НЕХАЙ ВІЧНА БУДЕ СЛАВА

Іван ЧАЙКА,депутат Гадяцької районної ради, Полтавська обл.Чи можна відшукати серед українських гетьманів когось, чий образ був би таким відомим у європейській культурі, як образ Івана Мазепи? Його ім’я оспівували європейські класики: Дж. Байрон, Даніель Дефо, Віктор Гюґо, Бертольд Брехт, Олександр Пушкін, Кондратій Рилєєв. Поему про Мазепу написав українець Володимир Сосюра, а п’єсу “Мазепа” — польський драматург Юліуш Словацький. У класичному музичному мистецтві Європи налічується 67 великих творів про Мазепу. Як визначна історична постать Іван Мазепа постає в творчості Ліста, Рахманінова, Вагнера, Чайковського. Його портрети малювали Теодор Жеріко, Ежен Делакруа, Орас Вернет, Луї Буланже. Про Мазепу залишили розвідки визначні історики й мислителі Вольтер, Сергій Соловйов, Микола Костомаров, Михайло Грушевський та інші. Іван Степанович Мазепа найтриваліший період з усіх українських гетьманів очолював Українську державу. За цей час свою столицю Батурин він перетворив на європейський осередок, схожий на Версаль. Він, мабуть, як ніхто більше, опікувався письменством, наукою, мистецтвом і Церквою. Гетьманщина Мазепи схожа на західноєвропейську державу насамперед появою нової верстви в соціальному устрої України — інтелігенції, яка розвивала освіту і науку, літературу, мистецтво, інші галузі культури. Сучасників вражала висока освіченість гетьмана. Тоді як цар Петро І насилу відшукав у Москві перекладача з латини, який, до речі, був випускником Києво-Могилянської колегії, гетьман Мазепа вільно розмовляв і писав, крім української, польською, російською, німецькою, італійською, французькою, без перекладачів вів переговори з татарами і турками, а латиною спілкувався зі шведами. А найсвітліший князь Меншиков — права рука царя — замість підпису ставив відбиток пальця. Мазепу високо цінував цар Петро І за бездоганну службу. Гетьман був генералом російської армії, дійсним таємним радником, кавалером найвищих на той час орденів — Андрія Первозванного та Білого Орла, і ці нагороди возвеличували його над усім російським генералітетом. Він також був удостоєний титулу “Князь священної Римської імперії”. І раптом “владику Малоросії”, як величав його цар Петро І, оголосили зрадником, а замість пам’ятників йому на батьківщині протягом трьох століть читали анафему. До речі, церковне прокляття було накладене незаконно — без рішення Священного Синоду. Це не прикра помилка нашої історії, а трагічна закономірність. Усіх гетьманів після Богдана Хмельницького або оголосили зрадниками, або ж вони скінчили життя в Сибіру та на засланнях. Відомий вислів: “Від Богдана до Івана не було гетьмана”. Мабуть, був би в цьому списку і батько Хмель, якби не передчасна смерть… У вересні 1656 року між Польщею і Росією було підписано Віленське перемир’я. На переговори не допустили представників Хмельницького, більш того — за його спиною домовилися про поділ України, західну частину якої цар одним розчерком пера віддав полякам. Дізнавшись про це, “…гетьман Хмельницький закричав, як очманілий, в несамовитості розуму залементував: “Діти, не горюйте, я вже знаю, як зробити: потрібно відступити від царської руки, а підемо, де великий владика накаже бути, не під християнським государем, так під бусурманом”. Гетьман вважав себе вільним від договору з Москвою й почав формувати антипольську й антимосковську коаліцію. Такий розвиток подій підтвердив думку про те, що угода в Переяславі була тимчасовим воєнно-політичним союзом двох держав, яким вони з самого початку не дорожили. Сторони швидко рухалися до збройного протистояння. Московська держава стала союзницею Польщі, Україна Хмельницького — Швеції, Туреччини і румунських князівств. Гетьман поспіхом готував договір про протекторат з шведським королем і сказав про це послові Бутурліну влітку 1657 р. Але через смерть Хмельницького цього не зробили. Ось такими були перші кроки горезвісного “возз’єднання”. Правда, цей термін винайшли значно пізніше московські пропагандисти і приліпили його до договору в Переяславі. У “Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією” було свідомо спотворено історичні факти, щоб заглушити прагнення народу України до незалежності, яке особливо виявилося в роки Української революції 1917—1920 рр. та боротьби Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії. Український історик Михайло Брайчевський писав, що “в порядку оберігання “споконвічної дружби українського народу з російським” під заборону потрапили навіть деякі твори Тараса Шевченка, в яких висловлюється критичне ставлення до “возз’єднання”. Так, наприклад, “Кобзар” 1954 року вийшов без творів “Великий льох”, “Стоїть в селі Суботові”, “Чигрине, Чигрине” та інших. Після Богдана Хмельницького, порушуючи статті Переяславської угоди, московські царі торгували Україною, як власною вотчиною. Так, 1686 року, підписавши договір про “вічний мир” із Польщею, Москва затвердила насильницький поділ українських земель між двома державами. Ось чому гетьман Ханської України український “Пугачов” Петрик Іваненко говорив: “Та дивне ось що: поведінка московських царів; вони не завоювали нас зброєю; наші предки з власної волі для оборони православної віри піддались їм свобідно. І Москва зробила із нас передню сторожу: хоч звідки ворог іде, він передусім руйнує наш край, за яким Москва ховається, як за твердинею. Та й цього їй мало; вона хоче ще зробити з нас своїх невільників”. Іван Мазепа сподівався, що зможе побудувати цивілізовані відносини з Москвою, з її молодим царем. Довгий час йому це вдавалося. Він вірою і правдою служив Петру І, сподіваючись на взаємність. Мазепа успішно очолював козацькі війська у 20 великих походах проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Проте зупинити наступ царя на козацькі вольності було неможливо. Гетьман знав, що волелюбність, дух лицарства, демократизм українців ніколи не приживуться в московському царстві. Особливо тяжким було становище України з початком Північної війни. “В Україні московські війська своїми грабунками, підпалами, побоями та ґвалтуванням нагадували радше карну експедицію, ніж союзне військо”, — писав кембриджський історик Л. Р. Левіттер. На випадок перемоги над шведами цар мав намір анулювати всі договори з Гетьманщиною, а козаків позбавити їхніх привілеїв і перетворити на піхотинців і драгунів. Петро І навіть не таївся зі своїми планами і ділився ними з Мазепою. Ця новина налякала козацьку старшину, обурювало знущання над козаками. “Очі всього народу звернені на тебе”, — говорили полковники гетьманові. І гетьман нарешті сказав своє слово. З московських архівів дійшла його знаменита “Дума”: Самопали набивайте, Острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте І вольностей бороніте! Нехай вічна будеть слава… У боротьбі за незалежність України Мазепа вирішив обрати надійного союзника — Швецію, як цього хотів колись Богдан Хмельницький. Мазепа мав право на вибір як глава Української держави. Він обирав союзника, який обіцяв виконувати взаємовигідні домовленості. Шведський король поважав прагнення України до державної самостійності й не намагався нав’язувати їй свої порядки. Петро І зробив усе, щоб у цій драматичній ситуації відвернути від Мазепи нетямущу масу. Він приневолив старшину негайно обрати нового гетьмана, а також видав два маніфести, в яких було почато довгу брехливу кампанію, повну наклепів. Її продовжували аж до революції 1917 року. Гетьмана називали зрадником, ворогом царя, його вчинок — “незвичайним, нечуваним злочином, гидким і підлим”. Щоб знеславити Мазепу перед народом, його звинувачували “у зраді України, яку продав він Польщі й прагне передати унії Божі церкви і наші славні монастирі”. За маніфестами ішов терор: залізом, вогнем, шибеницею і палями. Першою жертвою стала гетьманська столиця Батурин. Її московські війська спалили вщент й зрівняли з землею, винищивши жінок і малих дітей. Горлорізи Меншикова вирізали15 тисяч людей — майже всіх мешканців. Трупи старшин прибивали цвяхами до дощок і вкидали їх у Сейм, щоб налякати українське населення. Тільки двох керівників оборони помилували, щоб завдати ще страшнішої кари: Чечеля колесували, Кенігсен помер від ран дорогою до Глухова, де вже над трупом поглумився кат. Страшні репресії пройняли жахом Україну. Ця трагедія зворушила навіть Європу. Так, часописи Франції рясніли заголовками: “Жінки й діти на вістрях шабель”, “Руїна України”, “Страшна різанина”. Про події в Батурині газети писали: “Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства… Усі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів”. Так описували ці події “Французька газета”, а також часописи “Історичні листки”, “Історичні меркурії”, “Ключ кабінету”. Палями, колесуванням, четвертуванням, дибою, батогом, шибеницею й сокирою упокорювали всіх, кого запідозрювали хоч би у співчутті до підданого прокляттю гетьмана Мазепи. У Лебедині на Слобожанщині Петро І розгорнув “таємну канцелярію”, яку називали “царською кімнатою мук”. Довго з покоління в покоління українці передавали тихцем страшні описи того, що діялося тоді в Лебедині. Там постав окремий цвинтар, який люди охрестили “цвинтарем гетьманців”. Ніхто ніколи не знав і вже не дізнається про точне число похованих. Архіви і хроніки того часу зберегли подробиці кривавих репресій. Щоб упокорити селян і козаків, цар наказав Меншикову, який завідував “канцелярією”, “не витрачати часу на зайві формальності”. Той винайшов чотирираменне колесо, яке, зламавши тіло жертви, могло шматувати його на чотири частини. Порівняно з цим колесом шибениця, сокира і палі вважали невинними витівками. Доповнені батогами, розпеченим залізом, вони поступово доводили жертв до пекельних мук. Кажуть, що в Лебедині було закатовано саме так майже 900 осіб. Маховик репресій розкручувався дедалі більше. Коли Петро дізнався, що кошовий отаман Січі Кость Гордієнко, який ненавидів царя і його антиукраїнську політику, не піддався на подарунки й обіцянки Москви і не перейшов на її бік, вирішив розправитися із Січчю. Скориставшись тим, що там залишилася тисяча козаків — здебільшого поранених, хворих і літніх, інші пішли до Мазепи, цар дав Меншикову наказ зруйнувати Січ і всіх перебити. Дорогою росіяни захопили містечко Келеберду і жодного з його жителів не залишили живим, а оселі спалили. Та сама доля чекала і на містечко Перевалочну, яке захищало все чоловіче населення. Загинули всі. Багатьох завойовники позамикали в оселях і спалили живцем. Здолавши невеликі залоги містечок Маячки та Нехворощі, росіяни вирізали всіх мешканців, не помилували навіть жінок і дітей, а самі містечка зруйнували і попалили. А потім була Січ. Козаки захищалися мужньо і довго. Відбили кілька штурмів росіян, що зазнали великих втрат. Коли ж відчули, що далі боронитись уже несила, кинулись у Дніпро — шукати рятунку в плавнях. На частину козаків, що повірили запевненням зрадника Гната Ґалаґана, що їх помилують, чекала жорстока розправа. Спаливши всі будівлі Січі, росіяни збудували плоти, на яких поставили шибениці з повішеними полоненими й пустили за водою Дніпром. Потім заходилися розкопувати велике козацьке кладовище і викидати з могил прах похованих лицарів. Вони розрили все кладовище, сплюндрували навіть могилу кошового отамана Івана Сірка. Тоді Петро І видав наказ про те, щоб будь-якого запорозького козака, хоч би де він потрапив до рук росіян, катували до смерті. Цареві ще задовго до Полтавської битви вдалося розпорошити сили українців. Частину їх було мобілізовано на будівництво Петербурга, інших вивезли за межі України, багатьох козаків, що були на своїй землі, залякали і замордували. Та не тільки палями, тортурами та розпинанням козаків на хрестах, терором, брехнею цар відвертав їх від Мазепи. Прихильникам Москви він обіцяв його майно. Петро І проголосив, що всі маєтки мазепинців і самого гетьмана передадуть тим представникам старшини й козацтва, які доведуть свою вірність Москві. Усе це врешті-решт відіграло вирішальну роль у битві під Полтавою. Сам Петро, який неохоче переглядав свої рішення, знаючи істинні мотиви гетьмана розриву з Москвою, втамувавши перші пориви гніву, через півроку після смерті Мазепи видав указ, за яким великоросам законодавчо заборонялося докоряти українцям ім’ям Мазепи і його зрадою. Але про указ вперто мовчали, а потім і зовсім забули… А наступ на Україну тривав. 1720 року видано перший указ царя, спрямований проти української мови. 1764-го скасовано гетьманство, згодом зруйновано Запорозьку Січ, козаків депортовано на Кубань. Пізніше були Емський і Валуєвський укази, які забороняли українську мову. Американський президент Джон Кеннеді казав, що нація виявляє себе не тільки в людях, яким вона дає життя, а й у тому, яким людям вона віддає почесті, яких людей пам’ятає. Кому віддаємо нині почесті? Чи тим синам і дочкам України, які оберігали її вольності, мову, культуру? Українська Православна Церква Московського патріархату продовжує проклинати Івана Мазепу, попри те, що її митрополит сидить в Києво-Печерській лаврі на вулиці Мазепи за збудованими гетьманом мурами і править службу в храмах, споруджених на кошти Івана Мазепи…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment