Надія КИР’ЯНВолодимир Вітюк народився в Мінську 22 травня 1941 року. Батько, офіцер, був українцем з Погребищенського району Вінницької області. Загинув під час війни. Після цього мати з двома малими дітьми повернулася до рідні в Переяслав-Хмельницький район. Повоєнне дитинство, звичайна школа… Армія… Відслуживши, вступив до Київського медінституту. Роки навчання припали на 1960-ті. Приєднався до національно-визвольного руху. Тоді в Жовтневому палаці працював літературно-мистецький клуб “Сонячні кларнети”. Там знайомився з українською культурою. Відвідував вечори, на яких виступали Іван Драч, Микола Вінграновський. Перепусткою була українська мова. Раніше розмовляв російською, “як усі”. Почав спілкуватися українською з другом. На курсі їх називали націоналістами. Познайомився з Галиною Севрук, подругою Алли Горської. В тому гурті зрозумів, що Київ — українське місто. Потім працював на Черкащині. Читав вірші Василя Симоненка, пропагував. За це 1973 року виключили з партії. А потім райкомівці самі дістали твори Симоненка і з захопленням читали. Казали: “Який сильний поет!”На початку 1990-х Вітюк працював у Березані, очолив там Народний рух. Рухівці добилися, що в місцевому будинку культури провели з’їзд Народного руху лівобережжя Київщини (з дозволу Івана Плюща). 1991 року балотувався до Верховної Ради України. Зайняв перше місце в першому турі, а друге — секретар місцевого райкому партії. Тоді влада зробила все, щоб народним депутатом став райкомівець. “Я його запитав тоді, — розповідає Володимир Павлович, — чи справді він вірить у комуністичну ідею. Той помовчав і відповів: “Вірю”. Тоді я йому сказав: “Якщо так, Ви нечесна й непорядна людина”. Володимир Вітюк говорив і робив лише те, у що вірив. Ніколи не думав про посади. Він досвідчений хірург, любить свою справу. Його знають і цінують, йому вірять, прихильниками стають навіть опоненти. Нині живе й працює в Боярці. “У нас немає кризи ні політичної, ні економічної — є величезна духовна криза. Все починається з духовності. Кожен, хто мислить патріотично, повинен вносити лепту в будівництво держави, в духовне відродження нації. Не треба зважати, що “у верхах” хтось робить щось не так, а щодня працювати самому”, — вважає Володимир Вітюк. І він працює.На його думку, ми мало знаємо про людей, які боролися й стверджували державність, національну культуру. “Вважають, — упевнений Вітюк, — що шістдесятників було кілька десятків — це не так. Цим рухом було охоплено десятки й сотні тисяч, а знають лише найвидатніших”. Пан Володимир нині переймається тим, щоб зібрати інформацію і розповісти про маловідомих подвижників.Нове захоплення почалося з того, що на телеканалі “Культура” показали документальний фільм Богдана Гнатюка, режисера, який мешкає в Боярці, про священика, композитора Остапа Нижанківського. Цей діяч культури належно не пошанований, про нього знали лише земляки. Його розстріляла польська окупаційна влада 1919 року за український націоналізм. Боярські просвітяни зацікавилися цією особистістю і поїхали в Стрий на презентацію фільму. Починання підтримав боярський міський голова Тарас Добрівський, надав автобус. У Стрию гостей зустріла місцева “Просвіта”. Просвітянам належить будинок, де збираються вони й інші патріотично налаштовані люди. Гостям показали історичні місця краю, культурні осередки. Поспілкувалися з головою Стрийської “Просвіти” Людмилою Мисків і вирішили співпрацювати. Нещодавно в Боярку приїздила делегація зі Стрия із хором хлопчиків “Щедрик”. Гості побували на могилі Володимира Самійленка, в краєзнавчому музеї. Дивувалися, що в Боярці ще залишилися імперські символи, назви вулиць, адже в Стрию цього вже немає.Завдяки спілкуванню з новими друзями народилася ідея зняти фільм про боярського вчителя, поета, політв’язня Івана Коваленка, твори якого видали лише після його смерті завдяки підприємцеві Ользі Рожмановій, учениці Ірини Павлівни, дружини Івана Коваленка. Богданові Гнатюку ця ідея сподобалася.Віднайшли кошти, восени фільм планують закінчити і презентувати. У фільмі беруть участь дружина поета, донька, учасники тих подій. Допомогу надають міський голова, місцеві підприємці. Дуже доречно, що у фільмі бере участь кобзар Тарас Компаніченко. Деякі епізоди знімали в Боярській школі № 1, де вчителювали Іван Коваленко і його дружина. На зйомки прийшли вчителі, які були під час судилища над Іриною Павлівною. Коли Івана Юхимовича заарештували, дружину хотіли звільнити з роботи. Але всі педагоги проголосували проти. На той час це був мужній вчинок. Іван Юхимович розповсюджував самвидав. Кадебісти допитували його знайомих, учнів. Але улюбленого вчителя ніхто не видав. Фільм розповідає про родину Ірини Павлівни, її батьківську хату в Чернігові, де збиралися українські письменники: Микола Вороний, Михайло Коцюбинський та інші. Цьому є документальне підтвердження: фото, листи тощо. Батька Ірини Павлівни розстріляли за націоналізм. Коли вивчали епістолярну спадщину родини Коваленків, натрапили на листи Мирослава Симчича, діяча українського національно-визвольного руху з Коломиї. Вони з Іваном Коваленком заприятелювали у Пермських таборах. Знімальна група планує поїхати в Коломию, зустрітися з Мирославом Васильовичем, якому вже близько дев’яноста років, але він ще бадьорий. У той час дружину Івана Коваленка підтримувала боярська поетеса Леся Коваленко, хоч її застерігали, що це небезпечно. У Боярці багато патріотів.Важливо не втратити спадковості, національних коренів. Це ми бачимо на прикладі сім’ї Коваленків, яких ніщо не зламало.У Стрию дуже сильна сучасна “Просвіта” також через те, що там збережена спадковість. Просвітянські ідеї пропагував Остап Нижанківський ще за панування Польщі. “За рідне слово знищували український народ. Східний сусід мільйонами загріб нас у землю, розстріляв цвіт нації — і ми про це мовчимо. Про це треба волати. Наш Президент про це говорить — і я завжди дякую йому, бо він каже правду, — міркує Володимир Вітюк. — Нам потрібно агітувати за духовне відродження нації. Якби ми починали з поезій Шевченка, Симоненка чи Вінграновського кожен виступ у школі, цього було б достатньо, щоб люди пробудилися. Інакше Москва знову нав’яже нам власний погляд на нашу історію”. Володимир Вітюк сподівається на молодь. Зараз у Боярці є прекрасна організація пластунів. Очолює її київський студент Андрій Ковальов, який гуртує молодих. Багато робить боярський священик отець Дмитро. Допомагає матеріально, братиме участь у фільмі, де відправить панахиду по Коваленкові. Його парафіяни — патріоти. У церкві після служби співають “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”. Музику до цього гімну написали Микола Лисенко й Остап Нижанківський. Бог збереже Україну, якщо кожен з нас на своєму місці утверджуватиме державність.А у Володимира Вітюка з’явилася нова мрія: після закінчення фільму про Івана Коваленка взяти участь у дослідженні й створенні картини про Надію Суровцеву, політв’язня з Умані.
