Відомому українському поету, публіцисту, громадському діячеві, лауреату Національної премії України імені Т. Шевченка, голові ВУТ “Просвіта” Павлу Мовчану — 70. Вітаємо ювіляра та бажаємо йому многії літа! Есей Михайла Слабошпицького — про серцевинну іпостась ювіляра.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙКотилось степом марево гарячетак, наче вітер простір рознизав.Могилу зрушив плуг і вивернув маслаччя,і череп зжовклий зуби показав.Посипалося жайворине груддяз-під неба прямо в яму погребну,і ти, жахнувшись, ціпенів в безлюдді,коли в ріллю чорнющу зазирнув…Павло Мовчан. “Розорана могила”.
“Нате!” — сказав назвою своєї першої поетичної книжки двадцятичотирирічний Павло Мовчан 1963-го. У час, коли збурунене суспільство жило гарячою вірою в своє моральне очищення й демократизацію. В час, коли в літературі з’явилися талановиті молоді люди, котрі не хотіли жити й писати так, як фаворизовані державою тодішні сивоголові метри.Уже вистрелили своїми дебютними книжками В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник, В. Коротич, уже були Ліна Костенко й Д. Павличко. Уже заговорили про шістдесятників, з одного боку як про надію поезії, а з другого — як про небезпеку для соціалістичного реалізму, оскільки в цих поетах побачили не просто якихось літературних фрондерів і навіть не естетичних дисидентів, а “троянських коників” зловорожої ідеології. Поетів почали послідовно виховувати й перевиховувати. У педагогічному арсеналі вихователів були батіг і пряник.Але, здавалося, нічим не зупинити процесу “очищення палітр” та облагородження поетичних партитур. “Перші хоробрі” з нових поетів ніби використали роль своєрідного каталізатора — вслід за ними спалахнули імена В. Базилевського, Б. Нечерди, Ірини Жиленко, П. Скунця, Л. Талалая, Р. Третьякова, В. Гужви. Уже з’явилися перші публікації Василя Стуса, Тараса Мельничука, Ігоря Калинця. Уже деякі мастодонти соцреалізму закликали громи й блискавки на голови нахабних молодиків, які, бачте, дозволяють собі й у гріш їх не ставити, а також писати не так, як прийнято, а — бачте! — як їм хочеться. А в тому гурті бунтівних неофітів був і він, Павло Мовчан, чия тонесенька “Нате!” була однією з найобнадійливіших, оскільки в ній поряд із пориванням на котурни а ля Вознесенський виразно вчувалися власні інтонації — вже сьогодні перечитуючи збірку, вловлюєш у ній щось неповторно “мовчанівське”. Літературного відродження масштабу двадцятих років в Україні наприпочатку шістдесятих не сталося — вдарили жорстокі ідеологічні заморозки. Той феномен, який виростав на очах, був просто роздушений. Одні поети опинилися під жорстоким цензурним пресом, другі — в списках неблагонадійних, треті замовкли й не збулись.Мовчанові пощастило тривалий час жити поза Україною, що значною мірою вберегло його від наших рідних держиморд — він не зазнав остракізму. Бо ж не останнім фактором було й те, що він, як мовиться, не мозолив очі тутешнім владцям, не фігурував у різних скандалах. Спершу студент Літінституту, а потім слухач Вищих курсів режисерів і кіносценаристів у Москві терпляче висиджував у бібліотеках — і це не минуло безслідно: в Україну повернувся зрілий інтелектуал, який давно дав собі відповідь на багато запитань, які неодмінно постають перед тими людьми, котрі пишуть і котрі дуже відповідально ставляться до своїх писань.Важливий у творчій біографії Мовчана момент, який характеризує його як творчого індивіда. Він жив у столиці імперії, де було справді багате літературне життя. Законодавці поетичних мод — такі, як напівфрондери Ахмадуліна, Вознесенський, Євтушенко, а також популярні поети Юрій Кузнецов, Олег Чухонцев, Віктор Соснора, Гліб Горбовський, Олександр Кушнер, в яких були адоратори, послідовники та епігони, мали великий вплив на слабші творчі індивідуальності, змушуючи не одну з них бути, як соняшник, перманентно задивленою у свій бік; слабші часто мимоволі, підсвідомо взорувалися на літературних лідерів та авторитетів, ставали їхнім стилістичним віддзеркаленням.Були в Мовчана й активні творчі контакти з видатними поетами тодішніх республік (Юстінас Марцінкявічюс, Мустай Карім, Ояр Вацієтіс, Маріс Чаклайс), яких він багато перекладав. Ясна річ, усе це не могло не впливати на нього, однак він вистояв і зберіг індивідуальність. Хіба що зіркове літературне середовище ще більше огранило його талант. Цікаво, що це були поети інших версифікаційних шкіл та вподобань. Можливо, саме завдяки тому вони й зацікавили його. Бо ж увіходячи в іншу стилістику й іншу оркестрацію вірша, Мовчан мимоволі випробовував надійність власних творчих орієнтирів, перевіряв свою здатність заговорити чужим голосом, не втрачаючи своїх регістрів. Умберто Еко наголошує, що літературний переклад — це бажання сказати іншою мовою не те саме, що в оригіналі (це практично неможливо), а майже те саме (в ідеалі). Були в нього й переклади прози. І — таких вибагливих стилістів, як Валентин Распутін та Грант Матевосян. Так, у нього багато від усіх них, не випадково ж існує теорія: для того, щоб написати одну видатну книгу, треба прочитати цілу бібліотеку, та все ж у ньому найбільше від нього самого, від Павла Мовчана.У нього не було затяжної мутації голосу. Отже, він уже мав “молодий стиль” (термін Віктора Єрофеєва) і наполегливо шукав власне місце в культурі. Потужній, інтелектуально пожадливій індивідуальності тісно було тільки в поезії. Його цікавив кінематограф, він писав сценарії й кінокритику, був активним мистецьким і літературним критиком. Згодом рамки інтелектуальних зацікавлень значно розширилися: історія національних традицій і вірувань, філософія мови, національна ментальність та чимало іншого, що складає історію та феномен культури українців. Усе це буде концентровано виражене в його книжці “Витоки”. Його приваблював такий жанр, як есей, що є вищим пілотажем інтелектуальної прози. Мовчан дав його справді яскраві зразки.Його “Кора”, що з’явилася через п’ять років після “Нате!”, несла в собі відлуння того напруженого духовного й інтелектуального життя, яким жив у той час молодий поет. Якщо дебютна книжка — це передовсім “стихія жестовості, театральності”, що “органічно поєднується в текстуальних матрицях з публіцистичними виплесками, інтенціями прямого називання” (Олександр Хоменко), що існувало в автора разом із потягом до вглиблення в ціннісно-онтологічні підвалини нації, то вже в “Корі” Мовчан продемонстрував своє небажання вступати в сліди шістдесятників, цілковито відгетьковуючи їхній ефектний “космізм” та запаморочливу пафосність. Йому стає цілковито чужою позірна актуалізація соціальності, яка присутня в творах миготінням етикеток — його соціальність глибоко захована, сказати б, принагідна в буттєвісно важливих розмислах поета.Невідомо, чи це була свідома творча установка надарованого хистом самоспостереження й самоаналізу Мовчана, який міг сам виразно відчути, що, за словами його вдумливого інтерпретатора І. Дзюби, опинився перед загрозою промовляти у вибалаканому вже лідерами шістдесятників просторі, чи це був органічний саморозвиток його таланту, але вже в “Корі”, він ставав тим Мовчаном, якого ми знаємо.Ось Мовчан періоду “Кори”. Вірш “Пташине імення”:Опукла спокусливість ліній пливучихсхвильовану плоть за хвилину озвучить;і ніч насолоди, спожита поволі,розчиниться в грудях краплинкою солі.Від лона палкого долоні відлинуть,заносячись вгору на лет лебединий,і витнуть в повітрі осягнуті форми,щоб солод плавкий пережити повторно.Похмільне вино спучнявіє у жилах, коли захолоне і спогад відхлине,і пам’ять твоя, мов блакить спорожніла,осмеркне, зберігши імення пташине.Тут маємо саме “мовчанівський” строфічний малюнок, його своєрідну лексичну партитуру, а ще — найголовніше — його пильне взирання в книгу природи, де він читає сокровенний зміст. Присутність людини у світі, не вербальний, а духовний діалог людини й природи, їхній прихований од поверхового погляду взаємозв’язок, взаємовплив, взаємопродовження людини й природи — все це тодішній (та й не тільки тодішній, а й нинішній, збагачений ще й іншими мотивами) Мовчан — поет особливого стереоскопічного погляду на світ.Це його поетична філософія чи — точніше сказати — натурфілософія.Уривок із вірша “Єднає нас вода”, написаного 1977 року:І доповнює ліс твою мову собою,і вивершує зір висотою настійних дерев.Не байдужістю, ні, а єднає жадання любов’юіз твоїми вустами вуста щиромовних джерел.Очі в очі — і нуриться зір у безодню,і від подиху хвилиться вглиб віддзеркалена мить,і корінням тоненьким вода у тобі проростає сьогодні,аби замкнуту кров з вічним плином своїм сполучить.Здавалося б, парадоксальна ситуація. Знаючи весь той огром специфічної лектури, який освоїв Мовчан, розумієш, що він — один із “найкнижніших” наших поетів. (І це, зрештою, легко проілюструвати багатьма інтелектуальними реаліями, асоціаціями й алюзіями в його творах). І в той же час він принципово, полемічно “заземлений” поет, інколи спрозаїзований, геть байдужий до традиційних поетизмів.Можна тільки гадати: Мовчан знайшов свій стиль інтуїтивно чи свідомо обрав і виробив його, як, скажімо, Поль Валері. В кожнім разі, читаючи підряд його вірші різних років, помічаєш, як наполегливо й послідовно він “обважнював” слово, згромаджуючи в ньому гуркіт чи глухий гул приголосних, як, здається, домежно навантажував його густою метафорикою.При цій нагоді окремо треба сказати про поета й таке. Він з повним правом міг би повторити, стосуючи це до своєї практики, відомі слова Михайла Драй-Хмари про слова “п’янкі, ще повнодзвонні”, “що в глибині бездонній пролежали глухі віки”. У Мовчана це значно більше, ніж колекціонерська пристрасть. Його ставлення до слова — більш аніж професійна адорація. Слово — його релігія. В часи, коли наші ідеологи воювали з так званими петлюрівськими (був реєстр і таких лексем!) словами, із застарілими (як це безапеляційно твердилося в словниках), з діалектними, що їх так безжально виполювали з текстів редактори, коли ці слова зазнавали таких самих суворих репресій, як і люди у відомі часи, Мовчан повертав такі слова в літературу. Думаючи про цей момент його творчої практики, згадуєш відоме Гільвікове: “Я слову усміхаюся, //я люблю, коли це починається…” Це мовби захопливий, по-мистецьки натхненний шаманський ритуал.У його віршах багато колоритних мовних раритетів, кожен із яких уже сам по собі є поезією, повсюдно звучать і безпосередньо його оригінальні новотвори. Вони справді органічні, на них немає печаті силуваності. Ось деякі з них: “осмерклі листки”,”звістовники дня”, “гнізда круглатості”, “чорної ночі навалля”, “бриньлива струна”, “корінь повзко славсь”, “саморухливі хмари”, “нурлива глибина”, “цвьохкі, розхильчасті”, “у смуть”, “відлунки”, “непороччя”, “нетанність крижана”, “пальцятко”, “плодоноси”, “висльозив”.Без такої словотворчості Мовчана в поезії просто не уявити. У цьому серед сучасників важко знайти для нього рівного конкурента, як і важко назвати поета такої самої розмаїтої лексичної партитури. Хіба що згадуються Тичина з його легкокрилими “яблуневоцвітно” чи “вітра вітровіння” та Василь Барка — також невтомний коваль неологізмів.В’язкий, м’язистий рядок Мовчана, насичений некрикливими алітераціями, вигадливо оркестрований, одразу ж засвідчує в ньому поета дорогоцінного почуття міри (тоді такою популярною в поезії була всяка “піротехніка”, по-снобістськи акцентована віршована техніка; часто вірш складався тільки з поетичної майстерності, за якою зяяла порожнеча); в його віршах, як це властиво в художньому міфі, воднораз живуть різні часи, що надає його поезії універсалізму й “космізму”. Тільки цей “космізм”, публіцистично задекларований в інших авторів, у Мовчана органічно присутній у всьому, чого торкається Мовчанове слово: в зелі, в камені, в глині, в стрісі рідної хати, в голосі птаха, в німуванні обрію, в гіркоті попелу, в битті людського серця, в диві людського голосу. (Потім з’являться книжки його есеїстики “Мова — явище космічне” й “Витоки”, що стануть його своєрідними автокоментарями; навряд чи він покладав це собі за мету — там, де він закінчував як поет, він починав як есеїст і публіцист, підхоплюючи сам од себе ідею чи образний мотив; таке злиття в одне Мовчана-поета й Мовчана-есеїста — ще одне свідчення дивовижної цільності його творчої натури).Сімдесятого року написано його вірш “З глини ліплені”, який видається мені по-своєму етапним у тодішній поезії Мовчана:Ти маєш можливість ще й раною стать.І діткнута плоть язиками багатьдостойно знесе усі муки високі…Та поки у камені іскри ще сплять,хутчій витискай з нього соки,і мури розкидай, і вежі зруйнуй,і вилущи зрілу бруківку,щоб час розступився ушир-глибину, щоб легко було проростать, мов зерну,ногами торкнувшись долівки. Отже, глина і камінь — одні з наріжних образів у його поетичній світобудові, такі самі улюблені в Мовчана образи, як і пам’ять, голос, світло, тиша, дерево, зело, поріг, вікно. Він запитує: чому ж ми, що “з глини постали крізь сита густі// ретельно просіяні тричі;// чому ж ми камінням, немов в забутті,// своє підпираєм величчя?” І далі:…Безмежність для зору, та й що межувать?Трава то приб’є, то відхлине,і в серці твоєму така неоглядь,мов стала стоокою глина.Наохляп душа схарапуджена мчить на обрій, на обрій, на обрій…Не кришиться глина на глиняну мить,і глиняна плоть щонайвищої проби.За перебігом цього дійства з такою послідовною акцентацією на його реальності — глибокий архетипний зміст, конденсація якого тут справді надзвичайно висока. До речі, в час написання “З глини ліплені” Мовчан підготував до друку збірку “Зелені знаки трави”, що була “зарізана” саме з ідейних мотивів — аж надто підозрілим був для редакторів, цензорів та ідеологічних наглядачів цей Мовчан, у якого “одна травина стримить на півсвіту” (цю обурену фразу в ті часи я виписав з одного редвисновку на Мовчанів рукопис). Замість писати про новобудови комунізму, колгоспи, радгоспи й заводи все щось таке підозріле мудрує, що важко вчитати, щоб упіймати його — як злодія! — за руку: крамола. Добре пам’ятаю, що Мовчан був дуже небажаним автором у “Літературній Україні”. Я працював тоді в ній завідувачем відділу критики, все це відбувалося на моїх очах. Тодішній заступник редактора, який починав свій день із візиту до ЦК партії, називав Мовчана марґіналом з ідейних манівців. Ми підозрювали, що таке формулювання він виніс із керівних партійних кабінетів.Сам поет, обертаючись поглядом пам’яті в ті роки, писав, що тоді “треба було шукати-підбирати відповідну мову, аби не збитися на фальшиві оптимістичні декламації, на піонерську риторику. І… витворювалась метамова. Метафора ставала багатоповерховою, зміст заховувався за лаштунками тропів, вірш ускладнювався, важчав… А тим часом тодішні редактори вимагали простоти і рахували, скільки разів повторювалося слово “печаль”, а “чорне” змінювали на “біле”, “зажуру” на “радість”, “ніч” на “день” і т. ін. Вимагався оптимізм”. А оптимізму в Мовчана, як і в деяких інших поетів, не було. Й епоха їм подарувати його не могла. Швидше — навпаки.Пошукаймо в уже згадуваному вірші “З глини ліплені…” бодай натяк на оптимізм чи на те, чого чекали владці від державних письменників. Нічого такого немає. Натомість — символічне дійство, яке кожен може прочитувати по-своєму:Та камінь раптово упав з висоти,прошився вогонь у воді, мов гадюка;ти болість відчув, роздвоїлись світи,і кришиться все, що не візьмеш у руки.Та каменя взяв, він зростав на очах,щохвилі опуклював міццю долоніі кожним кристалом уголос кричав:— Я — камінь, я — камінь з небесного лона.Людина і час, вічність, рутинність, яка падає на людське життя, перетворюючи все на прах, на безслідність, на ніщоту (один із часто вживаних у Мовчана його словотворів) — такі апокаліптичні видива спалахують у віршах Мовчана.Звичайно ж, екзистенційний розпач Мовчана, його відчаї, тривоги були явно не в унісон “атакуючим ритмам” тодішньої поезії. А ще ж його демонстративне небажання змиритися з тодішньою ієрархією літературних чеснот; упродовж усіх тих років він не зрадив своєму нонконформізму. Не на одному пленумі, коли наставала черга після рецитування здобутків говорити про нездорові чи прикрі явища в українській радянській поезії, говорилося про Мовчанову затуманеність змісту, про дивний і надміру зархаїзований, як на глузд та смак цих експертів, Мовчанів словник і загалом про його якесь геть окреме прямування в літературі, в якому він зовсім ігнорує загальні тенденції та традиції.Звичайно ж, ці вірші просто випадали тоді з контексту української радянської поезії. (Цитую знову з вірша “З глини ліплені…”): Я твердь, я міцнота, затула твоя,піднось мене вище угору,де отвір огненний у небі зіяі полум’я жбуха прозоре… Під ноги я камінь важенний поклав,він ріс, а я меншав щомиті.Він безліччю ссалець краплини теплависмоктував з мене несито.Автор цікавої післямови до книги Мовчанових поезій, що з’явилася в “Бібліотеці Шевченківського комітету” (Видавничий центр “Просвіта”, 2008), Олександр Хоменко пише про “відгомін барокового “космічного песимізму” в Мовчанових віршах та про те, що саме його можна поіменувати “вітаїстом” у системі культурних координат М. Хвильового та його “ваплітянської” плеяди, однак Мовчанові глибоко чужий отой індустріальний ентузіазм, притаманний тодішнім “вітаїстам”; та й не тільки їм, у цьому з ними успішно змагалися й “новогенераційники”, очолювані ексцентричним “королем футуропрерій” Михайлем Семенком (до речі, ось хто видається Мовчанові органічно далеким і чужим!). “Наступаючи на горло” будь-якому натякові на пафосність (інколи вона видається незнищенним рудиментом української поезії), Мовчан зберігає в собі, мов своєрідну естафету, оту онтологічну, вітаїстичну вглибленість його слова, постійне тримання автором у полі свого зору неоглядний у часі й просторі український космос.Комуністичні ідеологи вимагали від радянських письменників народності. Чи так званої народності. Свого варіанту народності. “Звичайно, це була народність, зрозуміла саме радянському народові, народність з “дерев’яною” мовою покалічених словників, народність з обов’язковим офіціозним оптимізмом та площинною загальнозрозумілістю… Народність, завданням якої було поховати під товщею псевдоетнографізму всі силові лінії національної культури, що єднали її з Європою”, — пише в післямові до “Вибраних творів” Мовчана О. Хоменко, який розглядає поезію Мовчана в руслі вельми актуальних наших проблем. Хоменко не “розтягує” обсервовуваного на всі боки — Мовчан є справді однією з тих небагатьох постатей, які легко надаються для аналізу саме в цьому руслі, оскільки саме він із його невичерпною енергією естетичного протистояння всім деструктивним процесам, які визначали державну політику в галузі літератури, завжди був тим, ким і наприпочатку.Його не приручили, а тому й не фаворизували, він не респекталізувався, не став радянським літературним буржуа. Вірш далекого 1971-го. Періоду, коли ідеологічний терор випалював у літературі все естетично повнокровне.У попелі білім, в руйновищах білого царства,немов погорільці, дерева зчорнілі стоять,і п’яний іде, по черзі вітається: “Здрастє”, —частуючи щедро книшами дерева підряд.Він дійде до хати, якої давно не існує,і знайде у попелі синій гартований ніж,і сині вудела, які позостались від збруї,вогнем пожолоблений згаслий леміш…Цей вірш — про подорож ліричного героя попелищем пам’яті. Про те, як звідкись із далеких літ його гукає далекий голос (це, до речі, один із суто “мовчанівських” мотивів). Про те, як крізь цвинтарне небуття долинає до героя його ім’я і звідкись із глибини прожитого напливає ранкове вікно, “і світло лежить на долівці, немов полотно”. Одне слово, це ява того, що, мовлячи словами Лесі Українки, “в серці не вмирає”. Того, що тримає на світі українську людину в її духовних координатах.Далекий голос, що назвав ліричного героя на ім’я, у вірші напливає мовби з якогось марення, з напів’яви чи й зі сну. Але автор скориговує читацьке сприйняття й виходить за цю психологічну подробицю. Говорить про особисте, суб’єктивне і про соціальне (це загалом нечасто буває в Мовчана, який відгетьковує соціальну емпірику й дидактику чи моралізування — він поет іншого складу і ладу), говорить і про об’єктивне — те, що було вписане в долю “під знаком колгоспу”:Е ні, не наснилось… Неначе отрута,заплакалось ймення у вуха крізь сон,і власне життя вже здавалось почутим,і тиша була, як тугий виногрон…Чому ж я тремчу перед смугою світла,і штору рухливу відсунуть боюсь,мов протяг холодний, що дме з того світу,ввійшов був у тебе і кров’ю загуск…І світло спинилось в дорозі до тебе: бліде, полотняне — на клапті хоч ріж,і сонце застряло у попелі неба,як в пам’яті сонній: колгосп і леміш…Читання “Вибраних поезій” — це можливість охопити поглядом особливості чи не всієї творчої біографії Павла Мовчана, зрозуміти те, що видається її найголовнішими прикметами й домінантами. Цікаво, що від часу “Кори” Мовчанова естетика й поетика не зазнали якихось разючих змін. Він міг нарощувати мисленнєве навантаження у віршах, міг обважнювати рядок, міг раптово зблиснути імпресіоністичною яскравістю (“Твереза ясність літнього малюнка// на холод вказує і нетужавість дня…”. “Подвійний образ птиці на воді// вколихував настояну тривогу…”, “Світло на землю ллється без стриму,// Божа поймає світ благодать…”, “Хвилею небо схитнулось,// східності хмари збігали униз…”, “Хвилю тепла перемацує птиця,// лінію дня вимальовує птиця…”), де ставав незвично прозорим і світлим, навіть — аж безтривожним, однак домінують усе ті ж мотиви тривоги, безкомпромісні запитання до себе, до часу, до пам’яті; й знову йдуть обважнілі, тужаві, налиті прихованою енергією мислі рядки (“Ти — спогад сам собі і нагад про майбутнє.// Знайшов ти жилу світла у надрах родових…”, “Ця тиша, — наче плач дитячий серед ночі:// спалахує, горить, підчорнена вогнем…”, “О свято снігів всевидющих, дзеркальних,// глухих, сповивальних, твердих і сипких…”, “Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання,// побачив крізь полум’я обрій востаннє…”, “Так широко й довільно ще не було ніколи:// заради себе тишу творило житнє поле…”, “То бите скло блищить на вербах, медом митих,// і намистини світла стікають з павутин…”). Мовчан зумисне руйнує евфонію, він — не пісенний, не грайливий; його Пегас — важкокопитий, як у Бажана, Маланюка чи Ольжича. Мовчан згруповує в рядку якнайбільше приголосних, щоб не було такого звичного в нашому віршарстві дзенькоту й бренькоту. Якщо його вірші й називати музикою, то це дуже похмура музика — на взір “Золота Рейна” чи “Загибелі богів” Ріхарда Вагнера. Якщо ж це живопис, то Гойя, Ієронім Босх чи Сальвадор Далі.Оця похмурість, оця тривога нестерпні й для самого ліричного персонажа, він прагне втекти від них, прагне переконати себе, що насправді все зовсім не так, як йому здається. Насправді є підстави звеселитися й насолоджуватися життям. Ось у вірші “Рудименти пам’яті” він каже:Підстав аж забагато, щоб радіть:сріблястий берег, муром небо-море…Але, мовлячи словами Олекси Влизька, “хотів летіть — і вкляк на комі”:та в сплесках хвиль печальну чую мідьі бачу попіл на вітрах прозорих…Цей внутрішній зір — сильніший за нього, він мучиться таким непрошеним для себе хистом — бачити те, чого не бачать інші. Для інших — сріблястий берег, море, блакить, заворожливі сплески хвиль; для нього ж — на столі труна і “в причілок стука птаха-віщівниця…” — усе це випливає з його спрозореної пам’яті, яку нічим не заглушити.Навіщо зосередженість зіниць,і пам’ять ця чіпка тобі навіщо?Заплющиш очі — зразу гурт черниць,як мул крізь пальці, проступає з тріщин…Невільник ти, невільник, хоч гадав,хоч думав, що забув усі скорботи,та про журу нагадує вода,що сіллю тонко осідає в роті…Життя твоє, затруєне колись,очиститись не може і подосі.Стань прямолиць і в себе не дивись;співає хвиля, чуєш чи голосить…У нього так багато віршів (чи не кожен другий-третій) із тих, які критики називають програмними. Тих, у яких автор, здається, висловив свій концептуально найважливіший мотив. Те, що ввібрало суть його етики й естетики. Очевидно, таке враження виникає з самого характеру універсальності його поезії. Тут можна довго перелічувати ці вірші (“Імена”, “З глини ліплені…”, “Питання”, “Пам’ять роду”, “Перетинаючи Сирію”, поема “Потоп”…) А з-поміж них “Сторінки одного поля” — мовби подорож через століття вкраїнської історії. (Нагадую, що Мовчан — не розповідний поет, він не переказує, не інформує; він переживає і змушує переживати).Пронизлива земля, роздряпана, як рана,на кожен штик лопати розпачливо кричить:гортаю поле я, бо прагну переглянуть,ким писане і як окличне слово “жить!”До кістя докопавсь, до черепків кривавих,до золотих пластин, до трухлого меча,до каменя, яким убитий був ще Авель, — неначе отвір вглиб — чорніє він в очах…Це читання української чорноземлі, подорож історією цивілізації загалом і біографією нашого народу зокрема. Мовчан, не відмовляючись від своєї звичної нарації, підказує читачеві безпосередньо прямо ті складні для передавання в поезії речі, які записано в українській книзі буття.І кожен шар землі — забута вже сторінка:цю рало кам’яне скородило колись,а цю — крислатий ріг писав побіжно-стрімко,а цю ось — ямкував зарубинецький спис…Тут глибокий історико-культурологічний шар Мовчанової поезії вийшов на поверхню. Крок за кроком веде автор читача сходами в глибоке підземелля століть. Там, мов літери з книги роду, постають перед духовним зором предмети, що їх археологи називають пам’ятками матеріальної культури. З них неважко вичитати драматичну феєрію про нашу людину на нашій землі. Про її діяння і боріння. Про всі ті кола пекла, на які її рокувала жорстока історія.Екскурсія закінчується. Позаду — “біла крапка солі”, “ратиці печать”, “попіл від багаття”, “хрещатий дрохви слід”, “згустки крові”, “чийсь скелет розтятий”, “мазки іржавих кіс”, “застиглі скалки сліз”, “покручене залізо”, що “іржею витіка, аж жовкнуть бур’яни”…Треба перевести подих, погамувати серце. І…І, пропонує автор, “хутчій, допоки ще не пізно,// тополю посади і книгу загорни”, оскільки заблукані в історію можуть лишитися там без вороття, а ми маємо обов’язок жити сьогодні, взявши на себе всі тривоги сучасного світу, а воднораз — і відповідальність за нашу історію. Іншого вибору просто немає. Цього хоче від нас історія. Такий, за Мовчаном, її імператив.Він тривалий час мовчав. Здавалося б, поета Мовчана цілковито заступив громадський діяч і політик Мовчан. Ходили навіть чутки, що він узяв з поезією безвідкличне розлучення. Ця “німота” була спричинена чи творчою кризою, чи затяжною переоцінкою цінностей.І — ось нові поезії. Слово по довгому мовчанні.Дуже часто такі повернення надзвичайно сумні й жалюгідні, як запізнілі шлюби сивоголових, змучених життям людей. Стільки разів доводилося читати ці драглисті слова, відчувати безнадійну “втому форми” і, як мовиться, неозброєним оком бачити скарикатурення, автопародіювання, інерцію та деградацію стилю.А тут — виняток із майже правила.Тут враження, що поет “дійшов свого зросту і сили”. Розумію тих, хто, прочитавши ці вірші, може навіть стверджувати: Мовчан сьогодні — на особливому творчому піднесенні й сильний, як ніколи, хоч буду не згоден з ними.Такі суперлативи можуть бути зумовлені довгими роками розлуки з поетом Павлом Мовчаном, а також яскравістю і своєрідністю творів, з якими він повертається до читача.Беззаперечно: Мовчан зберіг себе і свій рівень. Він одразу ж пізнається кожним рядком. Те саме пульсування тривожної думки. Той самий домежно важкий од метафор і суворих та твердих, мов камені, слів рядок. (До речі, камінь — теж один з улюблених образних символів його поезії на всіх етапах творчої біографії).
…
Повністю есей М. Слабошпицького буде надруковано в журналі “Київ”
