Вона плете своїм друзям у подарунок на Новий рік чи на дні народження кольорові ельфійські шкарпетки. Слухає у навушниках французьке реґґі й голоси улюблених акторів. Святкує щороку день народження Оскара Вайлда — віршем чи розпиттням чаю з термоса в парку. Написала казкову біографію цього письменника-естета, поєднуючи її зі світом казок Андерсена. Ще вона пише пісні на слова де ла Мара, Кокто й Аполлінера, і на власні, звісно, й виконує їх, акомпануючи на гітарі. Затята театралка: діапазон її театральних зацікавлень дуже широкий. Від епатажної естетики театру Романа Віктюка (із “Саломеєю” та “Служницями”) — до міського молодіжного театру, де любить дивитися цвєтаєвського “Камінного ангела”, а також лялькового, де вподобала “Снігову королеву”. Серед літературних улюбленців — Оскар Вайлд, Жан Жене, Жан Кокто, Лєна Елтанг, Іво Андрич, Поль Верлен, Ґійом Аполлінер, Вільям Батлер Єйтс, Марина Цвєтаєва, Ганс Крістіан Андерсен, Томас Манн, ірландські народні казки.Попри таку добірну й вишукану лектуру, кримська поетеса Марія Семашина, про яку ми й говоритимемо сьогодні — не “кабінетний” творець. Вона поет вузьких брукованих вуличок, які до її міста перенесли спеціальним янголиним рейсом принаймні з Венеції чи Парижа. Поет морського узбережжя, яким блукає герой однієї з її улюблених казок Вайлда — рибалка, що шукає свою душу, а ще — поет залізничних вагонів, в яких їй іноді трапляється подорожувати із театральними трупами (збіг знаковий і щасливий).Марія Семашина із Сімферополя нещодавно закінчила 11 клас. Серед її здобутків — успішна участь у трьох республіканських конкурсах-захистах МАН (секція літературної творчості), де вона два роки поспіль виборювала перші місця, нарада молодих літераторів в Ірпені 2007 року, а також публікації в альманахах. Пропонуємо читачам добірку віршів Марії.
Назарій НАЗАРОВ
ШІстнадцЯтьТам, на каторзі, ніхто не дізнається, що я таємно супроводжую тебе. І особливо, коли тебе вже засудять, Не забувай, що ти несеш мене в собі,Як коштовність. Ми будемо прекрасні, вільні й веселі.Жан Жене. “Служниці”Ніхто не дізнаєтьсяПро кільце на моєму пальці,Про подряпину біля серця,Крізь яку всередину світить сонцеІ кажани блакитніВисмоктують цукровату.Ніхто не дізнається, любий,Там, сотню років тому,На восьмій ноті чорного ранку,Ніхто не дізнається,Тут, на скіфському півдні,Ніхто не дізнається,За якою струною Настроює лютнюМаленький янгол,Ніхто не дізнається,Де я ховаю ключВід скляної брами,Від червоних віконниць,Від срібної книги,Ніхто не дізнається,Звідки я знаю ім’яБога, що з’їв твоє хризантемове серце,Ніхто не дізнається:Ми самі на планеті закоханій,В золотім божевільнім світі,В ніжнім осіннім світі.Жовтень 2007 р.МАНДОЛІНАСпівають феї безпритульні ламко.Куняє зимне сонце на долоні.В вінку із пролісків — маленька парижанка,Голодне бісеня на підвіконні.Я відпускаю чорну птицю серця.Тенета струн зірвалися з зап’ястя.Мені приносить кароокий герцогТерпкі, лютневі шоколадки щастя.Чеширський Кіт в пірозі кольоровійПливе понад калюжами бульварів:Дим, скрипка, сміх захриплої любові —Надривний сміх і ефіопські чари.Париж п’є чорні, стиглі вина вулиць.Осіннє божевілля на колінахРудим веселим кошеням згорнулось —І муркотять жовтневі мандоліни,Ночує сонце у моїй мансарді,Ворожать синьоокі штукарі,Провулками співають голіарди —Сміється золоте ciel de Paris.13 лютого 2008 р.* * * Ми танцюєм в траві на самому краєчку світу.Де ні гугль не знайде нас, ні супутникові антени.Ми не скажем нікому — ніхто й нам не встиг розповісти, Де завершуються шляхи goliardi, останніх блаженних.Ми зимового вечора просто вийшли із домуІ пішли по мокрому небі — хто босий, а хто в сандаліях — І ось ми танцюєм над золотим і просвітленим моремІ спалахує банями місто на березі трохи далі —Там-бо грає на білій сопілці наш старший лагідний брат,І в очах його — відблиски моря і сплески крил янголиних,І лишається мед на тонких і смішливих сухих губах Із сопілчиних губ — терпких, цнотливих і білих.І небо легке і відкрите, наче біла і золота,Блакитна розламана дека, з якої виросла груша.Ми танцюєм на голім камінні, променисті і босі, в містах, Де спрямовані в небо мости і в зубах у янголів — ружі.Цехові веселі майстри, корабельники вересові,Ми танцюємо: ти пелікан, і я теж — сумний пелікан.І нам можна плакати й навіть померти від любові,Бо, врешті-решт, сину, скажи, кому, як не нам.2008 р.КАЕРЛЕОНМій срібний король повернувся додому,І Крейдділад з ним танцювала надворі,І площа тремтіла у яблучнім дзвоні,І Мерлін притримував німби над хором.Веселі мерці пили пиво у башті,Сер Персеваль штопав зелені шкарпетки,А сер Ланселот грав у шахи і кашлявЙ Ґіневра сліпцям роздавала цукерки.Медово й блакитно світилися очіВ маленької Енн, палачевої доньки.Сніг падав і падав вечірньо і вовчо.Співав хтось на пагорбі вітряно й тонко,І лагідні єдинороги самотньоХодили зимовим замисленим замком.Мій срібний король повернувся сьогодні,А завтра він піде ізнов на світанку.21 листопада 2008 р.* * *Вітражні крила.Падають зоріЯблучно в ліжко.На опівнічному небосхиліГрається з дітьмиПанна Францішка. Ах, у вінку жовтих руж і туману,Ах, в сірих джинсах,В футболці зеленій —Панна Францішка, Лагідна панна,Штопає крила Для зодчих й блаженних.Равлики, янголи, кішки чеширські — Оперний сад:Ніжний місяць осінній.Святих і закоханих Панна ФранцішкаВ очі цілує М’ятно і зимно.Місто у хмарах — Хтось стукає в браму.Вершники в небі.Зірки мироточать.Печальних дітейЗолотими губамиПанна ФранцішкаЦілує в очі.15 грудня 2008 р.LA PETITE VALSE“…закінчивши жувати стебелинку білої троянди, яку я тримав у зубах, я ненароком упустив її…”Жан Жене “Щоденник злодія”Осінь закінчується.Прозорі пальці її пахнуть чаєм з жовтими ружамиІ вереснем — як і раніше.Осінь лишається з іммігрантами-нелегаламиВ льодистім Парижі,Наповненім вітром і снами,Лагідними і печальними.Крізь вікна й балкони сходять на місто,Неначе коханці чи самогубці,Ангели з усмішками сумних лисівУ кутиках губ.Смиренний серцем і ніжний,Молодий рибалка приходить до містаШукати собі ім’я,Між домами пливе білий човник його душі,Зів’ялі троянди співають пошепки під його пальцями,Але він поспішає,Він — Дон Жуан,Він — шевальє з голубими очима,Він лебідь і вершник небес,Смиренний серцем і ніжний,З тонкими-тонкими, блідими-блідими губамиСамітника з маяка,Високої кельтської башти зі сходами ґвинтовими,Наче він кожного ранку плаче Над гірким своїм серцемСлонової кістки.Він усміхається золотисто і майже смертельно, Світло, мов щойно канонізована дівчинаЗі старовинного замку,Сама повна горіхових таємницьІ нерозділених поглядів.І навіть очі в рибалки — майже твої.Із циклу “ПеЧений цукор”Адже знаєш, у дзеркалі не буде нічого нового:Ти мандрівник: це в напівусмішці і в кутиках очей,Тебе виказує твій капелюх —Він із тих, куди кидають монети, серця і недогризки яблук,Він із тих, що пахнуть масляною фарбою з тюбиківІ накликають дощ.Гіркий печений цукор —Печалі твої і радощі:У трьох місцях прострелене горлоСонячного l’accordeonisteТріпоче і сміється —Печений цукор залізниць,Радосте моя,Слухай:Голубизна об’єктивів, розчинених у дощ,Дощ на вулицях цього світу,Всі твої посмішки — печений цукор,Тільки печений цукор,Ваша Величносте.Грієш руки над книгами, Зігріваєш подихом місяць,Що вироста із горщика на підвіконні,Розцвітає щосередиЗеленими маленькими квітами;Ховаєш горло в шарфі —Сірої шерсті: Магдалена, сусідка по сходовій клітці,Розвішує сушитися білизну на подвір’ї,Вона співає пошепки — м’ятно, вона п’є на балконі чай,Посміхаючись порожньому чорному стільцю навпроти,І підсипає любисток у чашку Невидимому співрозмовнику,Який блукає де-небудь по земліІ ніколи не приходить.Ця зима така холодна, Ваша Величносте!І навіть землі сняться ангелиЦього вечора, який повний горобиновогоСічня.Ти куриш, й ангел летить над тобою,Так знайомо мружачи очі, —І ти вдаєш, ніби дивишся на зимове небо,Просто щоб іще раз побачити його усмішку.Нехай випаде сніг,Нехай змовкнуть флейтисти в тумані,Нехай ті, хто танцює в лісах,Зірвуть твоє серце з прищепок —Ніхто не знайде дороги.Та я знайду.Розлука гірчить на губахПеченим цукром.У серці твоїм співучим —Срібний шипМовчання.“Сонце моє”, —Чуєш? Відбив баштовий годинник час змішання світла,Час сплетіння рук.Тьохнуло серцеОпустом фотоапарата.Я вдаю, ніби фотографую небо,Просто щоб іще раз побачити твою усмішку.30—31 січня 2009 р.
