Якщо в системі пошуку ви, шановний читачу, наберете ці два слова, то комп’ютер виправить їх на “війна пам’ятників” і повідомить, що Інтернет переповнений повідомленнями на задану тему. Чи воюють пам’ятники? Скажу про це згодом, а наразі — про війну пам’ятниками, яку ведуть люди цілком живі — із плоті й крові. Ховаючись за чавунними, мідними, бронзовими, гіпсовими, бетонними, гранітними і мармуровими фігурами, намагаються рухати ними на великій ідеологічній шахівниці України.
Любов ГОЛОТАПам’ятаю золоті дні всесвітнього свята української поезії “Золотий гомін”. Здавалося, що пробуджене до українства суспільство промовляє віршами і піснями. Львів радісно приймав гостей, але й жив своїми клопотами, дозволяючи поетам “Золотого гомону” стати очевидцями і літописцями його бурхливого життя, центром якого була тодішня міськрада, очолювана В’ячеславом Чорноволом. “Ідемо на площу до Оперного театру! Там сьогодні демонтуватимуть пам’ятник Леніну!” І поети з Америки, Канади, Бельгії, Росії, українські поети стали пліч-о-пліч із львів’янами, очікуючи на колону міських депутатів. …Потужний кран під’їхав до пам’ятника якось надзвичайно граційно і непафосно. Кілька робітників швидко і по-діловому виконали те, що мали зробити за технологією, стріла здригнулася, і… кам’яна фігура вже пливла в небі, а в моїй душі відбувалося щось подібне до броунівського руху. Здається, словами це можна було назвати перемогою над собою. Над сумнівами. Перебігом української історії, близьким до приреченості. Тими догмами, якими забивали мої мізки… Чи можна? Але… стривайте! Хіба не ця людина 1917 року розпочала науку ненависті? Хіба не ленінське вчення про “дві культури” призвело до смертельного поділу єдиної культури на дві ворожі сфери? Хіба не його ще живими вустами все, що не “на боці революції”, було оголошено чужим і ворожим? Із національним мистецтвом боролися, як із запеклим ворогом. І хіба тільки з мистецтвом?! Сотні церков, тисячі безцінних ікон, музеї, архітектура… Половину мого народу винищували за відданість українській культурі й слову… “За муки народні… за сльози і кров матерів…” — уявіть собі, я подумки прочитала вирок цій важкій машкарі, що постала у Львові 20 січня 1952 року, а завершила свій політ приземленням у кузов вантажівки 14 вересня 1990-го, і моя душа звільнилася від страху, який, ніде правди діти, у ній чаївся.
14 вересня 1990 року Львів уже прошкував не проспектом Леніна, а гордо торував шлях незалежності проспектом Свободи.Згодом, на початку дев’яностих, Президент України Л. Кравчук видасть указ про те, щоб були ліквідовані пам’ятники, які уособлюють тоталітарний кривавий режим. Відгукнулися не в багатьох містах і селах — стара влада, замаскована під нову, а тому “особливо незалежну”, — все ще сподівалася (і сподівається!) на повернення часів, коли Україна прогиналася під камінними кроками катів її народу, тож пам’ятники важать не менше, ніж гармати.Народ, спостерігаючи за цими “гамбітами”, висловлював своє ставлення до проблеми пам’ятників своєрідно: гіпсові бюстики сільського масштабу повільно розсипалися і зникали тихо, вслід за численними дівчатами з веслом, ядром, відром, снопом і т. ін.; бетонні, фарбовані бронзою і сріблом, обливали фарбою різних кольорів, прикрашали написами “кат українського народу”, металеві намагалися здати на металобрухт.Якщо перегорнути газети за останні 17 років, то можна знайти повідомлення на кшталт: “Леніну в Кременчуці відірвали голову” або “поставили новий пам’ятник Леніну у Васильківському районі” — і те, й інше — свідчення, що Указ Президента не виконується.Указ Л. Кравчука повторив В. Ющенко. Упродовж 2007—2008 років демонтовано 400 пам’ятників кривавим діячам 1930—1940-х і виправлено 3 000 топографічних назв, які свідчили, що українці — заручники тоталітарного режиму.Нова хвиля війни пам’ятниками розпочалася “на зламі тисячоліть”: ви, українці, за пам’ятник правозахиснику Петру Григоренку? А ми вам тут же, в Сімферополі, — “Меморіал жертвам терору ОУН-УПА”. Ви за історичну національну пам’ять? Тоді ось вона, Катерина II, “на юге Малороссии” в Севастополі, Одесі, Дніпропетровську… Така ось тактика. А в чому стратегія? Розколоти народ за етнічними й ідеологічними лініями.Щодо протестантів проти меморіальних знаків і пам’ятників мільйонним жертвам Геноциду, то тут усе зрозуміло. Іде на протести саме та частина населення, яка, коли копнути глибше, відсилала українців на Сибіри, прибивала чорні дошки біля колись хлібодайних сіл, виявляла і карала “ворогів радянської влади”. Бетонні плечі пам’ятників-леніних, косіорів, петровських, якірів для них — щось на кшталт особистого бункера.Уроки ненависті від 1917-го починалися з насильницького прагнення змінити пам’ять кожного індивідуума. І якщо ми визнаємо, що є серед нас люди, у яких ці зміни незворотні, будьмо до них милостиві. Нехай в Україні постане “парк ленінсько-сталінсько-беріївського періоду”, який широко відкриє свої ворота для отих пам’ятників, що будуть гідними експонатами тоталітарного минулого. Народ не протестуватиме, екскурсанти шалітимуть. Чому так думаю? А ви огляньтеся навколо. І побачите ті пам’ятники, які в роки протистоянь (або їх імітацій) зводилися радісно і поза ідеологією: пам’ятник Яйцю (Кременчук), Крокодилу Гені й Чебурашці там само, Галушці — в Полтаві; Свині — в Ромнах і в Полтаві; пам’ятник Картоплі — в с. Немішаєві; Варенику — в Черкасах, там само — Самогонному апарату, Кавуну — в Запоріжжі. Чи не найбільше пам’ятників героям Ільфа і Петрова: отцю Федору, Еллочці-людоїдці, Кісі Вороб’янинову — в Харкові; дванадцятому стільцю, Остапу Бендеру і валізці Остапа — в Одесі, Паніковському — в Києві і т. ін. Також увічнені фігури поручика Ржевського (Павлоград), рибачки Соні й Кості Моряка (Одеса), Дачників (Бердянськ), Справжнього чоловіка (Севастополь), Ларіосика (Житомир) й укоханої киянами Проні Прокопівни Серкової.Отака ось ідеологія, тактика і стратегія у відповідь на бездіяльність влади від поміркованого електорату. Нині Україна знову розділена: обговорює долю безносого та безрукого київського Леніна. Пам’ятник, якому б однозначно личило стояти в центрі парку тоталітарного режиму, а не на бульварі Шевченка в столиці незалежної України…Розумію відчайдушний вчинок пана Коханівського і його друзів: це не хуліганство, а сигнал суспільству. Досить нам жити в аурі ідолів тоталітарного режиму! Давно вже слід їх демонтувати, забрати з очей українців, з мапи сьогодення. Чи можна виправдати цей акт? Судіть самі: 1 липня комітет Парламентської Асамблеї ОБСЄ оприлюднив резолюцію “Возз’єднання розділеної Європи”, в якій говориться, що сталінізм і нацизм дорівнюють одне одному. Резолюція закликає до міжнародного засудження тоталітарних режимів, що несли з собою геноцид і злочини, від яких у ХХ столітті постраждало людство, зокрема, європейські країни. Тож чи не ганебно тримати в Україні символи геноциду?…Знайомий художник колись розповів мені історію зі свого дитинства. У їхньому приморському містечку кипіла будова державної ваги. Хлоп’яки, як горобці, кружляли довкола будмайданчика, аж якось налетіли на великого начальника у білому кітелі. Той кивнув пальцем на мого оповідача — йому тоді ледь сьомий нарізався — і запитав: — Мальчік, ти знаєш, что здєсь будєт?— Знаю! Пам’ятник Сталіну.— Нєт, мальчік, ти нє знаєш! Памятнікі ставят мьортвим. А здєсь будєт монумєнт вождю народов Сталіну!Монумент незабаром постав. Грізний і високий вождь тягнувся кам’яною рукою до маленького містечка й маленького хлопчика, наче хотів схопити їх у жменю. Спливло три роки, хлопчик підріс, подовшали й дороги його розваг. Він часто бігав на околицю, вздовж пагорбів якої пролітали поїзди. З вікон вагонів виглядали веселі лиця цілинників, і йому теж хотілося вирушити в далеку дорогу. Якось, повертаючись додому, хлопчик вражено зупинився біля величезної купи будівельного сміття й арматури, з-під якої до його ніг тяглася кам’яна рука, якої він так боявся, коли дивився на пам’ятник “вождя народів”. Вождь помер, а страх залишався. І ось тепер хлопчик весело і безжально витягнув його зі свого маленького серця і кинув у кам’яну жменю, а потім побіг додому.“З того часу я знаю, що пам’ятники грізним вождям тимчасові…” — ось так закінчив свою оповідь художник, який завжди стояв за чисте і вічне мистецтво.
