ПРАОТЦІВЩИНА ПАТОНІВ

Оксана ЖУРБА,смт Нова Ушиця Хмельницької областіДавно вже немає панів, всемогутніх царів і гетьманів. Напевне, зараз суспільство призабуло про колишній спосіб і стиль життя, звички свого народу, альтернативою стали сучасні технології XXІ сторіччя. Тепер людям хочеться почитати цікаві інформаційні газети, глянцеві журнали, нові книжки із інтригуючими сюжетами. Майже кожен п’ятий на планеті знайомий із Інтернетом, що став зручним засобом збереження та передавання інформації. Але, на жаль, майже ніхто вже не згадує часи, коли літочислення фіксували на папері, тексти писали від руки. Хоч ні! Слово “ніхто” тут недоречне. Я віднайшла людину, яка нині — як і двадцять років тому — створює рукописну книгу (“пише літа”) про рідне село, його історію. Це Галина Петрівна Туряк — директор Хребтіївської ЗОШ I—II ступенів, що розташована в Новоушицькому районі Хмельницької області. Я дізналася про неймовірні факти з життя села Хребтієва, яке виокремлюється надзвичайно привабливою природою: мальовничі пагорби та лісисті схили, широкі та щедрі врожаями поля, зелені долини і квітучі сади, бистра річка Дністер, що несе пам’ять про славні часи нашого минулого. Для місцевих селян ця краса вже давно стала майже легендою, а для мене — відкриттям, що дало поштовх і надію на краще, попри те, що від народження живу в провінційному містечку Нова Ушиця на Поділлі.Про що йдеться? Виявляється, що й моя мала батьківщина народила видатного діяча сучасності, який прославив Україну і себе на весь світ, — це чинний президент Національної академії наук України Борис Євгенович Патон та його батько — відомий архітектор Євген Оскарович Патон. За переказами, сім’ю Патонів переселив російський цар Петро I чи то з Голландії, чи  то з Франції. Вихідці з цієї родини були знаними людьми: Петро Іванович Патон — генерал, сенатор Російської імперії; його син Оскар Петрович Патон — російський консул у Ніцці. Оскар Патон мав семеро дітей — п’ятеро синів і дві доньки. Через деякий час він купив землю у подільському селі Хребтієві у місцевого пана Сабанського і збудував прекрасний маєток. Оскар Петрович сумував за батьківщиною. Він виховував дітей демократично, по-європейськи, строго й інтелігентно, привчав до праці, навчання. Усі діти знали по кілька іноземних мов, в сім’ї розмовляли переважно російською. Після смерті Оскара Петровича 1909 року цей маєток перейшов у власність молодшого сина Михайла Оскаровича Патона. За переказами, це був надзвичайно добрий, щедрий і привітний пан. Спочатку збудував кам’яну каплицю біля могили свого батька у Хребтієві. За дружину взяв племінницю барона Павла Местмахера Олександру Вікторівну. Але з Местмахером Михайла Оскаровича поєднували не лише родинні зв’язки — разом вони 1908 року заснували ремісничу школу в Новій Ушиці (нині — технікум механізації й сільського господарства), побудували земську лікарню, вкладали кошти в розвиток театру і будівництво доріг. Не шкодував Михайло Патон і коштів для поліпшення життя селян, тому власним коштом побудував у селі школу, брав участь у будівництві храму. Допомагав йому майстер-архітектор Микола Антонович. “Поміщик Патон полюбив Миколу за “золоті” руки і за знання. Він добре будував панські маєтки, церкви, школи. Поміщик вважав, що Антонович закінчив будівельний інститут, але творчості та зодчества Миколу навчило життя. Він був працьовитий і кмітливий, звичайно, трохи навчався, але вищої освіти не мав. За великі архітекторські здібності й за людяність поміщик Патон виділив Антоновичу в центрі села дві десятини землі для будівництва дому. Михайло Оскарович також вирішив побудувати школу в Хребтієві для селян. 1833 року напроти будинку Антоновичів з’явилася будівля з великими світлими класами і квартирою для вчителя.“У селі не було церкви, тому ще 1864 року за участі мешканців було побудовано храм на честь святого Архістратига Михаїла. Для будівництва церкви сім’я Антоновичів виділила зі своєї земельної ділянки 0,25 десятини”, — цитую за рукописною книгою.“Павло Семенович Мудрик працював у Патонів на квітникарні. Він розповідав, що квітникарню розташували в окремому приміщенні — це була велика і простора зала, але стіни не кам’яні, а скляні (згодом, уже за радянських часів, їх домурували). Там протягом року вирощували екзотичні квіти. Таких, певно, ніде й не було — лише тут. А коли до Патонів приїжджали гості, цих квітів не зрізали — їх викопували й саджали в горщики, потім розставляли біля стін з колонами (такий вигляд мала зала, де приймали гостей)”, — згадує донька Павла Семеновича Марія).Пан, як переказують люди, дуже любив працювати на землі, на пасіці, в саду, був запеклим рибалкою й мисливцем. Чоловік добрий, він щедро платив за роботу селянам, допомагав бідним, особливо багатодітним сім’ям. “Моєму дідові пан виділив землю біля Дністра. Він не шкодував нічого для селян. Дід потім збудував на тих землях три будинки. На жаль, один із них згорів від удару блискавки. Я ще маленьким був, але пам’ятаю ту пожежу… А решту будинків уже затопив Дністер… Але ж яка пам’ять — сам пан подарував дідові землі за його совісну працю. Так, Патон справді цінував своїх людей”, — уточнює Петро Павлович Мудрик.У Хребтієві старі й молоді, з розповідей своїх батьків і дідів, щирими словами згадують Михайла Оскаровича: “Пан був дуже милосердною людиною. Часто перед святами приносив подарунки дітям — різні ремені та навіть шапки. А людям, щоб допомогти матеріально, давав солому, дрова, забезпечував хлібом та пашею для худоби. Пані Олександра не могла проїхати повз дітей, не давши їм цукерок. Вона не виходила з брички та не давала цукерки просто в руки, а цілими жменями кидала їх, а діти вже потім збирали”, — зі слів Семена Мудрика (дід Марії Павлівни, який також працював у маєтку).Дружина — Олександра Патон — мала медичну освіту. Коли до неї зверталися хворі селяни, вона ніколи нікому не відмовляла. З її ініціативи в Новій Ушиці було обладнано пологовий будинок, який, до речі, частково функціонує і зараз. Але, на жаль, настали часи, коли панів убивали, їхні землі забирали, майно розкрадали. Прийшла пролетарська революція 1917 року… Патони змушені були виїхати з маєтку й податися до Нової Ушиці, де на них чекав новий будинок на вулиці Старій Поштовій. Сім’я довго вагалася, куди податися: чи до Нової Ушиці, чи до Києва, до рідного брата Михайла Євгена. Але доля вирішила за них сама. Одразу після переїзду 1919 року, буквально через кілька тижнів, усю сім’ю розстріляли грабіжники. Михайло після тяжких поранень помер у лікарні через чотири дні. Поховали його на кладовищі в Новій Ушиці. Прикро, але мені не вдалося знайти родинного склепу Патонів ні в моєму райцентрі, ні в Хребтієві (результат дій комуністичних вандалів). Правда, після злочину в новому Патонівському домі залишилася живою покоївка Катерина Матірко, яка переїхала разом із паном у Нову Ушицю (тоді їй було 15—16 років). Вона все бачила, але нічим не могла зарадити. Дівчині дивом вдалося врятуватися: доки грабіжники розстрілювали господаря, його дружину, кухаря та секретаря, вона відчинила вікно, але сама сховалась під ліжко. Грабіжники подумали, що Катерина втекла. Однак покоївка настільки тоді злякалася, що втратила зір.А тим часом палац у Хребтієві залишився порожнім, бо господарі спішно покинули його напризволяще, навіть не забравши фотографій. Деякі свої речі перед від’їздом пан роздавав людям. “У нього була чудова палиця, з якою Патон майже не розлучався. Спочатку Михайло Оскарович подарував її Антонові Крижевському — це був наш садівник, — згадує Павло Мудрик. Але той згодом передарував палицю мені, мовляв, я спритніший і заслуговую на такий подарунок. Довгі роки ця палиця була зі мною. Але коли вже працював на фермі, її хтось украв. Шкода, бо вона справді була цінною для мене. Ви б лише бачили її! Ручної роботи, різьба по коштовному дереву. Пан розповідав, що привіз її з Франції. Словом, антикваріат”. “Колишній вигляд панського маєтку добре описано в книжці “Історія села Хребтіїв”, що зберігається в місцевій школі, — продовжує директор школи Галина Павлівна. — У центрі села розташовано маєток з усіма господарськими зручностями. Будинок з панськими покоями і залою для гостей побудований на горі над глибоким яром, на дні якого протікала річка, а тепер дністрові води утворили глибоку затоку. З цього боку, зі сходу, будинок мав два поверхи. У підвальних приміщеннях була виноробка, овочесховище, криниця зі смачною водою, лазня окремо для панів і для селян. Центральний колонний вхід був із заходу, перед ним великий газон круглої форми з різними декоративними кущами й деревами. Навколо вимощена широка алея, якою можна було проїжджати фаетоном, запряженим четвіркою рисаків. І досі проглядається “від брами”, тобто від в’їзду до панського двору з центральної вулиці села рівна, як стріла, обсаджена колись віковічними деревами, дорога, яка впиралася в круглий газон, а крізь дерева та гарно впорядковані кущі й клумби білів колонами і стінами панський будинок. З обох боків будівлі — виходи з дерев’яними терасами. З боку в’їзду будинок був одноповерховим. Горішній поверх всередині був побудований з великим смаком, з багатьма кімнатами. В лівому крилі розташовувалися кухня, їдальня, спальні з паркетною підлогою, колонами. Праворуч від центрального входу і прямо були, вочевидь, робочий кабінет, бібліотека та інші кімнати для прийому відвідувачів і гостей. З боку села Куражин, тобто від яру (зі сходу) панський будинок був двоповерховий, у формі літери “П”, де поміж його крилами був відкритий балкон-галерея з колонами.Навколо газону симетрично розташовувалися будівлі для челяді й майстерні, різні комори і спеціально відведена для квітів оранжерея, дві великі комори та стайня для панських коней. Поряд із будинком на кілька десятин розкинувся сад. Михайло Патон сам дбав про нього разом із дружиною”.З дитинства “ласкавий пан” був привчений до всілякої сільської праці, не цурався роботи, любив точність та охайність. У нього було велике господарство, і праця біля землі приносила йому задоволення. Ось що написано в тій книзі: “Поміщицьке господарство було натуральним, тобто, насамперед, все необхідне для споживання виробляли місцеві жителі, хоч, думається, не могло обійтися без розвитку і торговельних зв’язків. Безпосередньо в панському дворі були пекарня, молочарня, крамниця, а далі дорога перехрещувалась із центральною сільською вулицею і йшла трохи на захід, де через півкілометра розташовувалось поміщицьке хазяйство: кузня, слюсарня, столярня. За маєтком були будинки для спеціалістів, чималий став, а також олійня, млин, тік для молотьби з паровим двигуном та молотаркою. Далі дорога простягалась поміж фермами: стайні, короварні, вівчарні, свинарні, птахоферми… І все це творили роботящі руки селян, будівничі здібності Антоновича і турботливого господаря Михайла Оскаровича Патона”. Частина будівель панського маєтку збереглася досі, зокрема й головний будинок. У цій садибі за роки радянської влади тривалий час була сільська рада, контора колгоспу, сільський клуб і бібліотека, медичний пункт та інші сільські установи. І доки дім використовували люди, він ще “жив”, а тепер, на превеликий жаль, — гине. Сьогодні це страшна картина — даху майже немає (хоч кілька років тому його перекрили бляхою, що виділив Б. Є. Патон), стіни поцвіли, будинку не видно серед чагарників… Тільки видніється панська стайня, яку свого часу радянські керівники облаштували під магазин. Ще є криничка, але води там вже немає; стоїть також лазня, точніше, те, що від неї залишилось. Усі будівлі розібрали — кожен брав те, що хотів: комусь потрібен камінь, комусь дерево, а комусь грів душу просто сам факт злодійства — приніс додому, може, колись знадобиться. Землі після загибелі пана перейшли у власність колгоспу “Червоний сад”. Уже за незалежної України селяни хотіли розібрати на паї близько трьох гектарів. Але влада їм відмовила, говорячи, що ці землі — історична пам’ятка Української держави. Але знаючи про цінність будівлі Патона, чому ж влада нічого не зробила для її належного збереження?Показово і сумно, що зараз ніхто з родини Патонів сюди вже не приїжджає. Лише Борис Євгенович надавав певні кошти на оновлення будівлі, але це не дало помітного результату. Давно вже немає водиці в панській криниці; церкву, побудовану паном разом із місцевим архітектором Миколою Антоновичем, зруйнували ще 1936 року — напередодні великого українського терору. Каплички біля могили Оскара Петровича Патона теж давно немає… І нині ми, на жаль, не можемо віддати належну шану праотцівському роду Патонів.Складно з’ясувати, хто зараз є власником цих земель. Жителі села розповідають, що їх купував якийсь високопосадовець із Хмельницького, потім землею зацікавився хтось із Києва, але, на жаль, все це, напевно, проводилося з іншою метою, і вона аж ніяк не була пов’язана з відновленням та реставрацією маєтку. Річ у тому, що мальовнича природа та зручне розташування Хребтієва приваблює сюди відпочивальників, адже це екологічно чиста місцевість, незайманий природний ландшафт, тихий, спокійний куточок.Тут, на Поділлі, зростав Євген Оскарович Патон, рідний брат Михайла Патона — в майбутньому видатний учений, інженер, організатор, творець нових наукових напрямів. Він став одним із найбільш кваліфікованих фахівців у галузі будівництва мостів (створив близько 30 проектів мостів, багато з яких унікальні). Почав розвивати нову галузь техніки — електричне зварювання металів, а його син чудово продовжив справу батька, довівши, що Україна здатна на великі досягнення і має право посісти чільне місце в світовій науці. …Дивне враження мене супроводжувало із поїздки до патонівських джерел: з одного боку — заїждже німецьке панство демократичного штибу, трударі-європейці на українському Поділлі, що жили селом і для села, як для рідної землі. А що зробили для її сучасної слави нащадки Патонівського роду доби української незалежності?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment