«Руки геть вІд газети!» 

Нотатки редактора (1985—2000 рр.) газети “Вечірній Київ”

Віталій КАРПЕНКО

ДРАМАТИЧНІ ВИБОРИ ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР 

КАНДИДАТИ ВІД РУХУГласність розбудила письменницьку громаду. Ще наприкінці 1988 року на пленумі правління Спілки письменників України прозвучала ідея потреби змін не лише у письменницькому середовищі, а й у суспільстві загалом. Доповідач Юрій Мушкетик закликав відстоювати право на правду. Дмитро Павличко говорив про антиперебудовну налаштованість керівників республіки, чиї мізки покриті мерзлотою застою. Іван Драч, підкресливши, що на шию України накинули атомний зашморг, відверто зазначив, що альтернативою цьому має стати широкий Народний рух. Його підтримав Павло Мовчан: треба все поставити з голови на ноги — не Народний рух має звертатися до ЦК, а ЦК до Народного руху.

31 січня 1989 року в Будинку кіно відбулися збори Київської організації СПУ. В президії — члени ініціативної групи щодо створення громадської організації — Народного руху за перебудову Драч, Павличко, Осадчук, Щербак, а також від ЦК компартії завагітпропом Кравчук, від міськкому партії — секретар з ідеології Килимник. Збори схвалили установчі документи, підготовлені ініціативною групою. З критикою виступив Кравчук: не всі положення Статуту узгоджуються з Конституцією, дуже схоже на альтернативну комуністичній партії політичну структуру, участь у ній є несумісною з членством у КПРС.Килимник, пославшись на Кравчука, заборонив мені подавати в газеті будь-яку інформацію про цю подію, друкувати дозволено лише письменницькій “Літературній Україні”. Я сказав, що це буде неправильно і суперечить резолюції ХІХ конференції КПРС “Про гласність”. Уранці телефоном він підтвердив заборону. Довелося звертатися до Кравчука — той виявився розумнішим, дозволив подати інформаційне повідомлення, але Статут дозволили публікувати тільки в “ЛітУкраїні”. Це підтвердив також цензор — була така вказівка. Тим часом у пресі розгорнулася кампанія щодо компрометації Народного руху. Тим більше, що Політбюро ЦК КПРС ухвалило постанову (до речі, підписану ініціатором перестройки Горбачовим) “Про заходи щодо протидії спробам антисоціалістичних елементів створити альтернативні КПРС політичні структури”. На нараді в міськкомі партії перший секретар міськкому  Костянтин Масик зазначив: наше ставлення до Руху однозначно негативне; треба йти в люди і спростовувати рухівців.Килимник розповів про нараду в ЦК компартії України і передав слова Єльченка: це — класова боротьба, треба вичленяти тих, хто її підтримує. Секретар одного з райкомів не без єхидства запитав: а що з цього приводу думає редактор “Вечірнього Києва”? Масик підняв мене. Я сказав:— Ви так паплюжите письменників. А може, нам спробувати з’ясувати, чому велика група комуністів — письменники, технічна інтелігенція — має одні погляди, а партійний апарат — інші? З чим підемо в люди — з тезою, що НРУ є виявом класової боротьби? Усі вже чули цю тезу і знають, як дорого вона обійшлася народові. Які класи борються? Клас письменників проти класу апаратників?Моїх міркувань не схвалили, але вже й не затюкували так затято, як раніше.У той час, як партійна преса розпочала цькування Руху, “Вечірній Київ” зайняв об’єктивну позицію: друкував різні листи читачів, а оскільки їх на підтримку Руху було більше, то вони й переважали в газеті. Усе це вилилося в затяту боротьбу міськкому партії з газетою.Ось у такій напруженій атмосфері розпочалася передвиборна кампанія до Верховної Ради СРСР. Хоч Народний рух України ще не був офіційно узаконений, трудові колективи масово висували його ініціаторів кандидатами в народні депутати. Це був легальний привід представити ініціаторів Руху в газеті, бо в новому виборчому законі передбачалося публічне обговорення кандидатур. Так, з’явилося в газеті інтерв’ю з Іваном Драчем, де детально розповідалося, як створювався Рух та про його ініціаторів. Потім були публікація про Володимира Яворівського, інтерв’ю з Валерієм Грищуком. Та перед ним була підготовлена розмова з Віталієм Дончиком, одним з авторів Програми і Статуту Народного руху України, вичитана і завізована ним. Але партійна цензура загальмувала. Причина така: у матеріалі  переказано Програму Руху, яку влада всіляко замовчувала. Подзвонив мені Новохатько з міськкому партії: Дончика треба зняти. Я затявся: не можу, бо зірветься графік виходу газети. У відповідь: хай навіть зовсім газета не вийде, але друкувати не можна. Я стояв на своєму.За хвилину телефонує Масик і категорично: “Дончика треба зняти, або тебе знімуть”.Тоді я попросив друкарів у цеху прокрутити на ротації кілька десятків примірників газети, перед тим як зняти матеріал. Зробили, хоч без штампу цензора це категорично заборонено: друкарі були першими нашими читачами і газету любили.Згодом матеріал про Дончика вийшов, але наполовину вихолощений у міськкомі. Розгніваний кандидат у депутати приїхав до редакції з’ясувати причину. Я чесно розказав йому, як було, і на підтвердження дав примірник нелегально віддрукованої газети.— Повірте, Віталію Григоровичу, — запевнив його, — я робив усе, що міг, аби матеріал вийшов. Але відстояти не вдалося. А цей примірник ніде й нікому не показуйте, бо можуть постраждати невинні друкарі, й не тільки вони.Переконав його. Ми залишилися друзями.ПРОВАЛ ПЕРШИХ КЕРІВНИКІВВибори до Верховної Ради СРСР часів горбачовської перебудови були своєрідними й незвичними. Уперше в законі було передбачено можливість обрання депутатів на альтернативній основі. Але водночас партійна номенклатура залишила лазівки для себе. Це — делегування до Верховної Ради т. з. “сотки” (сотні комуністичних вельмож) від ЦК КПРС. Це — і можливість безальтернативних округів, це і сумнозвісні “сита” — відсіювання небажаних чи зайвих кандидатур через т. зв. передвиборні збори. Під час передвиборної кампанії значно посилилося протистояння преси і партійних комітетів. Загальнополітичні газети намагалися використати дозволену законом агітацію “за” і “проти” кандидатів. Звичайно, партійні комітети намагалися не випустити з рук, та добитися повсюдного і всесильного контролю вже не могли. Трудові колективи часто всупереч “лінії” висували зовсім не тих людей, яких їм “радили” парткоми.Можливістю безальтернативних округів і скористалися тодішні київські керівники — перший секретар міськкому партії Костянтин Масик і голова Київради Валентин Згурський. На всю столицю виявилися лише два округи з єдиним кандидатом: Київський національно-територіальний, де балотувався Масик, і Дарницький — з кандидатурою голови Згурського. Але політизованого виборця вже не можна було обвести навколо пальця. Сталося те, на що не розраховували керівники: саме в цих двох округах їх дружно завалили. Для них це був грім серед ясного неба, для киян — велика перемога. Згідно із законом, у цих округах треба було проводити повторні вибори. І тут трудові колективи, заохочені результатами попередніх виборів, почали висувати кандидатами людей усупереч думці партноменклатури.Працівники редакції радіомовлення на Київ і область на зборах одностайно висунули кандидатом у народні депутати СРСР свого колегу — редактора газети “Вечірній Київ”. Це була небачена зухвалість, оскільки журналістів міського радіо, як і працівників міських газет, вважали надійними “підручними” партії. Мою кандидатуру висунули ще понад 10 колективів. І тут керівництво міста змінило тактику. Якщо під час перших виборів воно покладалося на безальтернативність, то на повторних вирішили довести демократію до абсурду. Там, де безальтернативно балотувався Масик, було висунуто й зареєстровано 33 кандидати. Щоб розсіяти голоси, до бюлетенів внесли таких популярних людей, як тренер київського “Динамо” Валерій Лобановський, відомий співак Дмитро Гнатюк, композитор Олександр Білаш та інші.ОПЕРАЦІЯ “ПЛАГІАТ”Порадившись у редакції, я вирішив балотуватися саме по Київському національно-територіальному округу — не стільки, щоб перемогти, скільки, щоб з’ясувати авторитет газети серед киян.Партійні власті, не гребуючи жодними засобами, намагалися не пропустити небажаних кандидатів. Проти мене відділ пропаганди й агітації ЦК КПУ розробив операцію, яку я назвав “Плагіат”. У “Вечірньому Києві” й у журналі “Дніпро” опубліковано мої нотатки про поїздку в Японію. І ось у виданні ЦК компартії України “Робітничій газеті”, яку редагував голова Спілки журналістів України М. Шибик, під рубрикою “Етика професії” з’являється матеріал “Про ікебану і ще про дещо”, підписаний Р. Міхньовим з цілою низкою титулів: доктор економічних наук, професор, заслужений працівник культури УРСР, лектор. Насмикавши цитат із подорожніх нотаток редактора “Вечірнього Києва” про Японію та відповідно їх препаруючи, Р. Міхньов звинуватив автора заміток у плагіаті: мовляв, він списав із книжок про Японію відомих журналістів-міжнародників В. Овчинникова та В. Цвєтова. Це був підступний удар. Газетам тоді ще вірили безоглядно. Я написав відкритий лист Шибикові й опублікував його у “Вечірці”. Демократично налаштовані кияни відразу збагнули, звідки ноги ростуть. Посипались відгуки-протести — на адресу і “Робітничої газети”, і партійних органів (нерідко нам присилали копії), і “Вечірнього Києва”. Така рішуча відсіч громадськості викликала розгубленість серед ініціаторів компромату. Так звана комісія з етики Спілки журналістів ухвалила рішення: “Засудити вчинок В. О. Карпенка, поставити питання перед Київським міськкомом партії про його відповідність посаді”.Відлуння цієї газетної війни докотилося до Москви. Я передав на суд В. Цвєтову та В. Овчинникову публікацію моїх японських нотаток та вирізки з “Робітничої газети” і “Вечірнього Києва” на цю тему. В. Овчинников у той час перебував в Америці, а В. Цвєтов оперативно відгукнувся, надіславши до редакції “Вечірки” лист, у якому висміяв твердження “Робітничої газети” про плагіат, а в ефірі найпопулярнішої тоді на ЦТ передачі “Взгляд” гостро засудив війну, яку затіяно звісно ж, за вказівкою ЦК, проти кандидата в депутати Верховної Ради.Так ретельно розроблена операція лопнула, як мильна булька.ДВОЄ У ФІНАЛІ Однак це зовсім не означало, що партноменклатурники заспокоїлися. Тиск тривав. Особливо він посилився після оприлюднення результатів голосування: у фінал вийшли економіст Володимир Черняк (416 217 голосів) і редактор Віталій Карпенко (300 тисяч голосів); найближчі суперники значно відстали.І тут партійні комітети — і міський, і центральний — викрили себе повністю: ніби ставлячись нейтрально, таємно підтримували члена ненависного їм Народного руху України, з яким боролися, безпартійного професора Володимира Черняка і всіляко шкодили членові КПРС, редакторові партійної газети. Сюжет другого туру виборів був захопливим і напруженим. Буяла народна творчість, гострі агітки невідомих авторів “за” і “проти” з’являлися на вулицях, у підземних переходах, у найнесподіваніших місцях. Апогеєм передвиборної боротьби стали теледебати фіналістів у прямому ефірі. Полемізувати з Володимиром Кириловичем нелегко: він прекрасний оратор, добре говорить експромтом, полюбляє образність, афористичність і парадокси, що особливо до душі слухачам. Я, наскільки пригадую, тримався на рівні, теж за словом у кишеню не ліз. Загалом ми обидва виявляли повагу і коректність один до одного.Оскільки компартію на той час сприймали загалом негативно, то на тлі безпартійності економіста Черняка мої опоненти розігрували факт моєї роботи в апараті ЦК.У фіналі я програв вибори Чернякові. За Володимира Кириловича проголосувало 676 489 виборців, я набрав 470 509 голосів. Однак передвиборна кампанія збагатила мене досвідом публічного політика і висвітлила ставлення киян до “Вечірки”. Те, що за кандидатуру редактора проголосувало близько півмільйона киян, зміцнило позиції газети і змусило партійні комітети  замислитись, як нейтралізувати вплив часопису на киян. Найпростіше — усунути редактора. Однак популярність газети й масова підтримка киян не дали змоги здійснити задум.Далі буде. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment