ЧИ БУДЕ УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛІВУД?

Олег Бійма — видатний український режисер, автор 120 фільмів різних жанрів, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Після закінчення 1972 року Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого працює на кіностудії “Укртелефільм”, із 2001-го — її генеральний директор. Така постійність і відданість професії, що трапляється вкрай рідко, гідна захоплення.Розмова з Олегом Біймою вийшла далеко не про творчість. Із 2007-го він воює… за студію. Кіностудія “Укртелефільм” розташована на вулиці Ованеса Туманяна, 15 — через канал від Русанівки. Мальовнича її територія приваблює новоспечених багатіїв і не дає їм спокійно спати. Два роки тому Олега Івановича звільнили з посади гендиректора, була спроба рейдерського захоплення приміщення. Але студійці не здалися. Вони вдалися до пікетування Кабміну, пройшли через судові баталії й урешті домоглися свого права на творчість. Проте… війна триває.

— Олеже Івановичу, що все-таки відбувається?

— Нуворишів приваблює наше приміщення, територія, де воно розташоване. Неподалік споруджують будинок, де нашій студії належить 6 000 квадратних метрів житлових площ і тисяча — офісних. За рахунок реалізації цих площ ми хотіли зробити новий корпус, бо капітальний ремонт нашого приміщення нічого не дає, купити нову апаратуру, підняти заробітну плату, запустити кілька проектів, передусім дитячі та юнацькі фільми. Проте “там” вирішили, що це має повністю належати їм, розкласти все по кишенях (а це кілька мільйонів доларів). Два роки тому це був Прутнік, а тепер — його послідовник, виконувач обов’язків голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України Анатолій Мураховський. Вони створюють нам неспокійне життя, не дають творчо працювати. Іноді хочеться все кинути, бо здається, що жити в такому ритмі неможливо. Було б зручніше зберегти здоров’я (уся ця шарпанина спричиняє величезне нервове напруження), піти туди, де є змога творити. Але від того, що відчуваю цю несправедливість, цей бандитизм, починаю шаленіти. Не маю права дати йому можливість увійти у відчинені ворота, не можу мовчки скласти руки і спостерігати. Можна здатися — так спокійніше і комфортніше, але це не мій шлях. Ця колотнеча, яка триває вже третій рік, дуже важко дається. Усвідомлюєш, скільки ти втратив, — і психологічно, і творчо. Вони тиснуть на психіку: на мене відкривали кримінальні справи, звільняли з посади, захопили приміщення, півтора року ніхто сюди не міг зайти… Торік, коли мене через суд поновили на посаді генерального директора, ми мусили прийти із судовим виконавцем, щоб мати змогу дістатися до місця роботи. Тоді тут був повний дерибан. Знищено приміщення, де озвучують фільми, а там була унікальна акустика, де фахівці творили дива.— Чи збереглися архіви?— На щастя, до архівів не змогли дістатися. Наші архіви на 90 відсотків ексклюзивні. Це зафіксована на плівках українська культура, література із 1960-х до наших днів. Це унікальні зйомки, унікальні постаті: Рильський читає власні твори, Тичина, Малишко, молодий Вінграновський, Драч, Мовчан. Це і музичні фільми, де герої — Євгенія Мірошниченко, Анатолій Солов’яненко, Ніна Матвієнко, хор імені Григорія Верьовки. Усіх геніїв і всіх видатних виконавців “Укртелефільм” знімав на плівку і береже як надбання народу. Такі плівки зберігаються лише на нашій студії, інші цим не займалися. Якщо нині досліджувати історію української культури, то з наших архівів можна зробити повну панораму. Звичайно, знімали тут і “паркетні” фільми (“Партія і Ленін — близнюки-браття”). І це зріз часу, коли ми жили, як жили, що думали, як почувалися у тій стихії. — Що розташоване на цій території? — На площі 2,7 гектара — павільйони, гримерні, костюмерні. Тут величезне зібрання історичних костюмів, адже знімали фільми на історичну тематику. Якби у нас була нормальна — не хочу казати країна, а держава, машина — “Укртелефільм” можна було б перетворити на український Голівуд, адже для цього є всі можливості: архіви, костюми, апаратура, фахівці, які живуть цим. Найбільше наше надбання — люди. Коли було рейдерське захоплення студії, весь колектив згуртувався. Ми гуртом відстоювали свої права під Кабміном, під Секретаріатом Президента — жодна людина не залишилася осторонь, не була байдужою. Нас небагато — 75 осіб. І річ тут не в кризі, адже державне фінансування завжди було недостатнє. У нас кожен знає, що робить. Студію мало б фінансувати Держтелерадіо, яке з нами бореться і весь час намагається ліквідувати класичним рейдерським шляхом — довести до банкрутства, продати, знести ці приміщення. — Телеканал “Культура” — це ваше творіння?— 2001 року ми на ентузіазмі зробили більш як 200 годин матеріалу — фільмів і передач, започаткувавши канал “Культура”. Тоді тривали розмови про потребу такого каналу. Хтось вимагав на його створення 50 мільйонів гривень, хтось — 30 мільйонів. Ми не просили жодної копійки. Тоді, коли все було готове для виходу в ефір, державі залишалося тільки погодитися з тим, що український телеканал “Культура” існує. Це трохи здивувало чиновників, бо вони звикли, що спочатку просять гроші на створення чого-небудь, потім — “відкати”, всілякі фінансові махінації й оборудки, а вже згодом щось і пискне на кшталт якогось каналу. У нас усе було інакше: ми почали з нічого — з нуля, бо в нас талановитий колектив з колосальним творчим потенціалом, люди не від світу цього, як кажуть у Західній Україні, вар’яти.— Над чим працюєте зараз, чи знімаєте щось?— Не в кризі проблема, що мало нових фільмів. Повноцінно працювати нам не дають. Майже завершив зйомки з Миколою Жулинським, треба сідати за монтаж. Залишилося додати деякі штрихи. Ця робота триває кілька років — і в трагічних, і в комічних, і в помпезних ситуаціях. Оскільки Микола Григорович — неординарна особистість, то й працювати з ним надзвичайно цікаво.Готовий фільм про хорового композитора Лесю Дичко, він також чекає на монтаж. Нині на студії режисер Ольга Джигурда зняла дуже цікавий матеріал про унікального українського оперного співака Миколу Ворвулева. Ще до того, як бандити залізли до нас на студію, ми розпочали цикл “Ностальгічні портрети незабутніх”. Тоді відзняли стрічки про Белу Руденко, Юрія Гуляєва, Миколу Ворвулева. У цьому абсурдному світі, абсурдному становищі намагаємося не втрачати творчого боку нашого життя. Усе-таки студія повинна продукувати фільми, інакше ми нікому не цікаві, хіба що як територія, де можна зробити розкішні казино, готелі, ресторації, борделі з виходом на Русанівську протоку.— Навіть людям, далеким від мистецтва, відомі Ваші фільми “Гріх”, “Пастка”, “Злочин з багатьма невідомими” і, безперечно, “Острів любові” — за творами Івана Франка, Марка Вовчка, Володимира Винниченка, Гната Хоткевича, Михайла Могилянського. Чому саме українська класика?— Усе почалося наприкінці 1980-х із того, що я був злий на колег, які ігнорували все українське як щось вторинне, не гідне екранізації. Від тієї злості спочатку неусвідомлено, а потім цілком свідомо почав знімати українську класику. Вирішив: зроблю. І люди побачили, що українська класика високохудожня, фільми за цими творами неперевершені, й не тому, що це моя інтерпретація, а тому, що це фантастично цікавий матеріал. Першим у цьому ряді був фільм за повістю Юрія Мушкетика “Біль”, який мав колосальний резонанс; потім за драмою Лесі Українки “Блакитна троянда”. Тоді я зрозумів, що саме це моя ніша. Робити екранізацію Чехова чи Марка Твена? Хай роблять у тій країні, чиїй нації вони належать. Відтоді з цієї ріки і не випливаю. Іноді пливу проти течії, але тримаюся в цих водах.Задум картини “Острів любові” також виник як злість на усталену думку про те, що секс і Україна — речі несумісні, що ми цнотливі, що в нас існує лише любов до рідного села, а найбільше, на що ми спроможні, — стати на рушничок. Мені було цікаво не те щоб зробити фільм про секс по-українськи чи любов по-українськи, а про те, як це поняття в нашій ментальності й літературі трансформувалось упродовж століть, як від високого романтичного поняття кохання ми дійшли до блуду. Останній фільм — за творами Євгена Гуцала, які під кінець життя автора позначені насмішкуватістю й іронією. Тож я вирішив дослідити, як еротичні стосунки видозмінювалися, трансформувалися, як любов можна підмінити сурогатом — брутальним сексом без будь-якого натяку на почуття. Тому всі десять фільмів різні. Я не робив епатажу, і думаю, що там його нема. Навіть більше: свого часу мені випала нагода демонструвати кілька серій іноземній аудиторії — французам, німцям, італійцям. Їх здивувало, наскільки елегантно і зі смаком це зроблено, нема натяку на вульгарність.Стрічка “Острів любові” — це і мій погляд на кохання. Вважаю, що це чисте почуття, і брудними руками до нього торкатися не можна.Фільм викликав полеміку, були різні погляди, часто протилежні — від схвалення до повного несприйняття чи огульного очорнення. Дивлюся на це філософськи: скільки людей, стільки й думок. Вважаю, що фільм мав свою місію на українському телеекрані, хоч демонструють його здебільшого після години ночі.— На мою думку, Ви не зовсім правильно висловилися: не мав, а має. Але після години ночі — це незручно для людини, яка працює. Чи є Ваші фільми на цифрових носіях?— Безперечно, є. Коли фільм записано на диску, його можна подивитися тоді, коли тобі зручно, коли є вільний час і настрій. Знаю, що такий попит існує, і за законами ринку, попит породжує пропозицію. — Більшість Ваших фільмів знімав оператор Лесь Зоценко. Це Ваші очі?— Із Лесем Зоценком ми разом працюємо десь років із вісімнадцять. А знайомі із семи — з першого класу сиділи за однією партою. Ми однокласники, але я був відмінником, а він — двієчником. Мені його підсадили, щоб я його “тяг”. Тож ми разом закінчили школу, я — відмінно, а він — посередньо. Проте це не завадило йому стати блискучим оператором, лауреатом Шевченківської премії. 1995 року на засіданні Шевченківського комітету нам не вистачило одного голосу, і я вирішив, що не варто жити мріями: дурень думкою багатіє. Але Микола Жулинський наполіг, щоб ми подавали документи 1996-го, і тоді комітет проголосував “за”.Якось мені потрапила до рук книжка про Шевченківські премії. Там Лариса Брюховецька пише, що в нас, мовляв, не було премій у галузі кіномистецтва. Щоправда, Біймині фільми “Пастка” і “Злочин з багатьма невідомими” отримали, але вона вважає, що це стрічки невисокого рівня, вони затягнуті, їх нецікаво дивитися. 12 років я працював у Шевченківському комітеті й полемізував із пані Ларисою. Сподіваюся, що невдовзі наша боротьба із Держтелерадіо закінчиться, і нам дадуть змогу повноцінно працювати, створювати нові фільми, а про кіностудію “Укртелефільм” світ іще почує.Спілкувалася Олена ШУЛЬГА 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment