Волинь — край поетів. Згадаймо Лесю Українку й Олену Пчілку. Із сучасників — Василь Слапчук, Ніна Горик, Йосип Струцюк. А ще — цілий шерег молодих і здібних: Вікторія Литвак, Оксана Гундер, Олена Пащук. Окреме місце належить самобутній поетесі Тетяні Бондар, яка випустила тільки одну збірочку — “Святилище воскової ляльки”. Щасливий автор, письмо якого читач упізнає одразу. Переконаний: вірші Тетяни вирізню з невеликою похибкою з-поміж творів інших поетів. Мова її лапідарна, немає зайвини. Чого вартий вірш-образок: “хотіла випрати // крила деревам // а листя // між кроками плутається // завертає додому // готуюсь у вирій”. Утім, приготовини до Ирію (себто мотив Смерті) не властиві поезії Тетяни Бондар. Вона протилежна, антитезова похмурій поетиці, приміром, Світлани Жолоб; треба добряче постаратися, щоб знайти макабричне у її світлих, теплих віршах. Це поезія хати, наповненої пантеоном речей-кумирів: тут і кава, й радіо, й годинник, і цвіркун, і коти, і шибка (крізь неї зазирають-дивляться місяць і зорі).
У віршах Тетяни стирається межа між Богом і пантеїстичним світоглядом авторки: “верхи на хмарі // зваблювала Ярила”, “струсити весну // Деметрі на бедрики”, “я не єретичка // деколи пригублюю молитву // в масть із собою”. Утворюються одно-Бог і полі-Бог. Речі, явища, стихії стають живими, включаються до багатоелементного образу хати. Хата височить посеред села, що протиставляється “асфальтовому суїциду” міста: “зохляла душа // під нігтями міста // начепленого на поверхи // ноги собі // в село просяться”. Глибока обізнаність авторки з народними звичаями поєднується з метафоричною філігранністю; хата, село — не суто українська концептосфера; це абстрактне не-місто, що постало ще за часів античності у творах Плавта й Вергілія, а згодом, зокрема, в поезії Кляйста, Гайне та багатьох інших авторів. Єднання з Природою, з Паном, що кружляє довкола хати, — чи не головний мотив творів поетеси. Поезія Тетяни Бондар, на перший погляд дуже проста, насправді багатошарова. Дуже цікаво дослідити, скажімо, поетику пір року: “озлобленої” Весни, що чемно стукає в шибку; ласкавої кирпатої Осені, шматочком якої бути “смачно”; Зими, коли сніги над землею “горбато” гарчать; насмішкуватого Літа, що солонить душу “зрадливими дощами”. До збірки вміщено кілька віршів у прозі, які дають змогу побачити певний прозовий потенціал у поетеси; зрештою, вона дуже близька до іншої поетеси, що стала прекрасним прозаїком, — Марії Матіос. — Тетяно, чи можна долучати Вас до грона так званого феміністичного дискурсу сучасної української поезії? Та й чи правильно вести мову про окремий жіночий напрям? — Не вникаю в особливості поділу сучасної української поезії на чоловічу та жіночу. Якщо у вірші є поезія, то хіба має значення, хто його написав — чоловік чи жінка?— Ви — фаховий мовознавець. Це позначається й на Вашій поезії. Чи не робить це її сухішою?— Українська мова настільки багата, що було б гріхом не використовувати її на повну силу. Не вважаю мову своїх творів робленою, всі слова, що творять мої вірші, вживаю в повсякденному житті й у жодному разі не хочу від них відмовлятися тільки тому, що вони не належать до загальновживаних. А те, що я — український філолог, зобов’язує мислити й писати по-своєму.— Назва Вашої збірки — “Святилище воскової ляльки”. Її лірична героїня — поза віком: вона і маленька дівчинка, що досі бавиться іграшками, і закохана дівчина, і зріла жінка, що розмірковує про материнство. Чому ж на обкладинку винесено саме ляльку?— Назву збірки запропонував Йосип Струцюк, на той час керівник літстудії “Лесин кадуб”, до якої належу. Його думка й зараз для мене найважливіша, бо саме йому завдячую становленням як поета.Розтлумачу образ просто: воскова лялька — то свічка, святилище — церква. Образ “вилучено” з вірша, який було написано після смерті моєї бабусі. Пам’ятаю, надто вразило прощання в церкві з близькою людиною, усвідомлення того, що бачиш її востаннє, а єдині свідки горя — свічки. Як назву збірки я пояснила б по-іншому: вірші — це моє святилище, може, навіть молитви душі, які довіряю читачеві. Слову ж “лялька”, не слід надавати особливого значення. Можливо, ця річ і лишається біля дівчинки, дівчини, жінки все життя — як власна іграшка, з допомогою якої спочатку вчишся жити дорослим, щоб потім, через роки, знайшовши її десь у шафі, думати: навчилася? Чи не навчилася?— Ви мешкаєте у невеличкому місті, працюєте в школі. Як думаєте, чи була б Ваша поезія іншою, якби жили у великому місті, викладали б у ВНЗ?— Мешкаю неподалік Луцька. Моє творче життя пов’язане з цим містом. Викладаю українську мову й літературу в сільській школі, але зовсім не сприймаю свого роду “тавра” — “ти із села”. Хіба суттєво, де хто виріс — серед “струнких багатоповерхівок” чи там, “де трави гонять у покоси”? Прекрасне можна побачити скрізь, аби тільки мати таку здатність. У моїй поезії, зокрема тій, що входить до збірки “Святилище воскової ляльки”, тема села справді не остання, бо як можна не звернути уваги на “поле, що ще не мостило снопів”, “довгі ноги річки”, “липи, розтріпані вітром”? Та ще, мабуть, дається взнаки й те, що під впливом сімейних обставин, коли мені було лише рік, мама довірила моє виховання вісімдесятирічним прабабусі й прадідусеві — сільським людям, депортованим українцям із Холмщини. Водночас мені подобаються великі міста — люблю Київ, бувала в Парижі, Відні, Празі, Будапешті.Спілкувався Іван РЯБЧІЙ
* * * дорога у мої снисписана твоїми кроками бери свої очіі переходь до мене житивимостимо гніздечкоу найзатишнішому кавалку планетиот таке воно щастянаввипередки ліпити мріїз палких освідченьпід однією зливоюдобкати хмарив окрайцях дощу на асфальтіщовечоранабивати небузірки на лобіі нікому не казатипро що шепочутьсясузір’я з птахами* * *шкода, та небо впаде в калюжузмиються фарби з дерев хатиуповні місяць вкладеться спатизірки втекли налякані дужезатягує ніч і тебе несмілоїй блискавиці коси спалили…рука й сама шукає сокирищоб відрубати набридле тілосвітанку кроки риплять щосилилишень до нього підсунемось ближчехай ніч-циганку зігріє горищекуди ми вдвох тепла наносили* * *від осені дременуло літопора справляти хмаризосереджено колупаю в небівелику-велику діркунавіщодозвольте відрекомендуватисядощсхожий на чорнявкукотра опівночімимрить віршамиголубить чашку з кавоюі вкупі з радіостелить постільмузикою музоюсіпаються словастинаються відміни відмінкивід незграбності дуріє римавуркоче дощна посаг фантазії* * *веснанаслідилапідсніжникамиструмками розреготаласяз дахівбурулькиповигрібалаковткамирозлитого снігунапуватимеземлю* * *котилася нічкачорно-білимиснамизіркизморенідодому падалихрестина роздоріжжяхперед трунамипозувалиавтомобіліфарамиштурхалитемрявуна трасіжиття-смертьлюди до Богасунутьдушу* * *виплачте менеслідами вірного буслакотрий нанизуєнебо на крилапідтягуючи часдо останньої колиски* * *писатиму віршідощем на бруківціабомрякоюпідмазуватимусинці вулицямспіткнулись очіоб шибку * * *удосвіта випасала зоріаби хоч на митьзатримати нічних метеликівна кудлатому до сміху небізупинити чассеред розплющених вуст ранкуі з похміллясьорбнути щековток найріднішого* * *кроки навколо своєї осівін накапував свічкоюколи було темностояв на місцівікна повертав проти вітрупо годиннику визначавнародження дереванабавившисьпросився на руці до мамиото тобі синугори поросли навпроти хатийди полийщоб трималися порогабо навколо твоєї осісвічка тихне мати старієтільки гори стоятьгрудьми тебе від смерті заступають* * *під плотомбаби Ганіськивоскресилилелекихутірпричастилибеззубу Ягуродиноюлепехина перинипонадиралиа вонасвята й пожовкларукив росувитираєнебозакликаєдо комината лелеченятамдулі крутитьщоб подоляночокдо хатине водили* * *куди подітися людям — деревамзвисає коріння в царство Аїдаі крила птахівторочать небощоб опустити його в рікинавпрошки до ангелів подалися бта стежки позлітали в траву неголенудерева пускають ледь чутні крикибруньокщо з гілки зірвалисяподвір’яде в хованки граласясховалося вже від менеі навіть не запиталочи виросла я* * *очізаводятьтужливоїза горизонтомгорбки обскубуютьдереваскладають в алеїмовчкитримають небоа вінповернеться в травнізапіняться одразукаштания в хатудонесу сльозиі блискавкоюприсвічу в кімнаті* * *Безликий ангел рятувався в моїх снах. Просив ковток цвіту папороті, благав відпиляти йому крила, ну хоч одне, а ще… плакав. Тінню літака тепер він став. Учора зняли німб і втоптали у землю. Агов, ангеле, віддасися пеклу. Ото політають рогаті мрії!..Пересуваюся подихом по обличчях німих. З лівого боку — рука, з правого — крило. А я не шульга, але й літати — зась! Знялася б. Нехай. Аби не знімали… зі стелі. Ти — однокрилий, я — однолюб. Отак і йдемо… разом — по цвіт папороті.
