ТУГА, ПРОПУЩЕНА КРІЗЬ СЕРЦЕ

78-й театральний сезон у Чернівецькому академічному музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської завершився прем’єрою вистави “Туга за майбутнім”. Це своєрідні сценічні роздуми, створені за поезіями та рукописом нової прозової книжки члена Національної спілки письменників України Віри Китайгородської.

Юхим ГУСАР, член Національної спілки журналістів УкраїниБуря овацій, що не раз лунала у золотому залі, живий подих, тепло, биття людських сердець. Так глядачі реагували на поетичне слово відомої письменниці. Роздуми, почуття, відтворені на сцені, наростали в геометричній прогресії. У ролі поетеси заслужена артистка України Лариса Попенко вражала інтонацією, тональністю думки об’єднувала всіх у співпереживанні: “Хай рідне слово нам сили примноже, Святий Боже! Хай воно буде на янгола схоже, Святий Боже! Хай йому серце відчинить кожен, Святий Боже!”

Вистава-роздум — це, без перебільшення, філософська річ з напруженим драматизмом і вражаючою гостросюжетністю. Режисер-постановник і автор сценарію заслужена артистка України Людмила Скрипка вразила присутніх своєрідною манерою мислення, де переплелися реалії непростої сучасності й поетичне її осмислення словом Віри Китайгородської, авторки збірок “Виноградна колиска”, “Сонце вночі”, “Декаданс”, “Ловіння вітру”, “Безконечник”, яка сміливо стверджує, що “ніхто нікому нічого не винен, крім любові…”Любов — одвічна тема для роздумів. Вона наскрізно проходить творчістю поетеси. Віра Китайгородська взяла від матері мову рідну, перейняла пісню, любов до всього земного — вітру, дощу, сонця. Автори вистави підняли великий пласт малодослідженої культури бессарабської частини Буковини — Сокирянщини, Кельменеччини, Хотинщини, де епос озивається звідусіль і віки промовляють могутнім голосом мистецтва, яке оживає у красі вишивань і килимарства, берегинею яких є мати поетеси пані Вікторія, для якої куделя — “скрипка від пряжі”. “Мій тато був чабаном, — розповідає Віра. — Кажу: “тату мій, царю небесний”. Тоді між людьми панувала щедрість. Але цієї епохи уже немає. Зникає чабанське ремесло і в моєму рідному селі Нагоряни. Села не було на державних картах, але у розділі “Українські ремесла” воно позначене великим кружечком, бо навіть уночі не гасло світло у хатах: жінки до рання ткали, пряли. А чому туга за майбутнім? Бо ми все життя тужимо за ним — добрим майбутнім для наших дітей”.Діти красиво вписалися у виставу і піднесли її до високої духовності — антитезою до болючої теми сучасної міграції буковинок, розпаду сімей, дитинства без матері. Роль одного з героїв — Василя, якого з малим Сашком залишила дружина Надя, вдало зіграв артист Василь Стаханов. Впізнаваний образ: неголений, у зім’ятій сорочці чоловік, яких тепер сотні у буковинських селах, — болісне життя, зламана доля. А ще дід Іван (заслужений артист України Богдан Братко), який голубив онука Сашка (Іванко Абрамов).Вистава захоплює, вона близька загальнолюдською проблемою, співзвучна з рідним краєм, де село пахне хвоєю, любистком і чебрецем, сушеними сливами, де липа стікає медами, тумани чаркують у дворі, а “в криниці не вода — срібло”. Режисер-постановник Людмила Скрипка, режисери Нелі Вербівська й Андрій Романов вміло вклинили сюжетні картини, на які тепло реагував зал: це і винайдена Павлом Швецем із села Волошкове велосипед-машина, і гра на швейному “Зінґері” Гриші Ананійовича з Ленківців (артист Микола Гоменюк) з полотнами, які тчуть на Буковині, самі фарбують і шиють сукні, що ними чарували жінки — заслужена артистка України Катерина Чумакова, артисти Діна Анепська та ін. Дві сцени прадавнього храмового свята на селі, де колись святковий стіл накривали домотканим білим полотном і збиралися погомоніти про життя, помолитися Богу, заспівати “Цвіте терен”, “Поїхав чумак”, “Ой сіла зозулька” — примушують замислитися, бо сьогодні обряд втрачає народну сутність. А як болить душа Таньки-Кацапки (заслужена артистка України Тамара Кільчицька) за убієнних Голодомором душі її семи синів! Кацапка (прізвисько походить від заняття її чоловіка, який майстрував ключки-каци) — образ узагальнений, бо саме по бессарабських селах із 1946 до 1949 року людей косив лютий голод. Уривки багатогранної поезії й прозові роздуми на сцені стали відкриттям реалізму — нашого сьогодення, пекучого і плакучого: аукціон торгів жінок-базарниць з торбами і “кравчучками” під мелодію “Джамайки”; чужі ляльки і не наші птиці; приїзд Наді-емігрантки, якій вже не до вподоби витканий буковинський килим (заслужена артистка України Наталія Гундя). Творчий почерк поетеси і режисера самобутні, бо зуміли спільно пропустити крізь серця біль за майбуття дітей, яким творити Україну. Цю тривогу відчула й дружина Президента України Катерина Ющенко, яка запросила театр на гастролі до Києва і зауважила, що такий колектив гідний звання народного.Над проектом працювали художник-постановник Наталія Руденко-Краєвська зі Львова і композитор, заслужений діяч мистецтв України Олександр Козаренко. До вистави долучилися меценати: облдержадміністрація, фонд Арсенія Яценюка та фірма “Арніка”, яку очолює Тетяна Козлова. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment