РУХ: ЩО В ПІДСУМКУ?

Наша газета продовжує дискусію про єдність національно-демократичних сил. Приводом для неї служить ювілейна дата — 20-річчя створення Народного руху України. Аналізуючи історію, розмірковуємо над сьогоденням разом із академіком НАНУ Віталієм Дончиком.

Продовження. Поч. у ч. 23 за 2009 р.— Про політичні стосунки Л. Кравчука і комуністів: як вони впливали на нього, на його співпрацю з Рухом?— Ось тут і заховані вади й біди Леоніда Кравчука, подвійність його політичної поведінки. Кому, як не йому, було знати, в чиїх руках реальна влада на той час: у Верховній Раді — група 239, в уряді — радянська партноменклатура, майже всуціль той самий апарат; в областях, районах, окрім деяких змін (здебільшого в Західній Україні) — владний прошарок нечіпаний. А в звированих масах аж ніяк не суцільна одностайність, даються взнаки і підкинуті на живлющий ґрунт совкізму стереотипи  на кшталт “нє надо рєзать по живому”, “Мова нас не нагодує…”Кравчук знав це і побоювався роздратувати компартійного звіра. Більш того, він розумів, що в його перевазі на президентських виборах — чимало голосів тих, чиїм однопартійцем він був ще півроку тому, зокрема й тих, хто почав “прозрівати”, але не настільки, щоб стати на бік Руху, Чорновола. Серед прихильників Л. Кравчука було чимало й обласних чинуш, колишніх голів і секретарів облвиконкомів та обкомів, що вже пристосовувалися до нової влади, зберігаючи себе і своє крісло.

Пам’ятаю, Л. Кравчук, тільки-но ставши Президентом, зібрав представників демократичних сил, щоб обговорити кадрові питання у зв’язку з призначенням представників Президента в областях і районах. Рухівці категорично наполягали на неприпустимості призначення кандидатур із числа колишніх компартійних посадовців, назвали імена одвертих ворогів демократії й незалежності. Л. Кравчук натомість наголошував на відсутності організаційного досвіду в демократів. Я виступав тоді як заступник голови Київської державної адміністрації й сказав, що це діло набувне, а ось  старий досвід, та ще й не підкріплений патріотичним світоглядом, — значно гірше. Домовилися про те, що кандидатури заступників з гуманітарних питань призначатимуть із представників Руху, і це в деяких областях було виконано. Але названі нами “ком’яструби” та їм подібні залишилися на своїх місцях.Кажуть, Кравчук запропонував Рухові співпрацю, а той відвернувся? Даруйте, це ж не запрошення до танцю! “Ви не кинулися до мене стрімголов, то я йду до комуністів”. Не думаю, що Кравчук хотів досягти фантастичного: проголосивши про опору на рухівську програму, здійснювати її руками старої політичної сили. Верховна Рада, головою якої був Л. Кравчук, зазнаючи тиску рухівської опозиції, а ще більшого — грізно наростаючої народної хвилі, зуміла ухвалити визначальні рішення. Проте подальші дії Л. Кравчука вже як Президента України, його загравання незрідка в принципових державницьких і національних питаннях із лівими руйначами держави не мають виправдання. Таке орієнтування, зокрема й кадрове, на “колишніх”, які швидко перефарбувалися в “патріотів”, така лінія політичної поведінки розгорнулися, мов ланцюгова реакція, в усіх структурах, надовго загальмувавши справжні національно-державницькі перетворення в Україні. Про “опору” на Рух Президента Л. Кравчука чимдалі забувалося навіч, наміри до співпраці з демократами зникли (по суті, так і не з’явившись) вже навіть з риторики. Праві ж сили, які в масі й раніше не довіряли Л. Кравчукові, тепер побачили в ньому (для цього він надавав дедалі більше підстав) причину всіх бід і невдач України. Його тепер не “воліли” ні затяті вороги незалежності, ні її принципові прихильники. Він програв. І не лише вибори. Крім того, стався і сподіваний парадокс: близькість окремих лідерів Руху до Президента обернулася різкою втратою їхнього рейтингу як незалежників. — Ви вважаєте, такий розвиток подій був неминучим?— Що ж тут гадати, як гоголівська наречена. Якби Рух і його лідери були непохитнішими і принциповішими… Якби перший Президент не вдавався до маневрувань і був “правішим”… Тодішні хитання й непослідовність Л. Кравчука наочно засвідчує його подальша політична поведінка: то він “вірний солдат” СДПУ(о), то ідеологічний речник неукраїнських ідей антидержавницького блоку з промовистою назвою “Не так!” Його зляканий вираз обличчя в замовленому явно на догоду Ю. Тимошенко ролику, його окрик чужим схарапудженим голосом Президентові В. Ющенку “Іди у відставку!” мене просто вбили. А що це дасть — не Ю. Тимошенко чи В. Януковичу, не тим, що за ними стоять, а самій Україні, її людям? Невже перемога одного із двох кланів, які в безсоромному клінчі зчепилися за владу й тільки за владу, без жалю руйнуючи досі здобуте, — це велика користь і радість для України? — Напередодні нових президентських виборів Ви налаштовані не дуже оптимістично?— Геніальний Тарас Григорович своє послання до українського народу назвав “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” Це — формула, за якою визначаємо, що таке нація. Наші президенти, прем’єри, політична еліта, національно-демократичні лідери, багатьох з яких Рух вивів на авансцену політики, тільки тоді “підіймуть і розвеселять” Україну, коли виходитимуть саме з такого Шевченкового розуміння народу, коли глибоко в душі усвідомлюватимуть нерозривний зв’язок, тяглість, спадкоємність мертвих — живих — майбутніх.Очільники української нації не можуть не мати відваги, вони ніколи не повинні забувати про своє покликання — не просто будити від сплячки, не просто йти попереду, а вести за собою інших. Така вже українська історія, що наші президенти — ті, що були, є, і майбутні — приречені бути не лише мудрими, шляхетними (підніматися над пересічним, дрібним, профанним), а й мужніми й саможертовними у кожному рішенні й дії.— Понад 10 років тому очолюваний Вами журнал “Слово і Час” проводив дискусію щодо об’єднання національно-демократичних сил. Ваш діалог із Сергієм Гречанюком і відповіді керівників партій та громадських організацій порушували наболілу проблему об’єднання. Схоже, ця дискусія нині стала  ще актуальнішою.— “Чи об’єднаються нарешті національні демократи?” — так, до речі, називалася дискусія в журналі “Слово і Час”. Проблема ця настільки давня (ще автор “Слова о полку Ігоревім”, пам’ятаєте, журився, що чвари між князями не дають їм здолати половців), про неї стільки написано і стільки було взаємних присягань у політикумі, що подеколи думаєш, чи варто встотисячне перемивати кістки, називати це питання клятим для України, посилатися на вже цитовані афоризми: де два українці, там три гетьмани, демократи об’єднаються лише перед розстрілом тощо. І все-таки — куди дінешся! — ні-ні, та й повертаєшся до цієї болючої думки: якби всі національні демократи за 18 років бодай раз об’єдналися, то вже давно були б при владі, й Україна була іншою. А тепер, крім усього, ще й маємо принизливий “бренд” — ті, що ніколи не об’єднаються, і вже саме це негативно впливає на результат виборів. — Той “бренд” безкінечно мусують вороги України і демократії… Хіба він невідворотний?— Досвід діяльності в Русі й Демпартії дає мені змогу зблизька бачити наболілі й “переболілі” проблеми української багатопартійності. Пристрасно, з болем чи розчаруванням, із сумнівами чи різким критичним настроєм, іншими словами, емоційно — тому що, перебуваючи з перших кроків у Русі, наштовхуючись безперестанку на вияви незгод і сварок між своїми, побратимами, добре знаними, чудовими, зі славною (героїчною!) біографією, відданими національній ідеї людьми, впадаєш у розпач: чому це так? Адже всі за Україну, всі патріоти. Мої друзі-письменники, які працювали в “Народній газеті” (А. Шевченко, С. Гречанюк, О. Лук’яненко, Ю. Цеков та ін.) усвідомлено, як особливе, визначальне мотто винесли у її підзаголовок: “За єдність національно-демократичних сил” і послідовно й уперто робили все задля досягнення найважливішої мети. Ви запитаєте: хіба не цього щиро прагнули Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, Д. Павличко, М. Горинь, Ю. Бадзьо, І. Драч, Ю. Костенко, В. Пинзеник, А. Матвієнко і багато інших національно-демократичних лідерів? Хіба не таку мету обстоювали наші видатні аналітики-публіцисти, які стільки написали розумних і схвильованих статей з цього приводу, — І. Дзюба, А. Погрібний, Ю. Мушкетик, П. Мовчан, В. Карпенко та інші? А де результати? Скажу з усією відповідальністю: не знайшлося в Україні за ці роки жодної політичної сили, партії, лідера, які працювали б лише на цей результат. Не йдеться про те, щоб залишити осторонь корпоративні, тим більш особисті інтереси — це дрібно, це елементарно. Ідеться про відсунення заради великої мети єдності навіть найважливіших і пріоритетних завдань на другий план. Згадувана дискусія в журналі “СіЧ”, у якій чільні політики відповідали на конкретні й недвозначні запитання щодо шляхів об’єднання, вийшла  конструктивною, налагоджувала (здавалося) взаєморозуміння. А завершилася знаєте, чим? Припізнений вихід лютневого числа журналу припав саме на… пік березневих рухівських чвар, на розкол у партії В. Чорновола. Хто згадав тоді, що єдиною (і першою!) метою для партій була єдність? Єдність в ім’я України! — Той розкол Руху — дуже тяжка тема. Амплітуда думок у суспільстві щодо причин розколу коливається від того, що це було трагічне непорозуміння між лідерами, насамперед між Чорноволом і його найближчим оточенням, й аж до того, що це була цілеспрямована акція влади, на яку, на жаль, “повівся” дехто  з лідерів партії. Тоді, в лютому—березні 1999 року, по гарячих слідах Ви дуже болісно й емоційно коментували цей трагічний розкол. В одній із публікацій висловили сподівання, що “історія покаже, хто є хто”, до того ж, найближчим часом. Минуло 10 років. Історія щось довела, розставила крапки над “і”?— Багато в моїх міркуваннях з проблеми єдності демократичних сил збігається з позицією Української народної партії. Це  логічно. Бо якби в партії домінували корпоративні чи амбіційні інтереси (хоч, не приховаю, не все у нас гладко), то я  змушений був би зробити інший вибір.Розколи у партіях, “клонування” і невміння демократів об’єднуватися — різні аспекти, але тема, звичайно, та сама. У двох числах “Народної газети” в лютому—березні 1999 р. (“Що відбувається в Народному Русі?”) писав про той трагічний розкол. Причини? Не одна і не дві. Ішлося зокрема про закинення ззовні “вірусів розбрату”, і тут мав на увазі не лише з-поза меж Руху, а й із-за меж України. Але, немає сумніву, ні кучмівській владі, якій був зовсім не потрібен сильний опозиційний Рух, ні жодній агентурній розробці не вдалося б його розхитати, якби не розбрат усередині. Я був на останньому засіданні, яке вів В. Чорновіл, брав участь в останньому перед розколом і першому після розколу з’їздах, в усіх тогочасних обговореннях конфліктних питань і можу засвідчити: розум тоді відібрало в багатьох. А щодо глибоких патріотичних почуттів, які мали б зупинити чвари у фракції, Президії, Центральному Проводі й заручником яких став голова партії, — то про інтереси України зовсім забули. Не називатиму прізвищ, не вдаватимусь до деталей, сьогодні це може лише зашкодити справі, але йдеться до 20-річчя, тож мусимо говорити і про уроки рухівської історії.Я не писав жодних заяв про вихід із Руху, не приставав до якоїсь частини, мене ніхто не “обробляв”, лише кілька разів дзвонив В’ячеслав Чорновіл, толерантно з’ясовуючи мою позицію (перед тим ми розійшлися з ним в оцінці доцільності “пробного” голосування на останньому спільному з’їзді щодо кандидатур на президентські вибори — Костенко чи Удовенко), я постійно намагався дотримуватися рішення більшості (на Президії, в Центральному Проводі, на з’їзді) і вважав, що так мав чинити і голова партії й без порад чи додаткових кроків або маневрів опинився в НРУ (Ю. Костенка), згодом це — УНР, УНП.Та найприкріше в тій гіркій історії те, що відбувалося після самого факту розколу Руху. Коли сприймаєш факт як неприпустиму помилку, як трагедію, як те, що не повинно бути, тоді неодмінно жевріє надія, що омана мине, настане час порозуміння. Але ті, хто називав себе послідовниками В. Чорновола, вдавалися до таких заяв, оцінок, злих і образливих статей, що відрізалася і найменша перспектива на можливе примирення — так ставляться до запеклих ворогів. 30-ма іудами було названо й перелічено поіменно чи не всіх із першої десятки або двадцятки партії, засновників НРУ, “старої гвардії”, якою пишався В. Чорновіл. А після його загибелі — ніби навмисно, щоб зруйнувати Рух ущент, — вішали більшій частині партії налички “убивць” і “призвідців смерті”. Несусвітні звинувачення, але тоді вони відводили вказівний перст од справжніх ворогів Руху й України, реальних убивць організатора сильної рухівської партії. Такого засліплення жодним чином не можна виправдати, його частково можна пояснити тодішнім настроєм загального розпачу й розгубленості в демократичних колах. Але згодом, коли багато прояснилося й відкрилася можливість для об’єднання, чим треба було керуватися, щоб зверхньо виставляти перед УНП вимогу-ультиматум: “спочатку покайтеся”. Певен: це вимоги не партійців-рухівців, не рухівської маси. Це підступна й підкинута збоку ідея, яку підтримала якась частина керівної верхівки. Пам’ятаю, коли заходило про об’єднання національно-демократичних сил, В. Чорновіл не раз казав, що проблем щодо цього він чекає лише від рухівської номенклатури — столичної й обласної.В обох рухівських партіях не бракує людей амбіційних, категоричних, егоїстичних крикунів, які воліли б, щоб тільки до них прислухалися, є й просто провокатори — за обов’язком чи від природи. Є вони і в інших партіях. Але ті, хто претендує бути справді демократичною, національною, ідеологічною потугою і прагне повсякчас нарощувати свій авторитет і вплив, зобов’язані з честю виходити з усіх об’єктивних і суб’єктивних, “насланих” на неї випробувань. Певен, що самовідданий, невтомний В. Чорновіл, зумівши створити таку сильну й найавторитетнішу демократичну партію, знайшов би вихід із кризи. Хочу вірити, що НРУ та УНП, перегорнувши сумну сторінку історії, зрозуміють, що їм диктують, ба більше, про що їм волають сьогодні Україна й українство. І тоді позбудуться міфу нездоланної розколотості, яким тішаться “воріженьки”. Далі буде.Спілкувався Петро АНТОНЕНКО 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment