. Марусик досліджує історію й культуру України XX ст., авторка понад 100 друкованих праць, серед них кілька навчальних посібників і монографія “Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності”. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment