ВІЙНА ВСЕРЕДИНІ НАС

Володимир ФЕРЕНЦ,м. Івано-Франківськ Так буває перед національним вибором. Українство охоплює майже зрима внутрішня боротьба, розуміння себе і національної історії. Проте знову темна спокуса кидає нас у невдоволення черговим помилковим вибором. Заради примирення совісті ми вигадали слово “руїна” як означення фатального, від чого нема ради, ніби всі ми — жертви війни всередині нас. Насправді це від звичайного ледарства й слабкості, хоч нам неприємно про таке й думати. Якщо це не так, то чому ж надто часто стаємо жертвами чужих маніпуляцій, і небажання визнати цей факт штовхає нас на вияви злості, націленої передовсім на сучасних українських провідників? Може, тому своїх геніїв визнаємо аж після смерті? На світі немає жорстокішої істоти за ледачу жертву, вічно невдоволену життям, яка впадає в крайнощі емоційного самоїдства чи тихого “перетравлювання” власного майбутнього в тупому кендюсі споживацтва. Реакція жертви завжди спрямована на слабших і  тих, хто опинився неподалік. Нам дуже важко розлучатися із “солодкою” історичною роллю жертви навіть тепер.Назвавшись громадянами незалежної держави, ми думаємо, що змінились, але насправді це відбувається не миттєво. Ми надто довго повторювали мантру про вичавлювання із себе раба і словесно зосередились на подоланні комплексу жертви, але мало зробили практичних кроків. Непомітно у наше життя прокралися нові, вже сучасні загрози — зменшується українське інформаційне мовлення. У наш інформаційний простір господарями увійшли чужі люди з чужою мовою. Ми вже до цього звикли, і нас це не обурює. Повертається давня звична роль мимовільної жертви. Кажуть, що процес “дотискання” українства вже минув точку неповернення. Війна нервів набирає обертів. Хочеться зупинити оте паскудство, однак кожен про це думає окремо. А треба разом, заради спокою життя. Так, українство ще не дозріло до організованого спротиву, тому все, що накипіло, з’їдає нас ізсередини. Триває війна всередині кожного з нас і обертається люттю чи докорами в нікуди. Здається, ще не час вказати на когось пальцем, і простій людині лячно чужомовної багатіючої сили, що нависла і готова звинуватити у фашизмі за дію патріота чи просто стерти нас із лиця землі тихо, поодинці. Вже близько той момент, коли треба буде українцеві зробити черговий вибір під цинічний регіт бидлоеліти та заклинання, що нічого не зміниться з волі нації. На часі боротьба. Кого обрати президентом? Логіка Української держави і переломного моменту становлення нації підказує єдине рішення: президентом повинен бути гідний з етнічних українців, якому болить мимовільна війна всередині українця і проти українця, якому хочеться порядку, щоб розмовляти українською і жити вільно, не оглядаючись на північних сусідів і не перепрошуючи нікого в Україні за таку незручність — власне українство. Днями надибав в Інтернеті замовну статейку, мовляв, українці приречені обрати собі парламентський устрій, бо не мають     з-поміж себе гідного кандидата в президенти і неспроможні на комусь зупинити вибір. Мовляв, Ющенка самі українці не підтримали і з розпачу зненавиділи, до того ж, не знайшли йому гідної заміни, тому президентом буде людина гідна, але тільки не етнічний українець. І зробить цей президент сильною рукою нам державу, де традиційно скраю буде й українська хата, а українство житиме, як зможе, у вільній конкуренції серед глуму.Були часи, коли Україна вимушено мирилась із долею колонії, хоч завжди повставала і знов опинялась у тенетах залежності. Єдине, чого не переживе українська душа, — це неукраїнської України, великої резервації з продукування малоросів і новітніх шукачів “на вербі грушок”, байдуже, чи ця верба американська, російська чи чиясь інша. Ліпше підтримаймо кожного українця при владі, якому й так доводиться долати шалений спротив натовпу і критику “своїх”.Може, всередині нас пробудиться початок примирення і єдності, рідноплемінна любов, просте недитяче розуміння неможливості всього і зараз. Може, згодом відкриється причина раптової пошесті невдоволення, навіть люті багатьох українців до чинного Президента? Може, тому, що ми надто були заклопотані, як би голосніше повторити про невиконані обіцянки Майдану? Чому не підняли ми на хвилі народної думки двох-трьох гідних лідерів-українців, готових хоч завтра йти в президенти, бо українець-президент не потрібен тим, хто вже бачить себе хазяями доль в Україні? Може, й справді лячно совісній людині пройти страшне випробування смертника, щоб українцями правити? А далі стати жертвою народного невдоволення, що завжди зріє всередині нас. Усе це сплітається в тугий клубок внутрішньої війни і мучитиме аж до виборів, щоб знову спересердя проголосувати не так, аби швидше все скінчилося. Усе спочатку, на чергове коло українського пекла…Досить нам бути вічними грішниками, хоч і богомільними, зі славним минулим, але традиційно несправедливими передовсім до сучасних лідерів з-поміж нас!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment