ЗВИЧАЙНИЙ ЧАРІВНИК

Штрихи до портрета артиста

Михайло СІРЕНКО, поет, заслужений працівник культури України “Як много важить слово!”Іван ФранкоЗнаю його давно. Навіть дуже давно, бо й сам уже літній. Таке враження, що все життя знав і ніколи не замислювався над тим, коли і як з ним познайомився. Хіба ми замислюємося над сонячним весняним днем? Просто сприймаємо його, як дання, як те, що нам дароване Богом. Гадаю, той, хто вміє радіти такому дню, який ми просто відчуваємо живою й чистою часточкою душі, мене зрозуміє відразу.Саме такий цей звичайний чарівник. Адже сонячний весняний день зовсім непомітно чарує все, вливає в душу радість, впевненість, і ти навіть не помічаєш, де він узявся, цей чарівний день, і віриш, що він буде вічно з тобою. Це я все кажу про Петра Бойка. Хоч можна було б сказати просто: Петра. То вже нині, коли ми стали літніми, інколи, як інші, можу назвати й Тодосьовичем. 

А прийшов він до мене ще тоді, коли я в селі (школяриком у післявоєнні роки) змайстрував власними руками примітивне радіо з високою антеною поміж вуличними вербами. Від неї йшов один дріт через вікно в хату під стріхою, а другий — від заземлення. Між ними була невеличка дощечка зі сплавом свинцевого камінця, і над тим сплавом — сталевий дротик. До них я примкнув навушники й ловив дротиком за камінцем радіо Києва, Москви тощо. Чому так детально описую цей примітивний детекторний приймач? Тому, що так само на Вінниччині в селі Лопатин Петро Бойко робив власне радіо. Моє було, правда, в селі Дружня на Київщині. Але і в його, і в моєму селі про електрику і радіомережу лише мріяли. Отож із тим “радівом” прийшли до мене в хату насамперед диктори — Андрій Євенко, Сергій Фещенко, Ніна Савицька, Євгенія Круглова, Микола Погрібний… А через чимало літ, коли я вже був студентом і вдома в селі мав справжній радіоприймач, — Петро Бойко, Ігор Мурашко, Лідія Лєсная, Поліна Пахомова… Не кажучи вже про акторів київських театрів: Наталію Ужвій, Поліну Нятко, Дмитра Франька, Валентина Дуклера, Євгена Пономаренка… Все-таки я не забував про “радіо” під та над солом’яною стріхою, і коли читав збірку віршів Михайла Ісаковського “Провода в соломе”, то не дивувався, чому ті “провода” саме в соломі. Я вже був студентом Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого, а проте часто їздив до своєї Дружні, яка розташована на 66-му кілометрі залізниці до давньої столиці древлян міста Коростеня. В селі мої мати й батько часто допитувалися, чи не бачив я нашого Бойка, який гомонить до них зранку до вечора, розповідаючи найцікавіші новини, бо вони гадали, якщо я вчусь на артиста, то теж буду таким, як Бойко. А якщо й ні, то хоч би їм передавав по радіо прогноз погоди. А “погода” на той час була не така вже й хороша, тим паче для моїх батьків-селян. Правда, батько працював стрілочником на близькій залізничній станції й у колгоспі, а мати — тільки в колгоспі. До того ж, ще й неписьменна. Згадую, всі дуже непокоїлися, що коли не виробиш норми трудоднів, то зменшать город і не пустять нашу корову на пасовисько. Та навіть у цій ситуації совєцькі вісті Петра Бойка слухали із задоволенням і вважали його за свого. А коли з часом я таки привіз його до нас додому, то не знали, де посадити і чим пригостити дорогого гостя.Звичайно, сидів він за столом на покуті, й у хаті було тоді найбільше свято. Гостеві розповіли епізод пори мого детекторного радіо. Хата наша була переділена на дві кімнати. Мати взимку вечорами сиділа на печі, яка з грубою відділяла другу кімнату, де ми в цей час були з батьком. Отож тато (як стрілочник) приніс додому зі служби стару телефонну трубку, а я її припасував до свого приймача паралельно з навушниками. Навушники дав матері слухати в першій кімнаті на печі, а батько слухав телефонною трубкою в другій. І так збіглося, що коли в темний зимовий вечір московський диктор сказав: “Говорит Москва”, батько вирішив перевірити, чи матері там чути на печі, й після слова “Москва” гукнув у трубку: “Федоро! Ти чуєш?” Мати, перелякавшись на смерть, кинула ті навушники та як закричить: “Хай їм біс! Як вони там знають у Москві, що я Федора і що я їх слухаю?” Коли батьки розповіли про це Петрові, він сміявся до сліз і розповів нам, що теж робив такі приймачі в дитинстві, але навіть не смів мріяти, що колись стане диктором радіо.Ми дізналися, що після сільської школи наш гість вступив до геологічного технікуму у Львові. А далі пробував пошукати долю в Київському театральному інституті, але за сільськими побутовими обставинами не з’явився на екзамени — отож вступав до університету імені Т. Шевченка на гірничий факультет, де провчився рік. Почув, що Українське радіо проводить конкурс дикторів. І він на цьому конкурсі, де було 100 осіб на місце, набрав разом із випускником театрального інституту Борисом Придавою найбільше балів. Отож, звичайно, довелося в університеті закінчувати вже філологічний факультет, працюючи паралельно на Республіканському радіо…Хіба ми могли в той час моїм неосвіченим батькам розповідати про те, що разом читаємо самвидавівські твори Івана Дзюби, Василя Симоненка, Миколи Руденка та інших, що Петро в своїх передачах робить такі наголоси й підтексти, які загрожують йому звільненням з роботи, а я читаю інколи нашому Бойкові такі свої вірші, за які можна загриміти в Сибір? Також не міг я розповідати про його виступи в школах разом з нами, молодими літераторами, перед учителями, старшокласниками про те, як варто розуміти Сосюрин вірш “Любіть Україну”, як треба любити, шанувати й викладати українську мову. Ось приклад.Десь у шістдесяті роки під час хрущовської відлиги поет-фронтовик Микола Гірник опублікував у журналі “Вітчизна” досить гострий (для того часу) цикл віршів із загальним заголовком “Короїди” про тодішніх бюрократів зі словами: “Ідуть, ковтаючи вітрини…” Або таке:Вісім кімнат і дві дачі —Ти вже дійшов до мети.В дружбі живете гарячій —Жінка, собака і ти.Але ж на наших виступах Бойко робить такий наголос: “Жінка — собака! І ти”.Звичайно, на той час “стук” доносився швидше, ніж звук, а ще до того додайте його зустрічі з такими дисидентами як Б. Антоненко-Давидович, М. Шумило, М. Руденко… Петро Тодосьович і мене з ними познайомив, й інших молодих літераторів. І ось тепер його так чи інакше переводять уже з республіканського радіо на обласне, а невдовзі й відтіля турнули “за власним бажанням”…Я за ці роки закінчив інститут і працював режисером на студії кінохроніки, де успішно “клепав” комсомольські номери кіножурналів “Молоді України”, в яких диктором був Петро Бойко. Так давав змогу заробити колезі й однодумцеві. Ми обидва вже поодружувалися, мали дітей, дружили сім’ями. Отож саме в домі Бойка я познайомився із забороненими на той час творами Володимира Винниченка, Івана Багряного, Миколи Хвильового. До нього додому приходив чудовий поет-донбасівець Євген Летюк. Я ж знайомив Петра з Андрієм М’ястківським, Миколою Вінграновським, Володимиром Карпеком, Григором Тютюнником та з іншими.Він багатьох із них декламував зі сцени на наших творчих зустрічах на підприємствах Києва й у колгоспах.Що казати, коли для нього українське слово вже тоді, як і тепер, було і є Богом. Отож Бог його й рятує. Коли певні “органи” перекрили Тодосьовичу дихання цим Словом, він поїхав до благословенного Львова, звідкіля починав трудове і мистецьке “сходження”. І знову — навчання, вже на священика. І це все після технікумів, філфаку Шевченківського університету, після викладання риторики й виразного читання у вищих навчальних закладах Києва… Релігія йому ще раз нагадала, що “Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог”. Ось саме тому з Богом і людьми треба розмовляти рідним українським словом. Навіть тоді, коли такі “вельмирозумні” депутати Верховної Ради, як Богословська, кричать: “Брешете!”, вважаючи, що це найкраще слово нашої мови. Або трохи чи не щодня якийсь бевзь, а не диктор розпочинає передачі Українського радіо (і хто його тільки допустив туди?!) дерев’яним дрентливим голосом на “русский манер”: “Ера радзіо! Перший канал українського радзіо передставляєць усе розмаїцця жицця”.Петро Тодосьович навчився церковних відправ літургійних і требних українським словом. І в червні 1990 року сам владика УАПЦ Володимир (Романюк) висвятив його на диякона, а в липні рукоприклали на священика. Отож 24 серпня 1991 р. саме він освячував Національний прапор України. А коли Його Високопреосвященство Мстислав прибув з Америки до України, щоб очолити як Патріарх Українську Церкву, священик Бойко П. Т. був його першим секретарем. Минали роки. Доля привела Петра Тодосьовича з релігійною місією до Канади, де працював священиком й удосконалював свої знання в Колегії Святого Андрія при Манітобському університеті. Ось тут він добре усвідомив, що коли цілісність Всесвіту тримає ідея Бога, то цілісність людей у світі — національна ідея.Повернувшись на рідну землю, уже немало літ він поклоняється саме цій національній ідеї. І то всебічно — і в церкві, й у вищих релігійних навчальних закладах, і всюди-всюди, служачи своєму Богові — Українському Слову.Ось на цьому й хочеться наголосити особливо. Він має звання заслуженого артиста України, хоч у народі його вже давно називають народним за унікальний голос і золоте слово. Здебільшого люди не замислюються над тим, чому так легко, просто й душевно лягає на серце кожна думка саме цього диктора Українського радіо. Це відбувається так непомітно, як не помічаємо, що дихаємо. А скільки ж треба докласти щоденної праці до того, щоб в артиста з’явилася така природна простота! Зверніть увагу на те, як логічно звучить кожен пасаж, кожне слово, а це ж не кожному артистові, зокрема дикторові, вдається. До того ж, одна річ, коли то публіцистичний чи політичний текст, а інша, коли художня література — проза, вірші, певні характери. Один диктор говорить або читає правильно, рівно, але “дерев’яно”, а в Петра Тодосьовича щоразу відчувається за кожним звуком власне ставлення до думки, власний підтекст, власний прекрасний емоційний струмінь. Тут за кожним словом стоїть мислитель, художник, митець. Тож, як писав великий Пушкін одному зі своїх французьких перекладачів: “Ви спонукали мене відшукати красу в моїх віршах, шановний пане. Ви одягли їх у ту шляхетну одіж, в якій поезія стає істинною богинею… Ви поет і Ви навчаєте молодь; прикликаю на Вас подвійне благословіння”.Від імені літераторів ці всі слова й думки можу адресувати й Петрові Бойку. Я добре відчув це, слухаючи власні твори в його виконанні на радіо, зі сцени й просто в житті. Адже за кожним нашим текстом стоїть хтось більший, ніж ми самі, коли читає його цей великий майстер. Чи то читає він академіка М. Жулинського про Франка, чи Т. Шевченка, якого хто тільки не читав, але ніхто так не читає, як Петро Бойко: враз злітає весь хрестоматійний глянц, який налип на Шевченкові слова за “много літ”.Його виконання — як живлющі краплини дощу на зів’ялу траву в спеку. Як дипломований актор добре відчуваю це і знаю, бо сам слухав не раз таких прекрасних майстрів художнього слова, як Дмитро Журавльов, Анатолій Паламаренко, Юрій Шумський, Лариса Кадирова. Тепер поруч із ними з повним правом можу поставити Петра Бойка. А так, як він прочитав усього “Кобзаря” Тараса Шевченка на радіо “Культура”, ще ніхто не читав і навряд чи хто прочитає краще.Я чув від людей відгуки Ліни Костенко про його виконання і трактування її поеми “Берестечко”; читав слова багатьох авторів, написані на їхніх книжках, подарованих артистові, зокрема, академіком Миколою Жулинським на недавньому його прекрасному дослідженні творчості І. Франка “Він знав, “як много важить слово”, яке прочитав цей митець за кілька десятків передач по радіо в редакції чудового радіожурналіста В. Карпінського. А як блискуче звучить тепер щонедільний радіожурнал “Слово” у виконанні Світлани Горлової й Петра Бойка! …Про нього можна писати й писати, навчати на його життєвому прикладі усіх молодих митців, адже не перелічити навіть у такій немалій статті десятки, сотні його виступів на радіо, на сцені, богослужіння в храмах. Цей звичайний чарівник, як ніхто, давно збагнув на все життя слова нашого пророка Т. Шевченка:Ну що б, здавалося, слова…Слова та голос — більш нічого.А серце б’ється — ожива,Як їх почує!.. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment