У центрі Софії, столиці Болгарії, є цікаве місце. Називається “Дім Капелюхів”. Тут можна побачити капелюшки на всі смаки і будь-який вік, для найпримхливіших пані та панночок. Власниця салону і головний модельєр — пані Ірина Сардарева — нагадує добру фею з казки про Попелюшку, яка легким помахом чарівної палички перетворює звичайну жінку на принцесу чи королеву. У тісному приміщенні, заповненому найрізноманітнішими головними уборами, направду панує якась казкова атмосфера. Але найцікавіше, що Ірина Сардарева — українка. Окрім головної справи свого життя — моделювання одягу — займається ще й активною громадською роботою: очолює організацію “Мати Україна”, яка об’єднує багатьох українців Болгарії. Я мала чудову нагоду відвідати “Дім Капелюхів” і поспілкуватися з Іриною Сардаревою. І не лише про моду… — Пані Ірино, розкажіть про себе. Де Ви народилися і як потрапили до Болгарії? — Мої батьки (прізвище батька — Черв’як) тривалий час перебували на засланні в Сибіру. Коли ж повернулися в Україну, оселилися в Києві. Там я і народилася, там минули мої дитячі та юнацькі літа. У Болгарії мешкаю вже тридцять років. Мій чоловік — болгарин, він дуже допомагає мені у моїй нелегкій справі, завжди мене підтримує. — Як давно існує Ваш салон “Дім Капелюхів”?— Уже дванадцять років. — Де Ви проводите свої виставки й покази?— Покази моїх моделей відбуваються переважно за кордоном — у Парижі, Токіо, в Італії. Болгарія — маленька країна, лише сім мільйонів населення, тому тут дуже важко реалізовувати свої вироби. — А Україна?— В Україні також буваю, але рідко. Особливо зараз, у кризовий час, українським жінкам, на жаль, не до капелюшків.— Помітила, що у Вашому салоні є не лише капелюшки…— Так, віднедавна я почала займатися ще й жіночим одягом. Зробила вже кілька сезонних колекцій, які також представляла за кордоном — переважно в Японії. Однак пріоритет продовжую надавати головним уборам.— Як Ви себе рекламуєте?— Не ганяюся за славою чи розкруткою власного імені. За стільки років роботи я вже встигла себе достатньо зарекомендувати і створити коло постійних клієнток. Головне для мене — аби люди носили одяг, який роблю з великою любов’ю. Усміхнена і щаслива жінка, яка йде вулицею, одягнена у сукню чи капелюшок із мого салону — це для мене найліпша реклама. — Пані Ірино, а що спонукало Вас займатися громадською роботою?— У Софії мешкає дуже багато українців. Серед них є цікаві особистості — художники, музиканти, поети, народні майстри, науковці, бізнесмени. Щоб не загубитися, працюючи кожен поодинці, ми об’єдналися в громаду, яка називається “Мати Україна”. Так легше робити корисні справи задля зміцнення українсько-болгарських історичних і культурних зв’язків. Коли я навчалася в Києві, пам’ятаю, на заняттях з історії в університеті точилися суперечки, чи Україна має право на власну історію. Врешті-решт вийшов підручник з історії України обсягом… 50 сторінок. На жаль, через ту агресивну радянську пропаганду в більшості болгар ще залишилося спотворене уявлення про Україну. Ми робимо усе можливе, щоб зруйнувати радянські міфи й показати, що насправді українці, як і болгари, — одна з найдавніших націй, яка має унікальні вікові традиції, багату культуру і довгу історію. — Але ж Ваші капелюшки вимагають так багато часу і сил! Як Ви усе встигаєте?— Звісно, робота в салоні забирає більшу частину мого часу, адже живу цим, це моє покликання, мій світ, де мені завжди радісно й затишно. На жаль, наша організація збирається не дуже часто. Раніше, коли у мене при салоні була власна невеличка кав’ярня, збиралися там. А тепер — переважно тоді, коли відзначаємо якісь українські свята, вшановуємо пам’ять загиблих під час Голодомору та воєн українців, встановлюємо пам’ятники та пам’ятні знаки, проводимо виставки, творчі вечори. Наша організація дуже тісно співпрацює з Посольством України в Болгарії, яке завжди охоче підтримує наші ініціативи й допомагає проводити заходи.— А які заходи Ви проводили у Софії нещодавно?— Зовсім недавно зусиллями української громади та Посольства України у центрі Софії, на площі Відродження, було встановлено надзвичайно вишуканий пам’ятник Тарасові Шевченку скульптора А. Гречанюка. Також було встановлено меморіальний знак — камінь із написом — на тому місці, де більш як рік мешкала Леся Українка і де написала відому на весь світ “Лісову пісню”. На жаль, будинок, у якому жила українська поетеса, не зберігся. — Про те, що Леся Українка написала “Лісову пісню” саме у Софії, в Україні майже не знають.— Ми багато ще не знаємо. Багато нам ще належить відкрити і показати світові.Після такої світлої розмови з українською болгаркою (до речі, пані Ірина розмовляє болгарською без акценту) я попросила свого болгарського колегу поета Димитра Христова, щоб він провів мене до площі Відродження, де стоїть пам’ятник Кобзареві. Це справжній витвір мистецтва, виконаний і встановлений з непідробною любов’ю і великою шаною до України. Біля пам’ятника ми зустріли вже немолоде подружжя болгар — вони уважно читали написи і з захопленням розглядали образ українського Пророка. — Чи маєте якийсь стосунок до України? — запитав їх Димитр.— Ні, — відповів чоловік, — ми — корінні болгари, але дуже любимо Україну і поета Тараса Шевченка. А коли дізнався, що я — українка, радісно потис мені руку і, зронивши ледве помітну сльозу зворушення, заспівав пісню на слова Кобзаря “Реве та стогне Дніпр широкий” — в оригіналі, українською мовою. І я подумала: чи кожен українець в Україні зміг би так?..Спілкувалася Анна БАГРЯНА
