УНАДИВСЯ ЖУРАВЕЛЬ ДО БАБИНИХ КОНОПЕЛЬ

Що таке жива ужиткова мова: літературно-книжна чи суржик?

Василь ТРУБАЙ,с. Халеп’я Київської обл.Знаю, що торкаюся теми надзвичайно болючої й, оприлюднюючи свої думки щодо живої української мови, яку більшість мовознавців уперто обзивають суржиком (бо суржик, на моє переконання, — це трохи інше, ніж те, про що йтиметися далі), я свідомий того, що накличу на свою голову “прокляття” учених-лінгвістів, але треба ж комусь сказати й про це. Боляче спостерігати, як, попри голосну, безкінечну й пустопорожню балаканину про наймилозвучнішу в світі калинову і солов’їну українську мову, вона вперто, невпинно і невідворотно витісняється з усіх сфер життя, починаючи від вулиць, магазинів, навчальних закладів, спорту, медицини, газет і телебачення, і закінчуючи науковими інститутами, комп’ютерами, високими технологіями… Та що там говорити про високі технології, коли люди в селах — а село, як відомо, споконвіку було форпостом мови, її хранителем і джерелом — навіть молодь сьогодні стала соромитися розмовляти українською, бо вимовивши слово “поняв” чи “нада”, негайно будеш звинувачений у суржикізації й осміяний професорами-мовниками. Чи не є це однією з причин відмирання живої вжиткової української мови і заміна її московським діалектом? Кажу живої, бо казенна, офіційна, літературно-книжна ще існує, але чи довгий її вік? Коли люди перестають послуговуватися рідною мовою в побуті, то жодними заходами її не збережеш: доля такої мови невтішна.

У нашу свідомість навіки вселився комплекс меншовартості, й під його тиском навіть провідні українські мовознавці багато з того, що є нашим, стародавнім, рідним, швидко і бездумно зараховують до суржику, до кальки з російської й піддають ганьбленню. Наприклад, слово “родителі”. Глибинне наше українське слово, що вказує на батька й матір, які тебе породили, з чиєїсь забаганки обізвали “русизмом” (правильніше було б називати “росіянізмом”, на що наголошував ще Іван Франко) і геть викорінили з літературної мови. Як, до речі, й слово “врем’я”, хоч воно й внесене до словників. Тож і витісняється поволі з розмовної мови всеохоплююче “лихе врем’я” “лихою годиною”, і замість “родителі” мусимо казати “батьки”, ніби народжені ми двома батьками, а не батьком і матір’ю… Чому ми так боїмося того русизму (читай росіянізму), тієї кальки з російської? Нехай росіяни бояться кальки з української, бо переважна більшість слів у їхній мові таки наша, українська, чи староруська (що теж українська, бо поцупив у нас Петро І триста років тому назву “Русь”), чи ще далі — трипільська. Ми ж чудово знаємо, що нам десятки тисяч років, а їм хіба що тисяча. То хто кого повинен боятися? Але боронь Боже, щоб хтось подумав, що пишу це на захист суржику. Я його так само ненавиджу, як і всі інші, хто почувається українцем. Просто хочеться, щоб ми хоч у цьому питанні перебороли в собі оту вкорінену меншовартість і замість оборонної, пасивної мовної політики зайняли агресивну, замість вічного оплакування та постійних заклинань, що наша мова найкраща, перейшли нарешті у наступ і забрали рідні, ключові слова, які подарували іншим мовам. Бо якщо ми й надалі смиренно віддаватимемо всі мовні перлини росіянам чи комусь іншому (загляньте в старі, та й новіші теж, етимологічні словники української мови — таке враження, ніби ми — наймолодша нація у світі, майже всі слова, якими користуємося, виявляється, запозичені нами якщо не в Росії, то у Франції, якщо не в Німеччині, то в Польщі), то скоро залишаться українці зі своєю мовою, як із обпатраною куркою. Росіяни ж, наприклад, спокійнісінько випатрують усе, що, на їхню думку, корисне й вигідне, і ніхто навіть не подумає заїкнутися, що це калька з української. Читаю якось у “Сільських вістях” статтю вчителя, який радить новоутвореній нашій державі взяти на озброєння чисту українську літературну мову, “відпрацьовану до досконалості і відшліфовану до блиску науковцями-філологами, редакторами, письменниками і партійним контролем”. Чи не правда, виникає сумнів: натомість, щоб узяти за основу живу народну мову, нам рекомендують відшліфувати її до блиску науковцями, зрафінувати, вихолостити, обрізати животворні джерела… Ті люди, які колись творили мову, і які, до речі, її творять і тепер, не мали ніякої філологічної освіти, не знали ніяких лінгвістичних правил, вони просто жили і спілкувалися справжньою, народною, прабатьківською мовою, іноді всмоктували іншомовні слова, вивіряли їх і залишали, якщо ті відповідали потребам, іноді винаходили нові або надавали інших значень та відтінків уже відомим, і від цього мова була багатою, смачною, свіжою, здоровою, вона іскрилася, струменіла живими потоками. Мову не можна прокип’ятити й тримати законсервованою в трилітровій банці. Вона там скисне. Мова — ріка, вона тече, куди їй заманеться, а якщо на її шляху вчені споруджують греблі, знищують джерела чи намагаються спрямувати в інше русло, вона або затхнеться в болоті, або ж прорве ті греблі. Нині, на жаль, у нас немає ніякої державної мовної політики — лише істеричні крики “рятуйте!” або зачумлене самозомбування: “наша мова калинова!” Ми вже до того заговорили цю тему, що вона не викликає в людей жодної реакції. І чомусь завжди шпетимо народ: він, мовляв, не хоче вивчати гарну, чисту українську мову. І чомусь завжди ставимо на протилежні береги літературну мову й мову народу, живу, побутову так, нібито це якісь ворогуючі сторони. І чомусь завжди намагаємося “підтягнути” простий люд до мови “правильної”. А хто сказав, що вона така вже правильна, ота, затверджена в кабінетах і вписана в словники? Людей ніхто і ніколи не змусить говорити прокип’яченою мовою, і що більше ми будемо їх силувати це робити, то більше їх буде відрікатися від неї. Процес мовотворення має бути зворотнім: не вчити народ, а вчитися в нього, не нав’язувати людям відібрані, висушені й передерті на жорнах мовних інститутів слова й звороти, відкидаючи все, що не проходить через псевдонаукове решето, а прислухатися до простих людей-мовотворців і не боятися узаконювати, затверджувати, вносити у словники ту мову, якою споконвіку балакали, балакають і балакатимуть наші люди!Бо люди кажуть — “нада”. “Мені нада сходити до лавки”. Оце “нада” та ще десяток-другий подібних слів викликають у наших редакторів та учених-мовознавців буквально лихоманку, тіпаницю, червоний висип на всьому тілі. І як же ж вони тільки не обзивають ті бідні слова — і покручами, і суржиком, і мовним сміттям, і найголовнішим звинуваченням — русизмом, калькою з російської… “Калька з російської” — це як вирок сумнозвісної “трійки”, після нього — розстріл! А люди кажуть “нада!” І нехай вибачать мені всі редактори разом з професорами взяті, але росіяни не говорять “принадлива дівчина”. Немає в них такого вислову. А принадлива вона чому? Бо вона мені нада! У російській мові немає слова “принада”. А українці нею принаджують рибу, бо вона рибі нада. Росіяни не мають таких слів, як “понадився”, “унадився”. А чого, скажіть мені, “унадився журавель до бабиних конопель”? Мабуть, через те-таки, що вони йому дуже нада, ті коноплі! То чиє ж воно, слово “нада”? Російське чи українське? І хто в кого його запозичив? Чому українська мова має таке слово як “поняття”, чому ми кажемо “понятійний апарат мови”, “я не маю поняття”, “який ти понятливий”, а от від однокореневого і рідного слова “поняв” відрікаємося? Прості селяни не закінчували вищих навчальних закладів, але вони в підсвідомості, десь тією ще далекою генною пам’яттю помнять ці давні, рідні, близькі їм слова. (Так-так, саме “помнять”, а не “пам’ятають”, бо чому ж тоді “пом’янути незлим тихим словом”, “поминки”, “поминальні дні”, а не “пам’ятнути”, “пам’яталки”, “пам’ятальні дні”). Чому заперечуємо слово “криша”? Чого німецьке “дах” нам стало ріднішим, аніж рідна “криша”? Чому похідні, однокореневі від нього: “крити”, “покрівля”, “покровитель”, “кревний”, “кришка”, “накришка”, “покрова” — це українські слова, а “криша” — калька з російської? Для чого намагаємося заштовхати мову в прокрустове ложе, постійно відтинаючи то голову, то ноги, бо вона в нього не влазить? Навіщо обрізаємо ті пагінці, які роблять її гнучкою, барвистою, розкішною? Усі ці слова від одного кореня — “кров”. Криша — це споруда, під якою збиралися, жили люди рідні по крові, кревні люди, родичі. То чому наша мова не може мати і “криші”, й “даху”, якщо вже таким рідним нам став “дах”? “У хаті протікає дах”, але “Зібралися під рідною кришею”. Чому не вживати і “час”, і “година”, і “врем’я”? “У ті далекі времена”, “котра година?”, “вранішній час”. Хіба мова від цього щось втратить? Думаю, тільки надбає!Або ще ось: нехай спробує студент якогось ВНЗ (та й загалом будь-який учень будь-якої школи) написати: “Пожар забрав увесь урожай”, або “Ми оба ходили купатися”, або “У небі летить самольот”, або “Я вчора їздив у город”, — учитель, якщо він ревний блюститель чистоти мови, зразу ж виправить “пожар” на “пожежу”, “самольот” — на “літак”, “оба” — на “обидва”, “город” — на “місто”. А якщо ти доказуватимеш (так-так, саме доказуватимеш, бо можна казати, а можна ще й доказувати, але в українській мові існує ще й слово “доводити” і його теж вживають у цьому контексті), що Франко писав: “Чом твої очі сяють тим жаром, що то запалює серце пожаром”, чи що Малишко спокійно вживав у поезії “самольоти”, чи що у Павличка: “Оба на полотні, в душі моїй оба”, чи що Сковорода казав: “всякому городу нрав і права”, і що город — це не що інше, як обгороджена територія, її обгородили, через те вона й “город” — то тобі учитель-пуританин-блюститель відповість, що то ж Франко, то ж Малишко, то ж Павличко і то ж Сковорода, а то — ти. І все. І то будуть його найсерйозніші й найпереконливіші аргументи. А ще виявляється, в українській мові немає слова “красити”. Хлопець каже: “Я вчора покрасив ворота”. Хлопцеві має бути соромно, бо він сказав суржиком. Хлопцеві й справді стає стидно, коли йому про це говорять межиочі, й тоді він посилає цю мову далеко і каже: “Я вчєра красіл варота”. І нормальок! І тоді виступаємо з високих трибун і товчемо цього бідного хлопчака, що він не любить і не поважає солов’їної мови. А нехай спробують орнітологи-співознавці заборонити солов’ю співати хоч одне коліно! То чому, скажіть, не вернути в українську мову слово “красити”? Щоправда, воно там існує і без дозволу, як і всі інші вищенаведені слова, але чому їх не узаконити? Чого українці мають вживати чуже “фарбувати” і відмовитися від рідного “красити”? Нехай залишаються як синоніми оба — і “фарбувати”, і “красити”. Красити — це ж робити красивим, красним, прикрашати. Хіба ж це чужі слова? І як же тоді бути українцям зі своїми споконвічними, як світ, крашанками?А як ви дивитеся на те, що в українській мові є слово “тоскно”, а “тоски” немає. Ми без застережень можемо писати, що на душі в людини тоскно, цебто сумно, тужно, тужливо, але спробуйте написати, що на вас напала смертельна тоска. Заб’ють, як мамонта! “Тоска” — це росіянізм. Тож і нападає на людей тоска від такого вченого погляду на українську мову. Бачу, наприклад, логіку в тому, що коли в мові є слова “стояти”, “стійло”, “стоянка”, то є й “поставити”. “Постав на стіл кухля”. Тоді чому: “ложе”, “лягати”, “лежбище”, “ліжко”, але — “поклади”? Де логіка? Може, з наукової точки зору вчені й доведуть, що таки треба говорити “поклади”, а не “положи”, але тітка все одно казатиме: “Положи на стіл хлібину і хай там лежить”. І ви думаєте тітку переучувати? Її доводи логічніші, правдивіші, простіші. Вона відчуває мову серцем, а не розумом. У неї в крові живуть прадідівські мовні гени. То, може, таки повчитися в тітки, а не вчити її?А “цеп”? “Оцепеніти” — можна, а “цеп” — зась!Так само — “потом”. “Два тижні стояла спека, а потому прийшла прохолода” — це вживати дозволяється. Але, Боже збав від “потом”. І так далі, і так далі… Мова не може бути половинчатою, обрізаною, вона тоді ущербна, неповноцінна, якщо має однокореневі похідні від якогось основного слова, а саме слово заперечує, то тут щось не так, то тут хтось походив, потоптався, підстриг, вихолостив… А для чого? А просто, щоб відрізнятися від російської, аби не бути схожим на сусідів.Але ж не можна відрікатися від свого лише тому, що його вживають інші. Це безглуздо. Це те саме, що відректися від нашої прадавньої язичницької сварги лише тому, що нею, колись трансформованою в свастику, покористувався Гітлер. Ми заходжуємося видумувати якийсь “дрототяг” замість “ліфта”, “гелікоптер” замість “вертольота”, “пилосмок” замість “пилососа” (тоді вже і “смоктавка” замість “соски”), аби лише воно не було схоже на російське, хоч воно і не російське теж, але ж там так кажуть, а тому ми повинні якось інакше. Одне слово: “Нехай гірше, аби інше”. Та Господь із ним, ніхто ж не заперечує, хай би були і “пилосмоки” з “гелікоптерами”, але ж дайте жити і “пилососу” з “вертольотом”. То ні, “русизми” — знищити! І це як пошесть якась, як мода. Вельми шанований мною Святослав Караванський, який відродив і відроджує безліч давно призабутих українських слів і постійно шпетить нас за занедбаний український правопис, і якого аж ніяк не можна запідозрити в “рафінуванні” мови, і той зловився на цей гачок — замість слова “подушка” з наголосом на “у”, рекомендує нам наголошувати його на першому складі, на “о”, мотивуючи це тим, що так кажуть на Полтавщині. Але мені здається, що пан Святослав лукавить, головна причина, знову ж таки — аби не так, як у Росії. Бо де ж тоді логіка, адже подушка, це те, що ми ложимо “под ушко”, а що таке “подушка” з наголошеним “о”?Ви думаєте, ця біда почалася недавно? Гай-гай! У нас завжди крали мову, перекручували її, оббріхували, ми завжди втрачали свої золоті слова і ніколи не боролися за них, не відвойовували в чужинців. Згадайте, що християни та їхні візантійські попи, прийшовши до нас, зробили з нашими відущими мамами — вони їх зробили відьмами, а з волхвів, які чертили, записували знання — чортів, а в наше слово “позорище”, цебто “видовище” (від “зорити”, “видіти”), яким означували наші предки прекрасні купальські гуляння, вклали зміст чогось сороміцького, непристойного. І так далі, і так далі…Без сумніву, оце видумування всяких мовних викрутасів, аби лише “подалі від Москви”, оця половинчастість, коли три однокореневі слова вживати можна, а четверте чомусь суржик — усе викликає труднощі у користуванні мовою, і це, на мою думку, є одною із причин, чому молодь віддає перевагу російській — там простіше, там не треба хвилюватися, що “кришка” говорити можна, а “криша” — ні, що Кирило Кожум’яка є, а кожаної куртки бути не може, там не треба напружувати мізки, щоб понять, чому робити красивим — це не “красити краскою”, а “фарбувати фарбою”… Тож і обирають російську: хоч і погано, недосконало нею говоритимеш, але принаймні з тебе не сміятимуться і не тикатимуть суржиком.А процес зросійщення тим часом набирає дедалі більших обертів, наростає лавиноподібно, що, в свою чергу, призводить до зменшення українськомовної літератури, естради, періодики, кіно. І не лише тому, що читати стає нікому, а ще й тому, що письменникові важко братися за роман чи режисеру — за кіно про український спорт, про футболістів наприклад, чи боксерів, які розмовлятимуть українською. Смішний це вигляд матиме, чи не так? Адже знаємо, що весь великий спорт в Україні — російськомовний. Так само ризиковано написати роман про видатного українського хірурга, в якому той розмовлятиме українською. Бо не читатиме ніхто такого роману. Ми ж знаємо, що це брехня — не розмовляє він українською. І не нада нас дурити!Отож чи не прийшла пора кинути присипляти себе мантрами: “наша мова калинова!”, чи не лучче (“лучче було, лучче було не ходити, лучче було, лучче було не любити…”) шукати якихось радикальних рішень для її утвердження? Можливо, повернення несправедливо “розстріляних” за звинувачення у “русизмі” рідних слів, укладання спеціальних словників нагло забраного, споганеного, украденого іншими мовами і буде початком зближення чистої літературної мови з мовою народною, що є запорукою її живучості. Їх не так уже й багато, як ми бачимо, тих слів, що викликають оскому в деяких учених та редакторів, ортодоксів калиново-солов’їної, які своєю любов’ю до рідної мови (не беру в лапки “любов’ю”, бо вони й справді її люблять… хоч і дивною любов’ю) підсвідомо наносять їй величезної шкоди. Думається мені, якщо ми повернемо у рідне лоно втрачені слова, то мова наша лише збагатиться. Вона, хоч як банально це звучить — живий організм, і кожне слово — то ті дрібні корінчики, якими живиться велике дерево. Що більше їх буде обрізано, то скоріше воно засохне.Безперечно, все вищесказане не означає, що мусимо вдаватися до крайнощів і обвішувати те дерево всяким непотребом, закордонними бляшанками, чи тими ж таки справжніми росіянізмами, які стирчать сьогодні повсюди, наче стерня на погано зораному полі. Звісно, що підхід до цього питання має бути виваженим, справді науковим, дослідницьким, аби не навіяти в мову полови. Колись, ще в середині XIX століття, Григорій Квітка-Основ’яненко писав: “Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягують з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови”. То чи не прийшла пора нашим письменникам і науковцям нарешті змужніти? Бо коли й далі так покірно роздаровуватимемо найдорожче, коли свідомо чи несвідомо продовжуватимемо рафінувати нашу мову, каструвати її, вихолощувати, звужувати, обезводнювати, то, не доведи Боже, діждемося-таки, що вона й справді висохне на кізяк.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment