УКРАЇНА — ЖЕРТВА РОСІЙСЬКО-ШВЕДСЬКОЇ ВІЙНИ

До 300-річчя Полтавської битви

Хоч у світовій військовій історіографії Полтавську битву й не розглядають серед 18-ти вирішальних, які змінили долю народів і держав на Євразійському континенті, однак ця битва стала не тільки переломним моментом у тривалій, виснажливій Північній війні (1700—1721) між Росією й Швецією за воєнно-політично-економічний контроль над Балтійським морем, а й поклала початок великодержавної гегемонії Росії у Східній Європі й виходу її на політичну арену в світі, відходу Швеції й Польщі на другорядні позиції та остаточного позбавлення державності України.

Олександер ШОКАЛОТож чому Полтавська битва стала південним вирішальним чинником у Північній війні? Чому дві могутні північні країни розв’язували свої геополітичні проблеми на території третьої, васальної, південної країни?Швеція як могутня держава віддавна була стримуючим геополітичним чинником для московської експансії на Заході й Півночі, а в XVІ ст. Московія тривалий час перебувала під протекторатом Швеції. Протягом ХVІІ ст. між Швецією й Московією тривало воєнне протистояння за панування над Балтійським морем. Під час російсько-української війни 1658—1659 рр. Московія припинила воєнні дії на шведському фронті й кинула всі свої військові сили проти України. І все те московське ополчення, передусім “цвіт московської кінноти”, загинуло 9 липня 1659 р. під Конотопом у битві з українсько-татарським військом під командуванням гетьмана Івана Виговського. 

Подолати наслідки тієї воєнної катастрофи Московія спромоглася тільки через півстоліття, за царювання Петра І. А Україна тим часом під постійним посиленням московського диктату поступово втрачала політичну волю й військову силу, шукаючи заступництва то в Польщі, то в Туреччини, то в Швеції (це й давало підстави московським правителям вважати всіх українських гетьманів зрадниками). Петро І, добре знаючи можливості Московського царства, основну гарантію своїх реформаторських планів убачав у збройній силі. За короткий час цар настільки зміцнив державу, що перейшов до здійснення економічної й політичної експансії. Після невдалого диверсійного походу на Чорне море Петро І обрав найсприятливішим напрямком експансії Балтику, через яку відкривався вихід на Захід. У цих імперських замірах дуже прислужився молодому Петрові І досвідчений Іван Мазепа, якому належала найвища політична й військова влада в Україні, й цар не мав права розпоряджатися українськими збройними силами без гетьмана. Недарма Петро І нагородив Івана Мазепу (другого за чергою) новозапровадженим орденом св. Андрія Первозванного. За правління І. Мазепи утворилася нова українська шляхта, яка, як і гетьман, хотіла незалежної України для себе. Ця новоутворена аристократія дбала тільки про свої станові інтереси й не думала про ціле суспільство, тим паче про поневолених селян. Так виник глибокий конфлікт між національним і соціальним, що й породив народний селянський рух на чолі з колишнім писарем державної канцелярії Петриком. Національно-соціальний рух Петрика був спрямований проти московської колоніальної політики й українського панства, а його маніфест став цінним документом української національної свідомості. Придушення повстань Петрика, якому допомагали татари, Мазепа підносив Петрові І як велику послугу. Гетьманські війська складали основну ударну силу царської армії під час балтійських походів 1700—1703 рр. А 1705 р. сам Мазепа, за наказом царя, на чолі 20-тисячного козацького війська вирушив на Львів. Саме там, за припущенням істориків, І. Мазепа увійшов у таємні зносини з колегами-єзуїтами й через них вів перемови з польським королем С. Лещинським, який обіцяв гетьманові за підтримку польсько-шведських планів корону сіверського князя. Імовірно, саме під час тодішнього перебування в Польщі І. Мазепа вирішив виступити разом зі шведами й поляками проти Московії. Серед різних мотивів розриву І. Мазепи з Московським царством історики (З. Когут, О. Субтельний) виокремлюють провідний: “страх, розділений з ним українською новою шляхтою, що схильність Петра до адміністративних реформ призведе до знищення українських “прав і вольностей”. Українська нова шляхта — це нащадки тих старшин, які не підтримали державницької політики І. Виговського й піддалися Московії заради власних “прав і вольностей”. Нова мазепинська шляхта лякалася не стільки петровської централізації та втрати української автономії, скільки втрати своїх станових привілеїв. А втрачати було що. Сам Мазепа мав в Україні необмежену владу, заслуживши своїм вірнопідданством довіру в Петра. Численні панегірики оспівували його набожність і опікунство над Церквою й мистецтвом, звеличували Мазепу як “великого вождя”, “нового Геракла”, “найбільшого українського лицаря”, а Ф. Прокопович твердив, що Мазепа — “спадкоємець Володимира Великого”. Мазепа запровадив у своїх батуринських палатах церемоніал і учти на кшталт європейських володарів (і це у васальній країні!). Багато фактів свідчать, що оточення Мазепи створило культ його особи. Одначе український народ, знаючи Мазепине вірнопідданство Москві, не любив його, а побоювався. І коли Мазепа став на бік шведів, народ не повірив йому. Незаперечним є й той факт, що гетьман як гарант державності України не об’єднав довкола себе патріотично налаштованої старшини, а такі відомі військові й державні діячі як полковники С. Палій, І. Мирович, М. Миклашевський утворили антимазепинську опозицію, якою скористалися московити. Навесні 1708 р. король Швеції Карл ХІІ після успішного завершення воєнного походу на Саксонію й Річ Посполиту вирішив покінчити з Московським царством і рушив через Білорусію на Смоленськ і Москву. Однак через опір московитів та в результаті таємних переговорів Карла ХІІ й С. Лещинського з І. Мазепою шведське командування змінило план дій, і восени 1708 р. шведська армія (33 000 піхоти й 9 000 кінноти) вступила в Сіверщину. Та Мазепа й надалі, на вимогу Петра, посилав йому на підмогу свої війська, хоч грати роль вірнопідданого ставало дедалі важче. Найближчі до І. Мазепи генеральний писар П. Орлик, генеральний осавул А. Войнаровський (Мазепин небіж) та рішуче налаштовані патріотичні полковники наполягали, щоб гетьман негайно порвав із Москвою. Однак Мазепа, розриваючись між Петром І та Карлом ХІІ, і надалі демонстрував прихильність до царя, тим часом готуючись до об’єднання з його запеклим ворогом. Так, він нагромаджував запаси провіанту в Чернігові, продуктів і боєприпасів — у Батурині, зміцнював Стародубську, Чернігівську, Роменську, Гадяцьку фортеці нібито для захисту від ворогів, а насправді готував запаси для шведсько-польських військ. Проте московити випереджали шведів і захоплювали ці стратегічно важливі міста, нещадно розправляючись із оборонцями (найжорстокішу розправу вчинив у столичному Батурині Меншиков, випередивши Карла з Мазепою — саме напередодні батуринської трагедії Мазепа нарешті присягнув Карлові). Причину падінь українських міст-фортець дослідники вбачають, як правило, у зрадництві їхніх захисників. Та, на мою думку, істинна причина всіх падінь, занепадів, поразок — у деморалізації суспільства владною верхівкою.Між ворогами почалася зимова кампанія — так звана війна маніфестів, а в Україні запанував московський терор. У таких умовах було оголошено “вільні” вибори, й новим гетьманом обрано І. Скоропадського. Це був дошкульний удар по прихильниках Мазепи. А шведсько-польському війську дошкуляла сувора зима. Навесні 1709 р. Карл ХІІ вирішив розпочати наступ на Москву через Харків і Курськ, та на шляху в нього стояла Полтава з московським гарнізоном з 4 500 вояків та 2 500 “добровольців” з міського населення. Шведи й мазепинці збудували шанці і взяли Полтаву в облогу. Хоч їм на підмогу привів 15 000 запорожців кошовий К. Гордієнко, та запекла оборона міста надовго скувала головні сили шведів. Тим часом Карл і Мазепа відрядили послів до Туреччини й Криму по підмогу, та безуспішно, а польське військо заблокував московський корпус. Це дало змогу Петрові зосередити свої війська й підготуватись до вирішального бою, який він планував розпочати 10 липня (29 червня за новим стилем). Сили московитів складали 47 000 піхоти, 14 000 кінноти й 78 гармат. Сили Карла й Мазепи — 36 000 піхоти, 17 000 кінноти й 56 гармат. На боці московитів була перевага сили й техніки, і тому Петро не ініціював битви, а вичікував, що спровокує на це Карла. 7 липня (27 червня за новим стилем) зі сходом сонця Карл ХІІ розпочав битву. А перед полуднем битва скінчилась цілковитою поразкою шведів. Шведи втратили понад 9 000 убитими й близько 3 000 пораненими, московити — 1 300 вбитими й понад 3 000 пораненими. Карл ХІІ, І. Мазепа, К. Гордієнко з півсотнею старшин, особистою охороною гетьмана і з тритисячним загоном шведів і козаків переправились через Дніпро й увійшли в турецькі володіння. Решту шведсько-козацького війська московити взяли в полон, і згідно з пактом капітуляції, більшість козаків стратили, а інших заслали в Сибір. Запорозьку Січ за перехід на бік Мазепи московити зруйнували вщент (операцією командували полковники П. Яковлєв і Г. Ґалаґан). Московити піддали терору всю підвладну цареві територію України. При царській ставці в Лебедині діяла слідча комісія, яка люто розправлялась із супротивниками московської колоніальної політики. Паралельно з кампанією винищення українського духу політичної волі й патріотизму Петро І провадив колонізаторську політику нещадної експлуатації людських і природних ресурсів України. Коли в Конотопській битві ініціатива була за гетьманом та головнокомандувачем об’єднаних українсько-татарських сил І. Виговським, то в Полтавській битві І. Мазепа лишався у васальній залежності в шведського короля як маріонеткова фігура політичної боротьби між Польщею, Швецією й Московією. Тому Полтавську трагедію України слід розглядати як наслідок авантюрно-егоїстичної гри безвідповідальних владців і як поворотний момент в українському державотворенні, що на 300 років позбавили український народ політичної волі.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment