БОРЕЦЬ ЗА ЧИСТІ Й СВІТЛІ ІДЕЇ

Михайло ПОПІЛЬНЮХ,учитель української мови та літератури, член Національної спілки журналістів України,с. Чернеччина Сумської областіСлавний син України — видатний письменник Борис Дмитрович Антоненко-Давидович (1899 — 1984) — лауреат Державної премії імені Т. Шевченка, публіцист, критик, мовознавець, громадський діяч, активний учасник дисидентського руху, духовний лідер і наставник шістдесятників, людина героїчного духу і трагічної долі. Він належав до тієї когорти, для кого національна ідея, за його зізнанням, “була понад усе, навіть понад власне життя”, і який усього себе, до останнього подиху, віддав безкомпромісній боротьбі з тоталітарною системою за щастя свого народу в соборній, самостійній, незалежній демократичній Україні.Борис Антоненко-Давидович народився 5 серпня 1899 року в передмісті Ромен Засуллі у сім’ї робітника-залізничника Дмитра Олександровича Давидова та Юлії Максимівни Яновської (Антоненко-Давидович — це водночас і псевдонім, і прізвище його прадідів — реєстрових козаків Антоненків). Дитячі роки минули у Брянську, де батько працював машиністом на залізниці. Через те й мовою Борисового дитинства була російська. Батько, зазнавши катастрофи з пасажирським поїздом, якого вів сам, так зненавидів залізницю, що кинув її й переїхав з родиною до Охтирки, де тривалий час працював електромонтером і кіномеханіком, аж доки пішов на Першу світову війну, де пропав безвісти.Борис був одинаком у сім’ї, і батько, силкуючись вивести сина “в люди”, віддав його до Охтирської гімназії, де майбутній письменник почав писати російською мовою. У гімназійному журналі “Школьный луч” 1916 року було опубліковано його нарис “Моя поездка на Кавказ”. Про цю річ казали, що в ній є “завдатки” літературних здібностей. Кілька віршів видрукував петербурзький журнал “Ученик”. Українською мовою Б. Антоненко-Давидович почав писати 1921 року, дебютувавши оповіданням “Останні два”, надрукованому 1923-го в київському журналі “Нова громада”. Співробітництво з цим часописом, а також із “Життям і революцією”, харківським “Червоним шляхом” тривало і надалі. Часто виступав під псевдонімами Богдан Вірний, Петро Котик, Антоненко Б., Богдан Шестерня. Своє літературне “хрещення” письменник пройшов у літературній організації “Ланка”, заснованій 1924 року (1926—1929 дістала назву “МАРС” — “Майстерня революційного слова”).Після закінчення 1917 року Охтирської гімназії навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Харківського університету, але невдовзі перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету. Через матеріальні нестатки та часту зміну влад офіційної вищої освіти так і не здобув: довелося опановувати науки самотужки.Працювати почав з 18 років санітаром-дезінфектором, учителем. У 1920—1921 рр. як член КП(б)У завідував Охтирським повітовим відділом наросвіти. Восени 1921 року вийшов із КП(б)У і вступив до Української комуністичної партії (УКП). Та переконавшись у марності й хибності її діяльності, вже восени 1923 року вийшов із УКП.Помітним явищем у літературі 1920-х років в Україні була повість “Смерть” (1928), яка значною мірою спричинилася до поневірянь письменника у майбутньому. У ній Борис Дмитрович дослідив процес нищення національної свідомості й гідності інтелігенції, деградації її в безбатченків-манкуртів. Повість “Смерть” і збірку літературних репортажів “Землею українською” (1930) було піддано нищівній критиці. Автора публічно звинувачували у “неприхованому націоналізмі” та інших “гріхах”. Життя письменника стало нестерпним. Він виїхав до Алма-Ати, де влаштувався працювати редактором у Держкрайвидаві.Після вбивства 1 грудня 1934 року С. Кірова в країні почалися жорстокі репресії й арешти. 2 січня 1935 року заарештували в Алма-Аті й Антоненка-Давидовича. Під конвоєм його спровадили до Києва.На допитах письменник тримався гідно. Слідчому НКВС Хаєту ні жорстокими тортурами, ні солодкими лжеобіцянками не вдалося зламати волі чесної людини, яка не визнала за собою жодної провини і не сказала нічого злого про друзів. Слідчий побачив, що в особі Антоненка-Давидовича він зустрів “стійкого, закоренілого ворога”. Сталінським опричникам довелося застосувати до письменника стандартне звинувачення у належності до контрреволюційної організації УВО, яка нібито прагнула силою зброї повалити радянську владу в Україні й готувала індивідуальний терор проти очільників компартії й радянської держави.На підставі цієї фальшивки Бориса Антоненка-Давидовича 23 вересня 1935 року було засуджено на 10 років виправних таборів, а 20 травня 1937-го відділення крайсуду Бамлагу НКВС СРСР засудило його вдруге на 10 років (за ст. 58-10, ч. 1).Звільнившись 20 травня 1947-го, Борис Дмитрович жив у Красноярському краї. Згодом повернувся в Україну й працював фельдшером на Вінниччині. Та недовго втішався рідною землею: 6 липня 1951 року його заарештували за “антирадянську діяльність”, а 21 листопада того самого року особлива нарада при міністрі держбезпеки СРСР ухвалила: “Антоненка-Давидовича за належність до антирадянської терористичної організації та націоналістичну діяльність заслати на поселення в Красноярський край під нагляд органів МДБ”.1 вересня 1954-го це фактично довічне заслання було знято, а 29 грудня 1956 року ухвалою Військової комісії Верховного суду СРСР письменника реабілітовано.Охтирка, Охтирщина дали письменникові багатющий матеріал для літературних творів, правили за своєрідний “творчий Клондайк”. З осені 1921 року, виїхавши назавжди зі Слобожанщини, письменник не поривав зв’язків із нею, повсякчас линув думкою сюди. Борис Дмитрович вважав батьківщиною Охтирку, а не роменське Засулля. Охтирку й Охтирщину зустрічаємо в багатьох його творах: у повісті “Смерть”, оповіданнях “Просвітяни”, “Сонячні плями”, “Останні два”, “Нерозгадана таємниця тов. Бурдуна”, у книжці вибраного “На довгій ниві”, в автобіографічному нарисі “Про самого себе”, автобіографічній повісті “Удосвіта”, у цікавих збірках статей “Про що і як”, “В літературі і коло літератури”.Майстер пера, тонкий знавець мови, Б. Антоненко-Давидович, плідно працюючи на літературній ниві, створив цілу низку чудових творів, серед яких драма “Лицарі абсурду”, романи “За ширмою”, “Нащадки прадідів”, перша частина задуманої, але не завершеної трилогії “Січ-Мати”, повість-есе “Що живе й по смерті”, цикл “Сибірські новели”, спогади “СВУ”, “Нове в політиці й медицині”, “Київ гетьманський”, “Почему я пишу по-украински?”, “Курйозні зустрічі на довгій життєвій дорозі”, публіцистичні твори: “Воскресіння Шельменка”, “Хахли” й “кацапи”, “Берестечко”, “За комізм ситуації, а не вислову”. Дбаючи про розвиток і збагачення української мови, Борис Антоненко-Давидович як високоосвічений носій цієї мови, філолог, стиліст написав книжку-порадницю “Як ми говоримо”. Письменник багато перекладав з російської та німецької мов.Антоненко-Давидович ненавидів брехню і лицемірство чиновників, пристосуванців і мав мужність казати про те їм в очі. За це його шалено цькували і звинувачували в усіх смертних гріхах.Та письменник не зламався під час більшовицько-сталінського терору, не схилив у покорі голови і за часів брежнєвсько-сусловської реакції. Ідеї, які відстоював, були чисті й світлі. Він був вірним їм до останнього подиху.Помер Б. Антоненко-Давидович 8 травня 1984 року. Він прагнув лише одного: рішучого і безумовного засудження сталінського деспотизму, справжньої, а не демагогічно проголошуваної демократії й гласності, щиро хотів, щоб українська мова звучала по всій Україні.Вихованець охтирського краю, письменник-патріот Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, ерудована, турботлива, ніжна, шляхетна, сповнена гідності людина, для кого національна ідея була справою життя і якій він ні на йоту не зрадив до останнього подиху, сприяючи своєю творчою діяльністю, особистою мужністю й непохитністю відродженню державності України, назавжди залишився в історії цього благодатного куточка Сумщини.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment