«Руки геть вІд газети!» 

Нотатки редактора (1985—2000 рр.) газети “Вечірній Київ”

Віталій КАРПЕНКОЗакінчення.Початок у ч. 26 за 2009 р.

“КЕРІВНА І СПРЯМОВУЮЧА СИЛА” ТИСНЕ НА ГАЗЕТУ

ВЗАЄМИНИ РЕДАКЦІЇ Й ПАРТІЙНИХ КОМІТЕТІВКерівна і спрямовуюча роль компартії у радянському суспільстві, прописана у “найдемократичнішій” у світі Конституції СРСР — у сумнозвісній 6 статті, з великими потугами скасувала тільки під кінець “перестройки” новообрана Верховна Рада Союзу. Однак у житті мало що змінилося, і це можна проілюструвати тим, що, як і раніше, парткоми намагалися “спрямовувати” роботу преси. 

Тільки-но з’являлася у “Вечірньому Києві” проблемна, гостра чи критична публікація, яка зачіпала будь-яку управлінську структуру, як негайно лунав дзвінок по “вертушці” (телефон урядового зв’язку) із запитанням-штампом: “Хто санкціонував публікацію?” Але найчастіше хтось із секретарів ЦК, а бувало, що й сам Щербицький, телефонував першому секретареві міськкому (як було після публікації безлюдної фотографії “Київ сьогодні” відразу після чорнобильської катастрофи) і вказував на “проколи” у “Вечірці”. Міськком мав уживати відповідних заходів — від виклику редактора для “бесіди” до “проробки” на бюро і пленумах міськкому. Звичайно, я відбивався, як міг, та почувався звіром, загнаним у глухий кут. І тільки раз на пленумі підвівся секретар Подільського райкому партії Іван Салій — гострослов і дотепник, який не вкладався у прокрустове ложе тодішніх компартійних керівників. Так-от Салій у властивому йому стилі сказав на пленумі міськкому: “Що ви клюєте редактора, що нам робити нічого, інших справ немає? Він робить добру газету і не треба йому заважати”. Це було настільки незвично, що зал раптово затих на мить, аж потім ним прокотився гул невдоволення. Я був вдячний Салієві за підтримку. УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ РУХ І КОМПАРТІЙНИЙ ДУХНайзапекліша боротьба між партійними комітетами і газетою розгорілася навколо Руху. Партія відчула у цьому громадському рухові могутню силу, конкурента, щоб не сказати ворога. Засобам інформації була вказівка: викривати антипартійну сутність НРУ, формувати негативну думку про організацію. Майже вся київська преса, крім “Вечірнього Києва” і “Літературної України”, таврувала ганьбою Рух, друкуючи всілякі небилиці. З “Літературною Україною” партійна влада змирилася: все-таки письменницька газета, наклад її невеликий, зрештою, Рух розпочинали письменники. Інша річ — “Вечірка”, газета міськкому партії й Київради, наклад — сотні тисяч примірників. Отут і почалося. Нас щодня смикали за те, що ми подаємо позитивні матеріали про Рух. Ми відбивалися: подаємо так, як пишуть читачі. Це ще більше роздратувало партійне керівництво. А тим часом сотні листів надходили і до редакції, й до міськкому, зміст яких зводився до одного: “Руки геть від “Вечірнього Києва!”“Є ТАКА ДУМКА…” Мене часто запитували друзі, знайомі, просто читачі: як вам вдавалося редагувати такий тривалий час гостру, контраверсійну газету, яка критикувала партію, номенклатурні привілеї, підтримувала Рух, і залишатися біля її керма при компартійному режимі? Річ ось у чому. По-перше, партійне керівництво республіки не сприйняло ідей горбачовських реформ, хоч на словах мусило підтримувати “перестройку”. І вжиття репресивних заходів до непокірної газети могло розцінюватися як протистояння центральній партійній владі.По-друге, — і це найголовніше — газета була масовою, її наклад сягнув майже 600 тисяч примірників, її читав майже кожен дорослий житель столиці, передплачували в областях і за кордоном. Війну партії з газетою сприймали як війну з громадськістю.По-третє, колектив був згуртований на національно-демократичній основі, готовий захищати своє видання. Чи не найбільше допікали партійним функціонерам виступи “Вечірнього Києва” проти номенклатурних привілеїв — однієї з найзабороненіших тем. Але і московська преса порушувала ці питання, тому номенклатура вжити рішучих “заходів” до газети вже не могла. Але почався новий виток тиску на редактора. У ЦК це непросте завдання доручили першому заступникові завідувача агітпропом Володимирові Барсуку. Один з останніх викликів мені особливо запам’ятався. Барсук довго говорив, що газета може і повинна бути ліпшою, що кожне число переглядає сам Володимир Васильович. Я перепитав, чим же “Вечірній Київ” не влаштовує, що треба зробити, щоб він став ліпшим. Мій співрозмовник перевернув платівку, перейшовши на “ви”.— Ось ваші публікації про привілеї — навіщо? Де ви бачили ці привілеї? Немає їх.— Є різні погляди на цю проблему, і ми їх відображаємо. Напишіть про власну точку зору на те, що привілеїв нема, і ми опублікуємо.Моя зухвалість його розізлила, у тоні зазвучали металеві нотки:— Є така думка… Вам краще написати заяву про відставку… — Чия думка — центрального комітету, політбюро, ваша власна?..— Моя власна…— Ну то й залишайтеся при своїй думці, — я з викликом вийшов із кабінету.Настрій був нікудишній: отже, плетуть личаки, вирішив я й поїхав у міськком партії: може, там щось з’ясується. Масик був злий і відразу накинувся на мене.— Ти зовсім уже зарвався, — тут він смачно матюкнувся і погрозливо додав: — То знай: ми тебе виключимо з партії просто на пленумі міськкому…— Воля ваша — виключайте, якщо є за що.Масик відчув, що перегнув палку: — Візьмися за розум, — порадив, — бо можеш погано закінчити.Щиро кажучи, не думав, що засторога Масика так швидко набуде реальних обрисів. Як зараз пам’ятаю: це було у вівторок. По “вертушці” зателефонував сам перший секретар міськкому партії, що траплялося не дуже часто.— Ти коли йдеш у відпустку? — запитав сухо, офіційним тоном. Це не дуже здивувало, бо я мав погоджувати час своєї відпустки у міськкомі партії. Тому спокійно відповів:— З наступного понеділка.На що почув категоричне:— Ти у відпустці із завтрашнього дня. І тебе немає в Києві. Все.Суть дзвінка і тон секретаря свідчили: сталося щось надзвичайне. Тому написав наказ про відпустку, залишив замість себе заступника і вже наступного дня був за містом, сушачи голову, що б це могло означати. Аж ось у суботу передають по радіо: відбувся пленум Київського міськкому партії. Я збагнув, що моя вимушена відпустка пов’язана з цим пленумом. І не помилився. Уже згодом дізнався, що за обіднім столом у Щербицького (тут збиралися члени політбюро і нерідко ухвалювали важливі рішення) ішлося про непокірну “Вечірку”. Терпець першого секретаря ЦК увірвався. Він сказав, звертаючись до Масика:— Скільки можна терпіти це газетне неподобство і цього редактора? Карпенка з посади звільнити і з партії виключити на черговому пленумі міськкому — для застороги іншим.Для Масика це було непросте завдання: газета мала широку підтримку киян, а самого його ще зовсім недавно вони “завалили” на виборах до Верховної Ради СРСР. З іншого боку, не послухатися Щербицького Масик не міг. І тоді прийняв соломонове рішення: відправив мене у відпустку. Треба віддати належне компартійній традиції: персональні справи не розв’язували заочно. Винного для профілактики треба було добряче “пропісочити”, принизити перед тим, як вирішити його долю. Питання про редактора “Вечірнього Києва” перенесли на потім. Згодом ситуація ще більше ускладнилася, партійне керівництво не лише нищівно критикували знизу, а й Москва виявляла невдоволення повільними темпами “перестройки” в Українській РСР. Зрештою, і Щербицький змушений уже був піти у відставку. Тож, персональна справа редактора канула в Лету.Уже пізніше, коли я став народним депутатом України, а Костянтин Масик обійняв посаду першого віце-прем’єра, ми зустрілися на вулиці біля Будинку уряду. Привітавшись по-дружньому, Масик запропонував:— Зайдімо на кілька хвилин.У кабінеті він налив по чарці коньяку, випили, обмінялися думками про справи у Верховній Раді. Розчулений Костянтин Іванович запитав по-панібратськи: — А пам’ятаєш, як я тебе врятував?.. — і підтвердив, що справді мав таку вказівку від Щербицького. Я чесно відповів:— Звичайно ж, пам’ятаю, і дуже вдячний.Ми обидва розуміли, що рятуючи мене, він також убезпечував і себе, бо Київ тоді був, як киплячий казан. А кияни вже раз показали свою силу і згуртованість у ставленні до перших керівників міста. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment