Лідія РИБЕНКО,м. РівнеПідтримуючи думку, висловлену в статті Володимира Ференца “Організація орденського типу” в “Слові Просвіти” за 18 червня 2009 р. про те, що “Просвіта” має стати дієвішою і впливовішою, хотіла б оприлюднити кілька міркувань з цього приводу. По-перше, “Просвіта” має не просто активізуватися. Вона повинна перебрати на себе місію державотворення, тобто того, на що свого часу блискуче спромігся Рух, і чого нині не може виконати жодна інша сила — ані політичні партії, ані владні структури. По-друге, в жодному разі не можна допустити, щоб “Просвіта” стала орденом, членство в якому обмежене. Адже Рух миттєво втратив силу, трансформувавшись у партію, і перестав бути масовим. У цьому, а не в чварах поміж очільниками Руху, бачиться втрата його позицій. Тому потрібно не згортати членства, а навпаки — усіляко сприяти розростанню “Просвіти”. Основну увагу слід звертати на молодь, створюючи осередки “Молодої Просвіти” в школах і ВНЗ. Слід радикально змінити світоглядні позиції просвітян. Має рацію В. Ференц, пишучи, що замість того, щоб оборонятися, “Просвіта” повинна стати “організацією — форпостом інформаційного наступу українства”. Справді, у підтексті “в обороні” — асоціація з облогою, з виснаженням, і зрештою — з натяком на можливу поразку. Начебто парадокс: чому титульна нація чисельністю понад сімдесят відсотків усього населення у власній державі має оборонятися?Насправді всі ми добре знаємо, чому. Зациклення на поясненнях і причинах, громаджених століттями, супроводжуване жалями й плачами, — це гальмо на шляху до успіху української справи, це вияв слабкості. Безперечно, українці повинні знати власну історію, але не для того, щоб посипати голову попелом. Зціпивши зуби, мудро і вперто робити своє: творити нашу, українську Україну.Ключове слово “творити” позитивне. Не сваритися, не битися навкулачки, тобто не спалювати своєї енергії даремно, на радість воріженькам, а використовувати її розсудливо й добиватися того, що нам належить: українського інформаційного простору; недопущення в офіціозі, передусім у парламенті вживання недержавної мови; покарання за шельмування наших героїв; поновлення графи про національність у паспорті тощо. Але цього можна досягти лише за умови того, про що так ревно й розчулено благають українці Господа у молитвах, — єдності.І саме це має сьогодні робити “Просвіта”: об’єднати українців — зі сходу й заходу, з різних політичних партій, на основі єдності крові й духу. Так, як об’єднуються зазвичай національні меншини, опинившись на чужині. Їх багато в Україні, й ніхто їм не закидає, мовляв, ви обстоюєте інтереси тільки власної нації. Це природно. Неприродно, коли людина зрікається або байдужіє до своєї національності, й зовсім абсурдно, коли твориться її держава, господарем якої вона має бути, а людина не може пробудитися з летаргійного сну й усвідомити цього. Допомагати таким треба, і це мають робити просвітяни. Як? А над цим уже має подумати керівництво “Просвіти”, складаючи стратегічний план діяльності Товариства.І ось тут, говорячи про керівництво “Просвіти”, можна вжити термін “орден”: до нього (керівництва — на всіх рівнях!) слід обирати лише гідних й жертовних, працьовитих, лицарів святої ідеї.А об’єднання українців — аж ніяк не утопія. Досить згадати помаранчеву революцію. Це було диво з див: демонстрація потенціалу українського народу, його потуги, інтелігентності, таланту. Ніколи не забуду: сотні, тисячі аркушиків з віршами, друкованими й писаними від руки, якими було обвішане усе наметове містечко. Моя приятелька, з якою ми приїхали до Києва, спершу дістала записник, щоб попереписувати їх, але зрозуміла, що це неможливо навіть перечитати. Це заморські технології чи вияв поетичної душі українського народу? Тоді ми були за крок до перемоги. Але нам ще належить його зробити.
