МИСТЕЦЬКЕ КОЛО КОЗАЦЬКОГО РОДУ 

2009-й і попередні роки можна вважати роками видатного письменника, громадянина і політичного діяча, патріота України Василя Васильовича Капніста. 250 років з дня народження і 210 — від першої вистави сатиричної п’єси “Ябеда”. Персонажі твору, підлабузники й хабарники Кривосудов, Провалов, Наливайський жваво нагадують майбутніх персонажів славної комедії “Ревізор”. “Українець Капніст, — писав Іван Франко — був попередником геніального Гоголя”.Прямий нащадок В. Капніста, Димітрій Олексійович Капніст присвятив ці нотатки своєму племінникові Сергієві. Той передав їх директорові Інституту української археографії та джерелознавства, академіку П. Соханеві для можливої публікації. Павло Степанович люб’язно надав мені можливість скористатися цим матеріалом. Нотатки графа Димітрія Капніста цікаві вже тим, що, за традицією родинних літописців, поєднують історично вагомі, часом не відомі дослідникам факти із сімейними переказами й анекдотами. Тому, пропонуючи читачеві його “Рід Капністів” у стислому перекладі, я дозволив собі зробити в деяких місцях примітки в дужках.Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ

Наш рід, започаткований на грецькому острові Закінфос, південному в Іонійському архіпелазі, походить від Петра Капніссі. Його син Стомателло з трьома спорядженими ним фрегатами, у складі ескадри венеційського адмірала Морозіні, відзначився у битві при острові Левкадо (1674 р.). Венеційські кораблі були оточені переважаючою турецькою потугою. Капніссі, який опинився поза оточенням, наказав своїм фрегатам підійти до трьох турецьких кораблів, захопити їх і підірвати. Пожежа й загибель найбільших кораблів викликали в турків розгубленість, і Морозіні вийшов з оточення, завдавши ворожому флотові тяжких втрат. За цей подвиг Стомателло Капніссі дістав графський титул Венеційської республіки для себе і нащадків.Його онук Петро зібрав і очолив загін греків для допомоги Росії у війні проти турків, але дорогою захворів і помер (за іншими відомостями, взяв участь у невдалому Прутському поході, після чого оселився із сином Василем на Слобожанщині). Так чи інакше, засновник роду Капністів — Василь Петрович Капніст (батько майбутнього поета і драматурга). Військову службу він почав сотником Ізюмського слобідського полку. Ставши полковником миргородським, 1737 р. здобував Очаків, брав участь у Дніпровській і “генеральній” Хотинській баталіях.1748 року В. П. Капніста заарештували за звинуваченням у зраді (за сімейними переказами — перемовини з Пруссією), під вартою спровадили до Петербурга й ув’язнили в Петропавловській фортеці. Кажуть, що про цю подію в Україні співали: “Везуть пана Капністенка до царській неволі”… У фортеці Василь Петрович відсидів три (!) роки, після чого його звільнили і “пожалували” за “безвинноє прєтєрпєніє арєста” у бригадири. (Згідно з історичними джерелами, його звинувачували, зокрема в антидержавній змові й підготовці замаху на імператрицю Єлизавету). 1745 року за скаргою губернської канцелярії його “за немалую предерзость” усунули від командування полком. Та знову все щасливо обійшлося, і під час Семилітньої війни бачимо Василя Петровича на чолі миргородських козаків. Його полк вирішив успіх битви 19 серпня 1757 року при Грос-Егерсдорфі в Пруссії, стримавши ворожу кінноту. Але втрати миргородців були величезні. Загинув сам бригадир і двоє його синів від першого шлюбу — Данило й Ананій. Тіла Василя Петровича не знайшли — відшукали тільки праву руку, що стискала зламану шаблю… Синів поховали у маєтку Капністів Обухівці на Полтавщині. Шабля зберігалася у вітальні під склом до 1917 року.Спадщину бригадира поділили між дітьми (від другого шлюбу з донькою бунчукового товариша Софією Андріївною Дунин-Борковською). Молодшому синові Василеві дісталась Обухівка, яка стала його родинним гніздом. Братів Петра і Василя відрядили до Петербурга, де вони служили у гвардії (цікаво, як автор викладає історичні відомості, згідно з якими Петро Капніст покинув військо нібито через сутичку з Потьомкіним). 1772 р. Петро, відбуваючи службу в придворному Преображенському полку, стояв на варті у Петергофському парку. Катерина II, проходячи з Потьомкіним, побачила гарного прапорщика і щось прошепотіла на вухо “світлішому”. Як тільки Петро звільнився, його оточив натовп наближених осіб цариці, всі навперейми запрошували молодого гвардійця — хто на бал, хто на обід, хто на чай. Це так здивувало нездогадливого Петра, що той вирішив порадитися з братом, який теж був “преображенцем”. “Ну, вітаю, ти, певно, “в случає” — сказав молодший, але жвавіший розумом Василь. Бути “в случає” означало стати фаворитом імператриці. Це так вразило Петра, що він покинув службу й одразу ж виїхав за кордон, до Голландії, а згодом до Франції й Англії, де й оженився. До речі, він пробув на чужині близько двадцяти років, навіть служив у лейб-гвардії Людовика XVI, ставши свідком Великої Французької революції.Молодший син бригадира Василь Васильович під час служби у гвардії потоваришував із поетами Державіним, Миколою Львовим і Хемніцером. Вони створили міцний гурт, зберігши дружбу до останніх днів життя. Маючи неабиякий вплив на Державіна, приятелі вимагали від лінькуватого поета ретельнішої праці над новими творами. Свої вірші вони завжди надсилали один одному, перш ніж віддати до друку. До речі, Василь Васильович одружився з Олександрою Дьяковою, чия сестра Дарія була дружиною Державіна.Капніст був невдоволений політикою Катерини II, зокрема її указом “О прикреплении украинцев к земле” (йдеться про урядовий указ від 3 травня 1783 р., що формально запровадив в Україні кріпацтво, викликавши збурення не тільки козацтва, а й усіх верств суспільства). Внаслідок цього указу він пішов у відставку й оселився в Обухівці.За Олександра І Василь Капніст був близький до кола декабристів. З ними його поєднав Іван Михайлович Муравйов-Апостол, близький друг і сусіда, чийого сина Сергія згодом стратили за участь у “бунті” 14 грудня (насправді як одного з провідників Південного товариства і керівника повстання Чернігівського полку в грудні 1825—січні 1826 р.), а ще двох синів заслали до Сибіру (лише Матвія; Іполит застрелився після бою під Ковалівкою 3 січня 1826 р.). Їхня сестра Олена була за сином Василя Васильовича Семеном.Під впливом доносів про підступний зміст комедії “Ябеда” імператор Павло І заслав її автора 1798-го до Сибіру. Василь Васильович залишив столицю у супроводі кур’єра. Наступного дня імператор засумнівався у правдивості доносів й звелів поставити п’єсу в Ермітажному театрі. На виставі були лише сам Павло І та цісаревич (майбутній Олександр І). П’єса їм сподобалася, і Павло звелів негайно повернути В. Капніста, дозволивши грати п’єсу в імператорських театрах (ще одне свідчення того, що Павло І не був таким дурисвітом, яким зображували його деякі, зокрема радянські, історики).Список дітей В. В. Капніста я відновив згідно з “Малороссийским родословником” В. Модзалевського. Ось він: Катерина, заміжня за Олександром Івановичем Полетикою (сином відомого лікаря і небожем можливого автора “Історії Русів”); Гаврило, названий на честь Державіна, йому присвячена ода “На смерть сина”; Семен; Іван; Олексій; Софія, у заміжжі Скалон.Звернімося до сім’ї молодшого сина, нашого прямого предка Олексія (1796—1869). Спочатку він служив в Ізмайловському полку, потім був ад’ютантом генерала М. Раєвського, героя 1812 року. Життя своє закінчив на селі. (Мабуть, не випадково. Як пише Людмила Кочевська у книжці “Марія Капніст” (Харків, 2005 р.), після повстання декабристів він відсидів три місяці у казематі Петропавловської фортеці під слідством. Згодом приятелював з Т. Г. Шевченком і познайомив його з Рєпніними. Під наглядом поліції перебував і старший брат Семен. Автор спогадів наводить родинний анекдот, що стосується його сина, Василя Семеновича Капніста, який був Кременчуцьким повітовим “предводителем дворянства”. На запит Міністерства внутрішніх справ, чи є у повіті соціалісти, цей відповів: “Соціалістів нема, є тольки 17 Капністів, та й ті графи!”).Від шлюбу з Уляною Белухо-Кохановською Олексій Васильович мав шістьох дітей. Старший Дмитро працював у Міністерстві закордонних справ. Був послом у Римі, потім директором азіатського департаменту. На цій посаді йому довелося займатися корейськими питаннями, які згодом викликали російсько-японську війну. Багато хто вважав, що Корею слід приєднати до Росії. Дмитро ж був іншої думки і часто казав французькою: “Корейська справа нагадує мені смак цикорію” (тобто штучної кави; тут гра слів: Соree — Корея і chicoree — цикорій). Під час перебування в Римі Дмитро Олексійович довів, що його прадід був справді правнуком графа Стомателло і мав право на титул, дарований нащадкам. На його клопотання Департамент Геральдії це право визнав, і указом від 15 січня 1876 р. нащадкам братів Капністів було дозволено користуватися “графським титулом Італійського королівства”.Його брат Василь провів життя у маєтку Михайлівці під Харковом, де був губернським “предводителем”. Одружився з княжною Варварою Василівною Рєпніною. “Тьотя Варуся” Капніст була відома особистою неприязню до імператора Миколи II. (Нічого дивного, якщо пригадати дружні стосунки її тезки і близької родички Варвари Миколаївни Рєпніної з Тарасом Шевченком). Третій (за віком) брат Петро — теж дипломат. Був послом в Австро-Угорщині. Про нього казали, що він більше прихильний до Відня, аніж до Санкт-Петербурга. Потреба залишити Відень 1914 року завдала йому тяжкого морального удару. Цю подію він пережив лише на рік… Молодший брат Павло Олексійович, наш дідусь, народився у селі Вознесенському Золотоніського повіту. Був товаришем прокурора, потім прокурором у Москві. Насамкінець призначений попечителем Московської навчальної округи. Сучасники захоплено розповідали, як він керував перебудовою й облаштуванням клініки при Московському університеті, зробивши з неї зразковий заклад.Старший син Павла Олексій (батько автора спогадів), усупереч родинним традиціям, закінчив Морське училище. Служив гардемарином на Далекому Сході, плавав на броненосцях і крейсерах. У складі міжнародного корпусу, захищаючи посольства, витримав облогу під час китайського повстання “боксерів”. Потім був морським аташе у Відні й Римі. Обирався миргородським “предводителем дворянства”. 1914 р., як тільки почалась війна, повернувся на флот. Лютнева революція зробила його контр-адміралом, заступником морського міністра. Після Жовтневого заколоту опинився на Кавказі й улітку 1918 р. пробрався в Україну (з місією до гетьмана Скоропадського), але під час повернення у П’ятигорську його заарештували більшовики. За вироком ЧК, його зарізали разом з іншими 47 заручниками біля гори Машук.Молодший Дмитро після університету був правником, як батько. 1908 р. обраний від Полтави депутатом до Державної Думи, де прилучився до партії “октябристів”, прибічників конституції 1905 року. 1915 р. одружився з Ольгою Федорівною Бантиш-Каменською. 3 лютого 1917-го — в установах Тимчасового уряду. Восени того самого року він із сім’єю вже у Полтаві. А за рік (як упав уряд Скоропадського), довелося тікати до Криму з дружиною і дворічним сином Олексієм.На початку 1919 р. він вивіз із Кавказу небожів-сиріт, дітей замордованого брата. А 1920-го, після втечі з Криму, опинився у Константинополі. Звідти переселився до Відня, де викладав в університеті. 1925 р. переїхав до Парижа. Працював таксистом, за рік помер… (Онук Дмитра Павловича, граф Сергій Олексійович Капніст, 1950 р. народження, й нині живе в Парижі. Його дружина Вероніка походить, з боку матері, Зої Михайлівни Горленко, зі славної родини нащадків полковника Дмитра Горленка, сподвижника гетьмана Івана Мазепи).…Я записав усе, що знаю про предків Капністів. Ще й у Росії залишились деякі Ростиславичі. Чи живі вони — не знаю. (Так. Тільки — в Україні! Радислава, донька відомої кіноакторки Марії Ростиславівни Капніст (1914—1993) зі старшим сином Ростиславом нині живе у Харкові, а її молодший син, аспірант-економіст Юрко Капніст — у Києві. Ось як замкнулося родове і мистецьке коло Капністів).Димітрій КАПНІСТ,Орлі, 6 жовтня 1963 р. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment