СПІВАЙ, МОЯ МАНДОЛІНО

Чи чули ви, як співає мандоліна? Кажуть, що лицарі епохи Відродження під балконами прекрасних дам співали в супроводі саме цього інструмента. Один із виконавців на мандоліні, музикант-аматор Віталій Дарибогов стверджує, що на цьому інструменті можна зіграти будь-яку мелодію.

Олена ШУЛЬГАГеолог-геофізик за фахом, Віталій Васильович змалку кохається в музиці. Мама, яка вчителювала на Житомирщині, вміла грати на багатьох інструментах, співала у церковному хорі. Саме від неї й прийшло захоплення мандоліною — вона давала синові перші та єдині в його житті уроки музики. Знається на співі й сестра пана Віталія Аріадна.

Батько, Василь Юхимович Дарибогов, історик за фахом, був директором семирічної школи, в якій навчалися діти репресованих селян. На початку 1930-х поліські селяни повстали проти колгоспів, розібрали майно й вирішили господарювати одноосібно. Тоді їх заслали до Сибіру, а оскільки декларували, що діти за батьків не відповідають, малечу не зачепили — організували школу-комуну. Школі належали пасіка, кілька гектарів землі. Батько Віталія добре знався на сільському господарстві, вміло керував школою, дбав про дітей. Усередині 1930-х Василя Юхимовича звинуватили у шкідництві й націоналізмі, ув’язнили в тюрмі містечка Іванополя (раніше його називали Янушполем, тепер Чуднівський район Житомирщини). Наприкінці війни совіти мобілізували 48-річного чоловіка на фронт, де він і загинув. Із передової Василь Дарибогов писав ніжні листи дітям, у яких висловлював непереборне бажання бачити їх, спілкуватися, передати батьківське тепло й любов. Панові Віталію боляче згадувати повоєнне, напівголодне дитинство без батька. Здобувши вищу освіту, працював у Каховській гідромеліоративній експедиції, у Заполяр’ї, й увесь цей час не розлучався з улюбленим інструментом. Нині Віталій Дарибогов мешкає у Новій Каховці на Херсонщині. Мандоліну, на якій грає, виміняв у товариша-колекціонера на два інструменти — домру і мандолу. В ансамблях не грає, здебільшого для себе, для друзів. Часто приїжджає в Київ до сестри, зупиняється на вулицях, у підземних переходах і грає для душі. Тоді навколо нього збираються гурти слухачів, бо в репертуарі — “Цвіте терен”, “Два кольори”, “Ой, не ходи, Грицю”, “Сіла птаха білокрила на тополю”, “Беса ме мучо”, “Амурські хвилі”, “Чардаш”, “Повій, вітре, на Вкраїну”, “Журавлі” на слова Богдана Лепкого, “Червона калина”, “Наливаймо, браття, кришталеві чари”, “Турецький марш” — мелодії на різні смаки, на всі віки. Пан Віталій стверджує, що мандоліна лікує: коли він почувається не дуже добре, бере до рук інструмент — і відбувається диво зцілення.Музикант записав кілька дисків у домашній студії Олега Бута, керівника київського гурту традиційної музики “Буття”, проте переконує, що грати не перед мікрофоном, просто так — значно цікавіше, бо кожна мелодія — імпровізація, а електроніка не сприймає живої душі, тому під час запису щось втрачається. Попри це, диски Дарибогова придбав академік Української міжнародної академії оригінальних ідей Віктор Гаврилюк, відомий у нашій країні й за кордоном своїми нетрадиційними методами лікування, музикотерапією, щоб використати їх у роботі. Пан Віталій намагається продавати свої диски, але успіхи, як сам жартує, в цьому бізнесі незначні. Тож погожого літнього дня Віталій Васильович грає на вулиці для душі. Віталій Дарибогов співає в хорі імені Степана Олійника Новокаховського заводу “Електромаш”, яким керує Ніна Шевелева. Нині хор невеликий — 20 осіб, але приходять молоді хлопці, які люблять співати. У репертуарі хору — українська й світова класика, народні пісні. Із приводу сьогодення пан Віталій скрушно хитає головою: “Нині в Новій Каховці майже ніхто не розмовляє українською мовою. Коли був перепис населення, мій старший син записався росіянином, але молодший твердо тримається своєї національності, він — українець. Ми часто сперечаємося зі старшим. Але моя дружина була росіянка з Ленінграда, тож переконати його тяжко”. Віталій Дарибогов поділився мріями: він прагне знайти послідовників у Новій Каховці, щоб передати своє мистецтво, і… поїхати в Париж. Мрія відвідати столицю Франції з’явилася тоді, коли віднайшлася двоюрідна сестра пана Віталія Мішель. Мішель — це донька батькового брата Анатолія, який у 1920-ті потрапив у Польщу як артист, а в 1930-ті — у Францію. Там він одружився, облишивши надію повернутися у підрадянську Україну. 2007 року Мішель приїздила в Україну, щоб уклонитися предківській землі, відвідала село Чорну Хмельницької області, звідки родом її батько. Вона філолог, тож почала вивчати українську мову. “Мішель так кумедно вимовляє наші слова, — сміється Віталій Васильович, — але дуже старається, думаю, невдовзі розмовлятиме українською”. Француженка за вихованням, Мішель залишила батькове прізвище, і хоч воно незвично звучить в іншомовному середовищі, пишається, що походить із давнього слов’янського роду, а коріння її — понад Бугом.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment