ЗІРКОВЕ ЖИТТЯ  ПО-ВІННИЦЬКИ

Жести, категоричні висловлювання та гумор одразу видають у цій жінці справжню “зірку”, відому кожному кіноманові, — монашку Миронію з фільму “За двома зайцями”, солдатку Софію з “Весілля в Малинівці”. Так, це Любов Алфімова. Але що робить вона у Вінниці, за 250 кілометрів від своєї київської квартири? Та ще й за кермом “Ауді”… з вінницькими номерами та ледь не виписаним штрафом за неправильне паркування біля універмагу?— Я вже 15 років не киянка, а майже вінничанка із села Печера! — розповіла “зірка” радянського кіно. — Квартиру в центрі Києва на Паньківській продала і переїхала на Вінниччину — за коханим чоловіком. Він 20 років на мене чекав… Ось так, на гроші за квартиру купила машину. За кермом вже 55 років, однак не мала жодного проколу в талоні чи зауваження. Сказати, що хвацько поводжуся на дорозі, — неправда! Хоч у молодості була “льотчицею”, але за кермом автомобіля аварійної ситуації ніколи не створювала. Тим більш, що мене завжди виручало те саме кіно і листівка з автографом в “бардачку” машини. — Але як сталося, що Вас ледь не оштрафували? — З моєю машиною сталася неприємність. Того дня я вийшла з поліклініки з ненайкращою кардіограмою, від хвилювання вирішила врятуватися пігулкою, але не було склянки, щоб запити. Тому поставила авто на вільне місце й пішла до кіоска на розі, а цієї миті звідкілясь узялась ДАІ та почала фотографувати саме мою машину. Мовляв, вона стояла надто близько до пішохідного переходу! Але ж ні, не на ньому стояла “Ауді”! Тим більш, що поряд було безліч припаркованих авто, але кара впала чомусь на мене. Може, справді то був невдалий день? Я так і запитала свого знайомого, що сидів у той момент в авто: “Толю, що це було? Може “наліт” якийсь?” А він мені каже: “Раніше Вас знімали в кіно, а тепер на камери ДАІ!” — У скільки було оцінене “зіркове” порушення? — Кажуть, я мала заплатити гривень з 300… Чимало, як для пенсіонерки. Але добре, що мене і мої ролі навіть через 40 років ще пам’ятають. Коли була в гостях у доньки в Америці, то дізналася, що там можна залишати авто навіть на місці перебування крану і з людиною в салоні. А в нас не можна! Розумію, що закон один для всіх… Але хто ж пише такі драконівські закони, що за 5 хвилин паркування тебе штрафують на 300 гривень?— То чого ж Ви не залишились у Штатах?— Там добре дітям та онукам… А я люблю Україну, хоч би якою вона була! Ось уже 15 років живу у вінницькому селі, маю город, а головне — спокій у душі… Тому жодного разу не жалкувала за Америкою чи Києвом. За двома дітьми, чотирма онуками і двома правнуками інколи сумую, але є телефон, і він рятує від самотності та поганого настрою… Ось тільки тепер, коли я залишилася жити сама у просторій хаті, то під подушкою доводиться тримати пістолет. Ні, не справжній, а з ґумовими кулями та дозволом від палкого прихильника — генерала Василя Поліщука.— А як Ви познайомилися зі своїм чоловіком? Це було кохання з першого погляду? — Я тоді була заміжня, виховувала двох дітей, але перший чоловік Фелікс Михайлович весь час перебував у відрядженнях від свого КБ Антонова. Його ніколи не було поруч, я вже навіть почала підозрювати, що він має на Далекому Сході ще одну сім’ю. Діти росли без нього, бо обоє ми були, як тепер кажуть, трудоголіками. Рятувало лише те, що можна було брати з собою на зйомки дітей. Тоді я отримувала 2 карбованці 60 копійок добових і на ці гроші купувала в селі сир, яйця, м’ясо.А познайомилися ми з другим чоловіком, красенем, головою колгоспу, героєм Соцпраці та депутатом Верховної Ради Іваном Кальницьким на знімальному майданчику в Петрашівці. Того дня біля розкішного розарію ми закінчували знімати сцену дивовижного фільму “Фараони” за п’єсою Олекси Коломійця, де чоловіки міняються місцями із жінками. Чоловіки перуть білизну, доглядають дітей, готують їсти, а жінки — влада! І саме коли вже завершували сцену феміністичного засідання правління колгоспу, під’їхав на “Волзі” він — стрункий, у солом’яному брилі. Справді — голова! Коли йому представляли акторів, я стояла останньою, і ось наші очі зустрілися, аби більше не розлучатися ніколи. Не повірите, але, як у кіно, він закохався з першого погляду не в монашку із “Зайців”, а в солдатку Софію з “Малинівки”! Пам’ятаю, як він зблід, почервонів, як піт виступив на чолі… Потім була зйомка масовки, і весь мій вільний час — дві години — ми простояли з ним під липою. Про що говорили, не пам’ятаю, але це була доля! Пізніше він десятки разів з усіх моїх 40 фільмів переглядав саме “Малинівку”, і нам обом 20 років довелося чекати того пам’ятного дня — освідчення. — Де і як це було? — Коли сказала тодішньому чоловікові Феліксу, що йду від нього, мовляв, не гідна тебе, на тебе чекає велике кохання без мене, він мені спересердя сказав: “Згоден на все! Нехай буде він, і буду поряд я…” Я на це не погодилася. Звісно, якби я була француженкою, то мала б водночас і шикарного чоловіка, і шикарного коханця. Жила б, як королева. А я все розказала Феліксу. Але героя з Петрашівки Івана Васильовича довелося чекати 20 років, бо він мав дружину, яка свого часу врятувала йому життя. І лише коли її не стало, ми зустрілися в Одесі, де він нарешті сказав головні в моєму житті слова: “Лідусю, давай будемо разом!” Я тоді, як учениця-відмінниця, підняла вгору одразу дві руки — ось так! — Не шкодуєте, що переїхали з Києва в село? — Абсолютно! І за столичною артистичною тусовкою не сумую, бо частіше буваю в Америці, ніж у Києві. Город маю, все на ньому росте, тут така краса… А в Штатах старша донька у 42 роки подарувала мені ще одну онуку. Мені, як кожній матері й бабусі, достатньо усмішки, дотику пальчика, щоб бути на сьомому небі. Це і є справжнє щастя! — А в Штатах у Вас є шанувальники таланту? — Американський зять 4 вересня 2001-го, за тиждень до теракту в Нью-Йорку, запросив нас на вечерю. Це був мій день народження, і він замовив пісню для тещі. Але коли музиканти — оркестр із Могилева — оголосили, що вони співають Любі Алфімовій, то, як у радянські часи, люди підходили по автографи і ледь не підкидали мене на руках до стелі. Такого я давно не відчувала. Виявляється, що наші фільми із “Золотої колекції” там дуже популярні. “Весілля в Малинівці” та “За двома зайцями” — це найтепліші згадки для емігрантів про колишню батьківщину та їхню молодість. Спілкувався Роман КОВАЛЬСЬКИЙ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment