(НЕ)БЛИЗЬКИЙ СВІТ

Марта ШОКАЛО,Українська служба Бі-Бі-СіУкраїнських заробітчан найбільше в Росії. Основна маса зосереджена в Москві. За даними російської міграційної служби, українців тут 3,5 мільйона. Далі узбеки, таджики та інші національності. На Рубльовці тільки й чути: ось те побудували українці.Павлово — типове підмосковне котеджне містечко для багатих і дуже багатих. І традиційне місце роботи українців. Мене зустрічає Ігор із Ромнів на Сумщині. Він будує дім для колишнього директора хлібозаводу. Це чотириповерхова споруда, в якій я кілька разів навіть заблукала. Ігор розповідає, що в їхній бригаді майже всі українці, кілька білорусів і молдован. — Чому українці на таких роботах найчастіше? — Мабуть, найкраще працюємо. — Чула, що зараз конкуренцію вам створює дешева робоча сила з Азії — таджики, узбеки. — Вони лише ціну збивають, але на роботу їх беруть неохоче. Вони землю копають. Ігор у Москві вже вісім років і збирається пробути ще принаймні два. Розповідає, що його неодноразово запрошували на роботу в Київ, але він не хоче, бо там, каже, дурять. А в Москві — ні. Зарплату завжди платять вчасно. Ігор — плиточник. Хвалиться, що інколи за місяць заробляє по кілька тисяч доларів. В Україні будує власний будинок, і коли повернеться, збирається відкрити власний бізнес. Каже, що знає людей, які приїжджають у Москву з Європи: зараз тут ліпші заробітки. Ще одна перевага — близько додому. Тому більшість українців приїжджають сюди ненадовго. Місяць-другий працюють, кілька місяців удома. “Не змогла б ні в Італії, ні в Португалії, бо треба жити роками. Адже вдома чоловік, діти. І люди тут такі самі, як ми, і мова — для мене це дуже важливо”, — розповідає Раїса. Вона зі Жмеринки, працювала на керівних посадах. Тут — хатня робітниця уже восьмий рік. Раїса хвалить господарів, вони вже ніби члени її родини. Живе в окремому двоповерховому будиночку, де, як вона каже, є все для повноцінного життя. — То вам подобається ваше життя? — Важко навіть сказати, чи подобається, — посміхається жінка. — Це вже від мене не залежить. Так сталося, що просто мушу тепер тут бути. Гроші тримають. На Рубльовці мене найбільше вражає відмінність між тими, хто, як і я, приїхав електричкою, і тими, хто тут мешкає. Старі дачні будиночки, як і їхні господарі, доживають віку. Їх змінюють маєтки, яких я не бачила ніде. Така розкіш контрастує із загальною російською бідністю. У цьому районі сотка землі коштує 100 тисяч доларів. Але є місця, де й по 200 тисяч. Як пояснює Раїса, чим ближче до еліти і до дачі Путіна, тим дорожче. На відміну від українських котеджних містечок, інфраструктура розвиненіша: бездоганні дороги, чисто, салони з продажу ексклюзивних авто, супермаркети. Чую від Раїси: “Коли мене питають, скільки заробляю, кажу: чого не питаєте, що я там роблю і як почуваюся? Якщо фінансово ми більше маємо, то морально тут дуже страждаємо. Наші діти живуть без нас, хати стоять без нас”. В одному глянцевому журналі вичитала, що зараз серед багатих росіян — мода на духовність. Тепер хизуються не кількістю авто чи розміром яхти. Найпрестижніше мати власного духівника, постувати тощо. Але попри те, що в Росії мешкає близько двадцяти мільйонів етнічних українців, тут досі немає жодної української церкви. “Ми намагалися створити українську церкву в Москві, — розповідає Василь Антонів, голова першої в Росії спілки українців “Славутич”. — Була єдина під Москвою, п’ять років проіснувала, але її знищили. Прийшов ОМОН, на священика одягли кайданки і на тому єдина українська церква закінчилася”. Так само в Росії немає жодної української школи, крім недільної при Культурному центрі України, який розташований на Арбаті. Ліворуч від нього український ресторан “Увага”, правоворуч — українська книгарня. Вигляд будівлі ошатний, всередині мармур, позолота. Центр було засновано 1993 року, на його будівництво витратили вісімдесят мільйонів доларів з бюджету України. Тут є готель, виставкова зала, біблотека, де можна прочитати українськомовну пресу, — більше її ніде не знайдеш. Особлива гордість директора центру Володимира Мельниченка — актова зала, яка не поступається філармонії. Стільці тут із київського оперного театру, можливо, ще столипінські. Володимир Мельниченко каже, що зараз навряд чи вдалося б зробити такий український центр у Москві. Часи змінилися. Спілкуючись із українцями в Росії, доходиш висновку, що українські організації й самі українці тут незгуртовані. На співи чи культурні заходи збираються хіба ті, хто живе тут давно, але не заробітчани. “Вони не йдуть у наші товариства. Реєстрація, не хочуть “світитися”. Та й Україна близько. Вони приїдуть на два-три місяці — й знову додому”, — пояснює Василь Антонів. Сказати напевно, більшає чи меншає українців у Росії та який відсоток повертаєтсья додому, важко. Володимир Мельниченко стверджує, що з кожним переписом населення кількість українців зменшується, а насправді їх більшає. “Головна наша проблема тут — це те, що ми втрачаємо самоідентифікацію, більшість людей зросійщується”. Інший мій співрозмовник Василь Марусяк, який теж цікавиться життям української громади в Росії, каже: “Вісім років тому в одному підмосковному селищі працювало тільки з мого села сто осіб. Тепер їх значно менше”. Суворішими стали правила реєстрації, й узяти на роботу працівника з-за кордону важче, бо в самій Росії десять мільйонів безробітних. Але попри це, попит на українську робочу силу не зменшується. Ті люди, з якими я розмовляла, кажуть, що обов’язково повернуться в Україну, бо життя в Росії, а особливо в Москві важке. “Жити у Москві? Ніколи в житті!” — вигукує Ігор. Навіть якщо мені тут будь-який котедж дадуть безплатно: бери і живи — не хочу”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment