Вдячна Вам за “Слово Просвіти”! Читаючи газету, відчуваю струмінь життя України, її нерв і трепет. Життя — літературне, мистецьке — спалахує, вибивається із сил, гасне і знову спалахує… “Створення нової України” звучить красиво, а насправді це жорстокий процес, який ґрунтується на методі проб і помилок… Але ми, українці, хоч би де жили, любимо Батьківщину і віримо в неї! У ній стільки пристрасних, красивих, талановитих людей, у яких горить вогонь творчості й бажання втілити на Батьківщині Божі заповіді, щоб український дух жив! І щоб більш ніколи на рідній землі не було трагічних років, коли тривала кривава селекція й убивали саме тих, у кому палав вогонь творчості.Особливо вдячна Вікторові Баранову за статтю “Призвичаєність виродження, або чому вихід з кризи нам не загрожує” (“Слово Просвіти”, ч. 21, 28 травня—3 червня 2009). Не можу похвалитися, що до кінця розумію сучасну ситуацію в Україні, але стаття пройняла мене до глибини душі. Автор надзвичайно талановитий, а головне — йому притаманне вроджене чуття, засумнівавшись, “заглянути правді в обличчя”, як казав Олесь Гончар, з незбагненною гостротою відчувати дух нинішньої України. Величезне йому спасибі!З повагою Тетяна КУШТЕВСЬКА, Німеччина, м. ЕссенОтримавши цього листа, ми подумали: невже це та сама пані Тетяна Куштевська, що… Так, саме та, про яку Ви, шановні читачі, дізнаєтеся з діалогу відомої письменниці Галини Тарасюк із нашою адресанткою з німецького міста Ессен.
— Пані Тетяно, вже 12 років з Вашої легкої руки і доброго серця існує Міжнародна українсько-німецька премія ім. Олеся Гончара на підтримку творчої молоді України. Про це багато сказано й написано. Та все ж, що у словах О. Гончара, в якого Ви брали інтерв’ю для газети “Ноєс Дойчланд” у травні 1995 року, було таке, що спонукало Вас стати ініціатором заснування премії?— Коли брала інтерв’ю в Олеся Гончара, то ловила себе на думці, що мені конче треба дізнатися, що він думає про те чи інше. Я ж думала тільки про одне: що він дуже хворий, що може кожної миті піти. Він для мене був надто живий, щоб взяти і просто зникнути… Наприкінці інтерв’ю замовк, а тоді несподівано, дуже повільно і з гіркотою заговорив про те, що в Україні є багато молодих талановитих письменників, але хто їм допоможе… Адже дедалі менше зостається тих небайдужих, живих, здатних щиро відгукуватись на талант і допомагати йому… Можливо, передчуття неминучості відходу народжувало в серці Олеся Терентійовича цю особливу гостроту почуттів щодо молодих колег?..Я запам’ятала його голос — сумний, ніжний, сповнений відчаю. Запам’ятала слова про юні таланти. А коли поділилася ними з другом-підприємцем, великим шанувальником літератури німцем Дітером Карренбергом, він сказав: “Організуймо премію для молодих! 500 євро (тоді вони складали 1000 німецьких марок) за роман і 250 євро за кожну наступну номінацію: оповідання, поезію, літературознавчі роботи та публіцистику. Коли поїдеш до Києва, поговори з Олесем Терентійовичем”.На ту пору Олесь Терентійович надіслав мені з теплим дарчим написом книжку своїх оповідань, з яких я обрала для перекладу німецькою “Чорний яр”. Оповідання дуже яскраве, провідницьке і безпощадне.На жаль, коли в газеті вийшло інтерв’ю з Гончарем, а згодом новела, Олеся Терентійовича вже не було серед живих… Я промовила слово “живих” і подумала, що на планеті так багато людей, і так мало серед них справді живих, небайдужих, здатних так гостро переживати за інших, як Гончар. А ще в ньому була рідкісна в наші дні цілісність характеру, чистота помислів і надзвичайна вимогливість до себе. Він був людиною, готовою платити за всіма рахунками, як колись говорили про шляхетних людей. Уже пізніше, перечитуючи його “Щоденники”, в яких немає блиску і лоску, а є його голос — сумний і ніжний голос людини, яка, попри безумство і суєтність нашого життя, жила гідно і чесно. І всі страждання, як тріщини, за словами Гейне, пройшли крізь серце письменника.Приїхавши до Києва, я зустрілася із вродливою, мудрою і доброю жінкою — вдовою Олеся Гончара Валентиною Данилівною. І вона благословила нашу ідею з премією. Тоді ми вирішили заснувати Міжнародну українсько-німецьку літературну премію ім. Олеся Гончара для молодих письменників (до 30 років).— На цьогорічному врученні премії лауреатам і дипломантам, яких виявилось аж 12, Іван Драч, мені здається, висловив те, що досі нас усіх в Україні не може не дивувати. Німецький громадянин став засновником премії імені нехай і великого письменника, але письменника-фронтовика… Чим пояснити цей феномен — популярністю Гончара в Німеччині? Новим сприйняттям німцями війни? Прагненням побудови нових людських стосунків? Вихованням нової ментальності в молодого покоління інтелігенції, не зараженого мілітаризмом, нацизмом й іншими антигуманними бацилами? — Чим пояснити популярність Олеся Гончара в Німеччині? Ви на це запитання відповіли самі: новим сприйняттям німцями війни, прагненням побудови нових людських стосунків, вихованням нової ментальності в молодого покоління інтелігенції, не зараженого мілітаризмом, нацизмом й іншими антигуманними бацилами.Однак є ще щось таке, що робить прозу Гончара для німців привабливою. Їм цікава Україна, її народ, культура, історія, звичаї. І серед книжок про Україну — задушливих, тісних, позбавлених вертикалі, — книжки Гончара виокремлюються інтонацією — правдивою, схвильованою, щиросердною, особливою побудовою розповіді й живих характерів. Їм цікава така-от жива Україна, а не те криве дзеркало, в якому виникає хибний образ цієї загадкової для німців країни, про яку пишуть деякі молоді українські автори, зокрема й перекладені в Німеччині. У цих молодих чимало претензій до Гончара, до його життя і творчості. Вони напористі й категоричні. Читаєш їхні книжки, перекладені німецькою, і розумієш: тут щось не так. А “не так” — це брак любові до України. Тієї любові, яка в Гончара не декларується, не демонструється, вона є в його творах, як світло на полотнах Рембрандта. І це світло усе… змінює. Без нього неможливо зрозуміти того, чим було і є в Україні життя.— Багато наших за кордоном — і заможних, і знаменитих. Але мало хто працює на позитивний імідж України. Ви працюєте. Ваша премія — одна з найпрестижніших в Україні. Щороку збільшується число її пошукачів і особливо радує, що зростає рівень їхньої майстерності. В українську літературу йдуть істинно національні таланти, про які мріяв Олесь Гончар. Знаю, що крім заснування премії на підтримку української творчої молоді, Ви ще й пропагуєте в Німеччині їхню творчість. Розкажіть про Ваш новий проект з викладачами і студентами Лейпцизького університету. — Чому молоді німці — студенти Лейпцизького університету, які вивчають українську мову, літературу й історію України, обрали для перекладів з української німецькою саме прозу молодих дипломантів нашого конкурсу із книжки “Прагніть задумів глибоких”, приуроченої 10-літтю премії ім. О. Гончара? Ось як вони самі відповідають на це запитання: “Ми шукали для перекладів прозу своїх ровесників — сучасників в Україні. Але те, що нам пропонували з молодої української прози, не підходило. Якась млявість, апатія, атрофія літературних м’язів, почуттів і чуттєвості. Суцільна “гра в бісер” або ж втеча у фентезі. Коли ж ми прочитали збірник молодих лауреатів українсько-німецької премії, зрозуміли: ось нарешті знайшли те, що шукали. Для курсових робіт узяли кілька оповідань і уривків з романів. Що зацікавило? Зв’язок трагічного і життєствердного, зв’язок між щастям і тією прірвою, на краю якої ми почасти живемо. Наприклад, новела “Вони” про Голодомор не залишила жодного з нас байдужим. Це вам не оповідки про метафізичні безодні у фентезі, а реальна трагедія — безодня. І працюючи над перекладами, ми відчували увесь жар і холод історії України”.Керівником цього проекту стала Наталя Бьорнер — викладачка факультету славістики Лейпцизького університету і знавець української мови та літератури.— Познайомте нас із цією благородною жінкою. Врешті, Україна має знати тих своїх героїв, які працюють за кордоном на її імідж. — “Там, де існує велика поезія, існує і великий читач”, — кажуть у Німеччині. Мені приємно, що завдяки пані Наталі Бьорнер німецькі студенти-славісти впевнені, що в Україні завжди було і є саме так. Їх у цьому переконала зустріч із відомим українським поетом Іваном Драчем. Тому в них багато планів щодо популяризації істинно української талановитої літератури. Що з цього вийде — покаже час. — Звичайно, хочеться, щоб передусім у Німеччині переклали “Щоденники” Олеся Гончара та спогади про нього його дружини Валентини Данилівни “Я повен любові…”— Це було б цікаво і для німецького читача, але треба перевидати з новими перекладами романи Гончара, і насамперед “Katedralе” — “Собор”. І, звичайно, оповідання. Ви знаєте: щодесять років (і це підтвердить кожен спеціаліст) треба по-новому перекладати “старі” твори. Приблизно через кожне десятиліття наново перекладають Гоголя, Пушкіна, Достоєвського, Міцкевича, багатьох сучасних класиків. Це стосується і творів Олеся Гончара. Недавно в бібліотеці невеличкого провінційного німецького міста я знайшла зачитану, навіть трохи потріпану книжку, яка виявилась перекладеним німецькою “Собором” Гончара. Звичайно, з одного боку, зачитаний вигляд книжки свідчить про її популярність серед німецьких читачів, але з іншого… Добре було б перевидати цей унікальний твір — з новими ілюстраціями і в новому, сучасному перекладі…— Отак непомітно ми дійшли до питання перекладів української літератури німецькою, що певною мірою є питанням і сучасного літературного процесу в Німеччині. Отож який він — цей процес? — Літературний процес у Німеччині — це насамперед ідеально налагоджена система зв’язку автор—видавець—читач. Гадаю, такої налагодженої системи ніде у світі нема. Видавці надсилають нові книжки у всі літературні журнали, центральні й реґіональні газети. Ці видання, як правило, рецензують і надсилають у видавництва рецензії. Зібравши їх, видавець пересилає копії централізованому керівництву книжкових магазинів і ті роблять замовлення на книжку. Тому в Німеччині майже немає незаслужено обділених увагою чи забутих книжок, немає письменників, які залишилися незатребуваними. Без такого зв’язку неможливий живий літературний процес. Окрім того, неможливо жити і творити без естетичних критеріїв і без літературних “поводирів”. Радіо, телебачення, газети, Інтернет — скрізь знайдете серйозний аналіз відомих чи маловідомих авторів. Одна з цьогорічних лауреатів українсько-німецької премії ім. О. Гончара — Олеся Сандига отримала премію за книжку “Гармонія дисонансів”, у передмові якої написано: “Парад”… Олеся намагається хоч би частково заповнити цей вакуум. І часто успішно”. Така українська реальність. Що ж до Німеччини, то тут дуже багато літературних клубів, які влаштовують виступи письменників, зустрічі з ними читачів тощо. Серед них є приватні салони, де шанувальники літератури, книгомани зустрічаються регулярно. Є Будинки літератури, культурне середовище, яке немислиме без діалогу “письменник—читач”, живої розмови, істинної й безкорисливої зацікавленості одне в одному. І це не одинаки, а цілі прошарки суспільства, які складаються із людей, небайдужих до літератури, з меценатів і фахівців. Та й самі письменники (приміром я — член Спілки письменників Німеччини) зустрічаються часто неформально, щоб поговорити про літературу, прочитати і послухати одне одного. І це, як правило, не інтелігентна балаканина чи обмін анекдотами, а предметна і плідна розмова.Вірю, що на Україну чекає епоха культурного ренесансу. А вона без відлуння, без відгуків на творчий акт письменника немислима. Думаю, що небавом на сторінках часописів не тусуватимуться і тасуватимуться одні й ті самі імена, а стане помітним безкрає поле всієї літератури України, яка почасти видається і в провінції. Наш конкурс, зокрема, теж ставить перед собою таке завдання і надає можливість переконатися, що скрізь, по всій великій Україні є справжні самоцвіти, варті уваги видавців і читачів.— Про що пишуть німецькі письменники? Чим живе творча інтелігенція Німеччини?— Кількома реченнями важко розповісти про ті книжки, якими нині зачитується Німеччина, але спробую. Наприклад, Мартін Вальтер написав роман про останнє кохання старого Ґете до юної Ульріки. Кохання такої сили і такої напруги, що на світі з’явилася одна з найкращих в його творчості любовних елегій… Сучасні німецькі письменники пишуть про те, про що й письменники всього світу — про вічне: про тугу за цілісністю, повнотою й осмисленістю життя, про пошуки абсолюту, про вічну спрагу любові, ніжності й співчуття… Світ письменників XXI століття став відкритішим, доступнішим, динамічнішим і жорсткішим. Життя дуже напружене, в постійному русі: мусиш встигнути на цікаві заходи, які постійно проводять у бібліотеках, книгарнях, клубах і то в різних куточках Німеччини, попри те, що всі працюють. Серед моїх колег є вчителі, лікарі, журналісти, навіть один поліцейський. Їхнє життєве тло — вічно сяючий екран комп’ютера. І почасти сама дивуюся, звідки в їхніх книжках стільки повітря, світла і простору.Є книжки складні — спроби переосмислити життя і долі батьків, що загинули молодими на фронтах Другої світової, життя власного, епохи, коли звичні й віками перевірені цінності канули в Лету… У когось із цих творчих мук виходить неприкрашене життя, у когось — його імітація, коли в іграх нема веселощів, а в молитвах — віри, коли немає сюжету або замість нього — потік життя…Мені здається, творчий процес відбувається у нас, як і скрізь у світі… І теми, і проблеми схожі, й пошуки їхнього розв’язання…— Усе-таки складається враження, що розвитком літератури в Німеччині суспільство, держава переймаються більше, ніж у нас. Та й таке диво для українських митців як меценатство — в Німеччині норма. Чи це так? — Секрет у тому, що якість буржуазії в Німеччині оцінюють не за розкішшю палаців, кількістю престижних дорогих авто і заміських віл, а за рівнем інвестицій у культуру, економіку, медицину, освіту, в наукові дослідження. Багаті люди вкладають гроші у нові музеї, видавництва, дороги… А інакше це буде не буржуазія — пародія на неї або ж імітація.— Здається, найліпше підтвердження гуманістичної якості німецької національної буржуазії — сам засновник українсько-німецької літературної премії ім. О. Гончара Дітер Карренберг. Для нас він майже легендарна особистість. А хочеться про цю дивовижну людину знати більше.— Дітер Карренберг походить зі старовинного німецького роду, в якому з покоління в покоління передавали у спадок величезну бібліотеку. Він закінчив факультет економіки і соціології Кельнського університету. Але все життя література була його найбільшою любов’ю і захопленням. Він збирав приватний літературний архів, у якому — листи Томаса Манна, документи і книжки Гунтера Вайзенборна — письменника-антифашиста й американського письменника Джона Стейнбека, предки якого родом із батьківщини пана Карренберга — Північної Рейн-Вестфалії й носили прізвище Гросс-Стейнбек. Над доповіддю Стейнбека про його німецьке коріння Дітер Карренберг працював кілька років і успішно прочитав її торік у вересні в літературному товаристві “Чотири пори року” міста Бінц, яким керує професор Карл-Евальд Тітц.Яка в нього вдача? Я бачила Дітера Карренберга всяким: сумним, веселим, натхненним і похмурим, але ніколи — байдужим і спустошеним. Він завжди чесний, повний ідей і проектів. А найголовніше — по-справжньому безкорисливий, у пошуку, в динамічній внутрішній роботі. Постійно щось стверджує або заперечує, захоплюється кимось талановитим і підтримує його.— Із творчістю Олеся Гончара Ви його ознайомили?— Олеся Гончара пан Карренберг відкрив для себе 1993 року, прочитавши “Собор”. Роман не просто вразив його, а й викликав інтерес до України, її історії. А тривога тяжкохворого Олеся Терентійовича про молоду літературну зміну зворушила благородством. Так виникло рішення бодай якоюсь мірою виконати заповіти українського класика. Зізнатися, засновуючи першу Міжнародну приватну літературну премію імені Олеся Гончара, ми сподівалися, що наш приклад підтримають заможні люди і в самій Україні, й услід за нашою з’являться десятки приватних нагород не лише для молодих письменників, а й художників, науковців, музикантів, акторів. Адже в Німеччині таких премій тисячі. І саме в цій допомозі виявляється те, що Ви назвали турботою суспільства і держави про культуру і мистецтво. На жаль, один з наших найбільш максималістських планів в Україні поки що ніхто не підтримав. Але в ньому — уся наша любов до України і віра в те, що, як сказав Олесь Гончар, “Україна була і зостанеться країною літератури”. — Спасибі за любов і віру. Чи не збирається гер Дітер приїхати в Україну?— Дітер Карренберг в Україні уже бував. Один раз — на 90-літті мого батька Василя Івановича Куштевського, який, на щастя, і нині живе разом з мамою в маленькому селищі посеред донецьких степів. Дітер був вражений. Він вважає, що Україна від Німеччини відрізняється більшою сердечністю і простотою спілкування, тіснішими родинними та дружніми зв’язками. На запрошеня приїхати на церемонію нагородження наших лауреатів до Києва відгукується з радістю і вдячністю. І, напевно, приїде у квітні наступного року. — А тепер перейдімо з Вашого дозволу до Вашої особи, пані Тетяно. Можливо, як нікому з наших, Вам вдалося інтегруватися в німецьку культуру. З ким спілкуєтеся? Чи є в Німеччині українська культурна спільнота?— Живу в Німеччині з 1991 року, як кажуть німці, “з любові, за сімейними обставинами”. Викладала на факультетах славістики, у Фольксхохшулє (народні німецькі університети), читала доповіді на семінарах славістів (навіть отримала в Мюнхені золоту медаль імені Ф. Тютчева від російсько-українського культурного центру МIR) і писала книжки на різноманітну тематику: від історії культури до книжок-подорожей… Книжки друкували тільки тому, що вони подобалися німецьким читачам. Коли ж мене прийняли до Спілки письменників Німеччини, почалося зовсім інше життя в колі колег-однодумців: відомої поетеси, яка нещодавно очолила Дюссельдорфське відділення Спілки німецьких письменників Анни-Марії фон Еттингсхаузен, поета і перекладача Олександра Нітцберга, барона фон Гумбульдта. Велику роль у моєму творчому житті відіграли двоє прекрасних письменників, на жаль, нині вже покійних, — Лев Копелєв, який написав передмову до моєї першої книжки, та дочка Томаса Манна Елізабет Манн-Боргезе. Усі ці люди володіли і володіють безцінним даром — увагою і повагою до чужих текстів. Що ж до українських товариств, то в Німеччині їх багато, але вони, на жаль, не дуже згуртовані й мало контактують між собою. Але є одна унікальна жінка, яка робить для пропаганди української культури і літератури більше, як всі товариства разом узяті, — це Анна-Галя Горбач, перекладач, видавець, активний учасник книжкових виставок у Франкфурті й Лейпцигу, де її стенд раніше чи не єдиний репрезентував саме українську книжку. До речі, вона дуже тепло відгукнулася про збірник творів наших лауреатів…— Знаю, що Ви, пані Тетяно, теж берете активну участь у цих знаменитих книжкових виставках-ярмарках. — Так. Для письменників Німеччини участь у книжкових ярмарках дуже важлива складова творчого процесу. На цьогорічній виставці у Лейпцигу в березні відбулася презентація моєї десятої книжки “Байкал”.— Як на книжкових виставках представлена українська книжка? Що в Німеччині знають про українську сучасну літературу? Чи є зацікавлення нею?— У Німеччині сучасну українську літературу знають мало — кілька імен. Думаю: чому досі на Франкфуртській книжковій виставці Україна не була представлена у статусі почесного гостя з власним павільйоном, програмою, десантом письменників? Наприклад, у жовтні цього року такою країною-гостем буде Китай. Китайці, до речі, почали літературний наступ на Європу із весняної виставки в Лейпцигу, де на різних заходах прозвучало багато нових імен.А де ж Україна? Важко змиритися з тим, що на твоїй рідній землі до талановитих письменників нікому нема діла. А вони ж повинні бути гордістю, духовним надбанням держави… — Ви сьогодні — відома і затребувана в Німеччині успішна письменниця. Самоствердилась у цій країні як художниця і Ваша дочка Яніна Куштевська. Полюбилася німцям особливо серія її картин за твором Ґете “Лісовий цар”. А на початку цього року в одній із престижних галерей в Берліні успішно відбулася її персональна виставка “Ангеле мій, чи чуєш ти мене?” Чого ще треба людям для щастя… Та все-таки чи не тужите за донецькими степами, за Україною?— За роки життя в Німеччині дійшла висновку: душа вдалині від батьківщини поволі терпне, як рука чи нога, коли довго сидиш непорушно. Й оживає тільки після поїздки на батьківщину — в Україну, до батьків і давніх друзів. Чому — не знаю… З одного боку, люблю Німеччину, бо це країна розумного і впорядкованого існування, в якій мені комфортно жити і працювати. З іншого — Україна володіє такою силою і таким неповторним чаром, що мене сюди притягує, мов магнітом. Тільки тут відчуваю незбагненну енергетику, нерв і трепет життя. Тут вогонь творчості… Тут живуть люди, рідні за духом і кров’ю, в душах яких стільки свіжості, пристрасті, чарівності, розуму і таланту, що мене вабить до України, як спраглого до джерела. Ця потреба духовної прощі дивує німців, і тоді я починаю розповідати, як на моїй батьківщині рожево цвіте персик, біло — груша, як туркоче горличка у верховіттях дерев, яка тиха тиша степова, як вплітається в її срібло тиха мамина пісня “Ой дівчино, шумить гай…” — Ось як треба працювати на позитивний імідж України! Переконана, що в цій любові до Батьківщини — заслуга і Ваших батьків, які прожили у цьому раю земному — у містечку на Донеччині…— Моєму батькові Василеві Івановичу Куштевському торік у жовтні виповнилося 90. Усе життя він завідував медичним пунктом на заводі, його знає в нашому селищі кожен. Тож на ювілей зібралося стільки людей, що ресторан не вміщав. На перший танець батько запросив маму Марію Гнатівну, якій виповнилося 85. За фахом вона фармацевт. Голубоока, весела, добра, співає пречудово… У маминому співі є якесь чарівництво… Ми, діти, могли слухати її годинами…Дітер Карренбер уперше потрапив в Україну, та ще у донбаське селище. І його вразили люди. Адже життя в Україні нині — не пастораль, нема стабільності, а люди — не похмурі, не агресивні, а добрі й світлі, мудрі й навіть цнотливі… Дуже сподобався панові Дітеру і наш степ, і птаха над ним у високому небі, й свіжість вітру, наповненого пахощами осінньої землі. “Як у раю”, — сказав Дітер…Справді, чого ще треба для щастя: тиша, краса… А чогось не вистачає… Чого? Руху, динаміки. Ніби час зупинився… Але ж він минає! Безповоротно!Отаке враження від життя моєї батьківщини… А в цей час мій батько-фронтовик і Дітер, батько якого теж воював, ішли пліч-о-пліч степом, як заповідною зоною чистих і високих чуттів, де душі спілкуються без слів…Ось заради чого треба жити, будувати новий світ, людські стосунки, духовність… Про це мріяв і Олесь Гончар. Спілкувалася Галина ТАРАСЮК
