ЛЮДИНА ПОЛЬОТУ

Мабуть, не кожному доводилося бачити, як цвіте льон. А ось пісню “А льон цвіте синьо-синьо” чули майже всі. Послухаєш ці слова — і в уяві постає безмежний синій лан, і мрієш побувати на цьому таємничому Поліссі, де синє поле і синє небо, де глибокі корені праслов’янської Пущі, де блукають мавки і перелесники, а працьовиті люди понад усе люблять і шанують пісню.

Олена ШУЛЬГА

12 липня авторові поетичних рядків про синій льон Василеві Юхимовичу минуло б 85. Останні роки життя він працював у тижневику “Освіта” на посаді літредактора. Можливо, саме його позиція, ставлення до слова мовленого і писемного стали вирішальними і в моєму виборі. Нам, молодим співробітникам, було цікаво спостерігати за тим, як він працює зі словом. Ми любили слухати, як Василь Лукич із нашим заввідділу Юхимом Давидовичем Березовським згадували минуле. Обидва неперевершені оповідачі, вони навіть, бувало, провокували однин одного на розповіді. Та й працювати в одному кабінеті з Юхимовичем було неймовірно цікаво — можна було дізнатися щось нове, часто несподіване.

Василь Лукич досконало знав мову і ставився до неї з такою любов’ю і шаною, що всі довкола переймалися ними. Слово було для нього інструментом, засобом і водночас божеством, якому слід молитися. І воно відповідало йому взаємністю, відкриваючи приховані грані, витворені й закорінені в народі. Його слово бриніло, співало, воно було струнке й витончене, точне і влучне. У його творах словам тісно, а думкам просторо. Недаремно написане його рукою перетворювалося на пісню.Неперевершений гуморист, скромний і толерантний, Василь Лукич ніколи не ділився спогадами про кількість написаних пісень, віршів, не хвалився здобутками. А це була людина небайдужа, йому боліли рідна мова й пісня, українська культура, занапащене довкілля. Скромна праця на чесній ниві — таким залишився у нашій пам’яті.Напередодні 85-річчя автора пісні про цвіт льону до Будинку вчителя прийшли друзі, колеги, шанувальники творчості. Вечір пам’яті вели Тамара Кармазина і Петро Осадчук. Щиро, душевно прочитали вірші Василя Юхимовича артисти Василь Обручов і Василь Довжик. Вечір відбувся за сприяння Житомирського земляцтва, народного депутата України Віталія Коржа, ідея Тамари Кармазиної. Згадати поета теплим словом прийшла народна артистка України Діана Петриненко. Вона проникливо виконала його “Журавку” на музику Олександра Білаша. Із Житомира приїхав автор музики всесвітньо відомої пісні поет і композитор Іван Сльота з ансамблем “Льонок”. Долучилася Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г. Майбороди під орудою художнього керівника і головного диригента, народного артиста України Миколи Гвоздя. Вони співали пісні на вірші Василя Юхимовича. Заступник директора Інституту літератури Національної академії наук України Сергій Гальченко сказав, що відділ рукописних фондів і текстології Інституту отримав для вивчення і збереження архів Василя Юхимовича. Це стало можливим завдяки народному депутатові України Віталієві Коржу та його дружині пані Любові, добрим і турботливим друзям письменника. Це не лише рукописи віршів, а й фольклорні записи, бо Василь Лукич збирав, записував і систематизував поліський фольклор. Поет Василь Василашко назвав Василя Юхимовича людиною польоту. Справді, період після смерті дружини (Василь Лукич 14 років жив сам) був не лише порою смутку, він став справжнім вулканом творчості. Було створено багато пісень, віршів, гуморесок, епіграм, сатиричних творів. “Це у мене від природи, від характеру, від Степана Руданського, який, як відомо, був не тільки автором веселих “Співанок”, а й творцем ліричних віршів і геніальної пісні “Повій, вітре, на Вкраїну”, — говорив Василь Юхимович. 2005 року за сприяння Івана Сингаївського, Алли Таранець, Тамари Луценко, родини Коржів, Світлани Шевченко й Анатолія Наконечного, які були поряд із поетом в останній період життя, вийшла у світ його книжка “Ім’я за ім’ям”. Автор передмови Микола Сом називає Василя Юхимовича “серйозним пересмішником” і пише, що ця книжка — “його щоденник, сумні й веселі думи-роздуми, поетичні враження, дружні відгуки й послання-привітання”. Головне у влучних поетичних строфах автора — вдумливий погляд на важливі явища життя, на літературу і мистецтво рідного народу. Після вечора Іван Сльота скрушно розводить руками: “Наша пісня — не в цьому ринку, не в сучасному форматі”. Справді, вартісні українські пісні майже не звучать на радіо, телеефір заполонила дешева закордонна попса. А таких шедеврів, як “Журавка”, “Чистий четвер”, “Їхав я по гравію”, молодь не чує і не знає. Шкода, бо це згусток лірики, високих емоцій. Прикро, що поганий смак прищепити швидко й легко, а справжню високу музику для душі, поезію польоту поклали у шухляду. І мимохіть думаєш: що ж це за “формат” такий недолугий, коли ефір насичений непотребом, і кому він потрібен? Хто замовляє низькоякісні твори в той час, як шедеври є, але вони — на марґінесі?Попри все, пісні Юхимовича знають і люблять на всіх континентах — від Далекого Сходу до Канади. Часто їх сприймають як народні, а це найвища оцінка творчості, найкращий пам’ятник творцеві. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment