ДО 1000-ЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ МОНАСТИРЯ У ЛЯДОВІЙ
Роман КОВАЛЬСЬКИЙ,м. ВінницяПовертаєш у Могилеві-Подільському праворуч, ще 20 хвилин їзди сільськими дорогами Серебрії та Немії, Лядівська прикордонна застава — і ти стоїш перед тисячорічною історією, до якої залишається 300 східців угору. Та спершу перед підйомом до одного із семи чудес Вінниччини зачаровує тутешній краєвид — могутній Дністер саме навпроти Лядівського монастиря робить крутий поворот, і вся краса подільської землі — вода, зелені поля, суворі скелі — як на долоні. Саме у цю мить розумієш, чому, повертаючись з Афону, преподобний Антоній, ще до заснування Печерської обителі в Києві, 1013 року дав початок цьому монастирю на крутому березі ріки. Недарма давні перекази доносять до наших днів те благословення, яке Антоній отримав перед походом на Русь і започаткування тут чернечого життя за Афонською традицією. Кажуть, що настоятель обителі, благословляючи інока в дорогу, передрік йому, що на землі Руській він стане “отцем багатьох чорноризців” — родоначальником руського чернецтва. Лядівські високі крейдяні скелясті береги Дністра нагадували йому святий Афон. Можливо, тому великий подвижник вирішив зупинитися саме тут. У цих скелях він видовбав келію й зібрав навколо себе учнів. Але згодом, залишивши братії настанови та батьківське благословення, вирушив далі на схід, аж до Києва, де заснував Києво-Печерський монастир.
— Ось та келія, де на кам’яній лавці майже тисячу років тому ночував преподобний Антоній — зачинатель нашого монастиря, — розповіла тихим голосом місцева матушка Парасковія. — За часи, що минули, тут майже нічого не змінилось… Може, електрику подали сюди чи мобільні телефони з’явились для зручності зв’язку із навколишнім світом. Але в келіях і скельному храмі під час служби електрикою ніколи не користуємося — палимо свічки. І ви запаліть свічку, поставте одну “за здравіє”, а іншу “за упокій” найближчих вам людей, нікого не забудьте, бо тут особливе місце для спілкування з Богом… Повірте мені, я тут із 2000 року і знайшла в цих стінах таку благодать…— А чому, матушко Параскево, вирішили покинути суєтний мир?— Чоловік мій помер, я залишилася сама, здавалося, життя закінчилось. Але в серці була віра, і я вирішила присвятити решту життя Богові. Ось така моя історія… І я щаслива тут!— Вам не самотньо без телевізора, газет, новин?— Зовсім ні, бо все, що ви назвали, — мирська суєта, а віра — вічна! Щоб відчути це, вимкніть хоч на годину телефон, забудьте на мить про машину, роботу, борги… Вмийтеся цілющою водою із цього джерела і гляньте на цю величну ріку — час летить, люди приходять і йдуть, а Бог залишається над усім цим. Посидьте тут сам і хоч на хвилину відчуєте настрій моєї душі.— До 2013 року — тисячоліття монастиря — храм встигнете відбудувати? — Церква і віряни все роблять власними руками й за свої кошти. Є, правда, добрі люди, яким не шкода грошей, і вони жертвують, хто скільки може на відбудову храму. Тому роботи тривають, а скільки встигнемо — побачимо через 3—4 роки… Поспіху немає, щодня триває робота. Пісок, цемент і камінь завозять нам згори, а майстри вкладають усе ось у таку красу…— Це правда, що чоловік, якому 1938 року наказали підірвати храм на Лядівській скелі, сам підірвався?— Так, люди кажуть, що комуністи наказали йому підірвати три храми — наш і ще у двох сусідніх селах. Два він встиг висадити в повітря, а коли готувався до третього підриву, з ним сталося нещастя — тротилом його розірвало на шматки, і душа його, мабуть, досі не знайшла спокою.— Ці голуби — Ваші друзі чи просто поштарі, що носять листи в інші храми Поділля?— Нам їх подарував один дуже хороший чоловік із Вінниці на згадку про себе. Їх було дві пари, потім — уже десяток, але тепер залишилось дев’ять. Одну голубку розірвав шуліка — я так жалкувала за нею. Серед голубів — усього один поштар, але у нього тепер зламане крило і він поки що не літає… Решта — красені й красуні, з якими я щодня спілкуюсь, як із людьми, вони все розуміють, піднімають мені настрій. Ми справжні друзі… Не вірите? Тоді дивіться, як ми знаходимо спільну мову!— Поважні гості до вас теж залітають?— На березі Дністра біля монастиря є майданчик для вертольота, але Президент чи Юля у нас не бували. Правда, пролітали повз наші вікна під час повені, але сісти саме тут ніхто не наважився.— Чи бувають дні, коли із зовнішнього світу сюди ніхто не заходить?— Преподобний Антоній тисячу років тому заклав цей монастир для людей, але дні без гостей справді випадають рідко. Але ви сьогодні знайшли стежку до храму, помолилися, запалили свічку і підете звідси із просвітленням душі… Отже, його справа і віра живе.
