ДО 1000-ЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ МОНАСТИРЯ У ЛЯДОВІЙ
Роман КОВАЛЬСЬКИЙ,
м. Вінниця
Повертаєш у Могилеві-Подільському праворуч, ще 20 хвилин їзди сільськими дорогами Серебрії та Немії, Лядівська прикордонна застава — і ти стоїш перед тисячорічною історією, до якої залишається 300 східців угору. Та спершу перед підйомом до одного із семи чудес Вінниччини зачаровує тутешній краєвид — могутній Дністер саме навпроти Лядівського монастиря робить крутий поворот, і вся краса подільської землі — вода, зелені поля, суворі скелі — як на долоні. Саме у цю мить розумієш, чому, повертаючись з Афону, преподобний Антоній, ще до заснування Печерської обителі в Києві, 1013 року дав початок цьому монастирю на крутому березі ріки.
Недарма давні перекази доносять до наших днів те благословення, яке Антоній отримав перед походом на Русь і започаткування тут чернечого життя за Афонською традицією. Кажуть, що настоятель обителі, благословляючи інока в дорогу, передрік йому, що на землі Руській він стане “отцем багатьох чорноризців” — родоначальником руського чернецтва. Лядівські високі крейдяні скелясті береги Дністра нагадували йому святий Афон. Можливо, тому великий подвижник вирішив зупинитися саме тут. У цих скелях він видовбав келію й зібрав навколо себе учнів. Але згодом, залишивши братії настанови та батьківське благословення, вирушив далі на схід, аж до Києва, де заснував Києво-Печерський монастир.
— Ось та келія, де на кам’яній лавці майже тисячу років тому ночував преподобний Антоній — зачинатель нашого монастиря, — розповіла тихим голосом місцева матушка Парасковія. — За часи, що минули, тут майже нічого не змінилось… Може, електрику подали сюди чи мобільні телефони з’явились для зручності зв’язку із навколишнім світом. Але в келіях і скельному храмі під час служби електрикою ніколи не користуємося — палимо свічки. І ви запаліть свічку, поставте одну “за здравіє”, а іншу “за упокій” найближчих вам людей, нікого не забудьте, бо тут особливе місце для спілкування з Богом… Повірте мені, я тут із 2000 року і знайшла в цих стінах таку благодать…
— А чому, матушко Параскево, вирішили покинути суєтний мир?
— Чоловік мій помер, я залишилася сама, здавалося, життя закінчилось. Але в серці була віра, і я вирішила присвятити решту життя Богові. Ось така моя історія… І я щаслива тут!
— Вам не самотньо без телевізора, газет, новин?
— Зовсім ні, бо все, що ви назвали, — мирська суєта, а віра — вічна! Щоб відчути це, вимкніть хоч на годину телефон, забудьте на мить про машину, роботу, борги… Вмийтеся цілющою водою із цього джерела і гляньте на цю величну ріку — час летить, люди приходять і йдуть, а Бог залишається над усім цим. Посидьте тут сам і хоч на хвилину відчуєте настрій моєї душі.
— До 2013 року — тисячоліття монастиря — храм встигнете відбудувати?
— Церква і віряни все роблять власними руками й за свої кошти. Є, правда, добрі люди, яким не шкода грошей, і вони жертвують, хто скільки може на відбудову храму. Тому роботи тривають, а скільки встигнемо — побачимо через 3—4 роки… Поспіху немає, щодня триває робота. Пісок, цемент і камінь завозять нам згори, а майстри вкладають усе ось у таку красу…
— Це правда, що чоловік, якому 1938 року наказали підірвати храм на Лядівській скелі, сам підірвався?
— Так, люди кажуть, що комуністи наказали йому підірвати три храми — наш і ще у двох сусідніх селах. Два він встиг висадити в повітря, а коли готувався до третього підриву, з ним сталося нещастя — тротилом його розірвало на шматки, і душа його, мабуть, досі не знайшла спокою.
— Ці голуби — Ваші друзі чи просто поштарі, що носять листи в інші храми Поділля?
— Нам їх подарував один дуже хороший чоловік із Вінниці на згадку про себе. Їх було дві пари, потім — уже десяток, але тепер залишилось дев’ять. Одну голубку розірвав шуліка — я так жалкувала за нею. Серед голубів — усього один поштар, але у нього тепер зламане крило і він поки що не літає… Решта — красені й красуні, з якими я щодня спілкуюсь, як із людьми, вони все розуміють, піднімають мені настрій. Ми справжні друзі… Не вірите? Тоді дивіться, як ми знаходимо спільну мову!
— Поважні гості до вас теж залітають?
— На березі Дністра біля монастиря є майданчик для вертольота, але Президент чи Юля у нас не бували. Правда, пролітали повз наші вікна під час повені, але сісти саме тут ніхто не наважився.
— Чи бувають дні, коли із зовнішнього світу сюди ніхто не заходить?
— Преподобний Антоній тисячу років тому заклав цей монастир для людей, але дні без гостей справді випадають рідко. Але ви сьогодні знайшли стежку до храму, помолилися, запалили свічку і підете звідси із просвітленням душі… Отже, його справа і віра живе.