Із 27 липня до 5 серпня в Україні з візитом перебував Патріарх Російської Православної Церкви Кирило. Цю подію прокоментував Дмитро СТЕПОВИК, доктор богословських наук, професор, академік Академії наук Вищої школи України.
— Дмитре Власовичу, ставлення в Україні до цього візиту неоднозначне. — Ще задовго до приїзду патріарх Кирило заявив, що їде в Україну як важливу частину історичної Русі, народ переживає випробування і скорботи, тому він має підтримати його у важку годину. Ця заява викликає відчуття, що ми тут уже гинемо, страждаємо й хочемо якнайшвидше позбутися незалежності, а він їде звільняти нас від неї. Ці слова викликають обурення, бо це наклеп і фарисейство.Особливих випробувань, яких нині не переживали б інші народи у зв’язку зі світовою фінансово-економічною кризою, в Україні немає. У нас немає ніяких світових скорбот. Скорботи — це війна, Голодомор, який у 1932—33 роках влаштували нам не хто інший як Москва, її тодішні тиранічні правителі.
Далі. Хіба українці — його народ? Він мордвин, родом походить із Мордовії, з села Оброчноє біля міста Лук’янового. Його рідний народ там, не ми! І ще одне. У нас є Президент, прем’єр-міністр, парламент, УПЦ КП та її глава Святійший Патріарх Філарет, кількамільйонна Греко-Католицька Церква, її верховний архієпископ Любомир Гузар, Римо-Католицька Церква, багато протестантських церков. Ми не потребуємо зверхності цього цілком чужого патріарха. Безпрецедентний факт, що першого дня перебування в Україні патріарх Кирило провів засідання синоду Російської Православної Церкви, привізши з собою його членів. Але ж це територія іншої держави! Неважливо, які синод ухвалив рішення. Але безперечно, вони спрямовані не на те, щоб об’єднати українське православ’я, а на те, щоб його ще більше розколоти. Неможливо уявити, щоб, скажімо, болгарський патріархат проводив засідання синоду Болгарської Православної Церкви у Бєлграді, столиці Сербії, теж православної країни. Або щоб, скажімо, Грецька Православна Церква проводила засідання синоду в столиці Албанії Тирані. Як це могло відбутися в Україні — просто диво-дивне. — У День Хрещення Руси-України Церкви двох патріархатів провели альтернативні святкові заходи. Розкол триває?— 28 липня — традиційний день вшанування Володимира Великого, хрестителя Київської Руси-України. Раніше ми відзначали День хрещення 14 серпня. Але Президент України своїм указом цілком логічно об’єднав ці два свята. Чому ми відзначили це нарізно? Церква Московського патріархату вітала свого предстоятеля, який приїхав до нас у гості з Москви. А гість, позичивши в сірого очі, заявляє, що він тут не гість, що це його народ. Патріотично налаштовані українці цим обурені. Це спонукало до того, що відзначали Хрещення Руси-України не тільки нарізно, а й в різні дні. УПЦ МП — 27 липня провела хресний хід до пам’ятника Володимирові, а УПЦ КП — якраз на свято, 28 липня. Тисячі вірян з усієї України показали, що вся Україна нині з Київським Патріархатом. Коли кінець їхньої колони був ще біля Володимирського собору, голова колони — вже на Володимирській гірці. Уся Володимирська вулиця світилася золотом, тому що священики приїхали в золотистих фелонях. Було дуже багато мирян. І це тільки маленька частина нашої 14-мільйонної Церкви. Представники УПЦ МП проводили цього дня богослужіння в Києво-Печерській лаврі, яка була передана їм незаконно 1992 року. Досі керівники держави не можуть зрозуміти, що Києво-Печерська лавра — святиня українського народу, вона не повинна належати Московському патріархатові! УПЦ КП — самостійна, незалежна Церква. Вона самодостатня в служінні Богові й українському народові, не потребує сторонньої опіки. Це одна з найбільших християнських Церков світу, не тільки з-поміж православних. Наших вірян нині, за офіційною статистикою, понад 14 мільйонів, маємо тенденцію до зростання.Приїзд Московського патріарха Кирила Гундяєва, його нетолерантні заяви щодо України й українського православ’я під час цього візиту спонукали багатьох людей, які вагалися або навіть ходили до московських церков, приєднатися до Київського Патріархату. У нас близько 40 єпископів, понад три тисячі парафій. У всіх 25 областях України є наші єпархії, а в деяких, наприклад, у Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій — по дві єпархії. Там так багато вірян, що має бути два єпископи. Тому ми не потребуємо собі когось у наставники. Але нам болить доля українського народу і розкол, який влаштували на Харківському псевдособорі 1992 року представники Московського патріархату. Тодішній митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило, нинішній патріарх, ініціював і був закулісним режисером цього розколу й того, що сюди прислали митрополита Володимира Сабодана, який до цього служив у Росії. У Харкові зібрали православних, без запрошення предстоятеля тодішньої Української Православної Церкви митрополита Філарета Денисенка, тобто з порушенням чинних православних правил. Заднім числом назвали це зібрання собором, який не мав права без участі предстоятеля приймати ті чи інші рішення. Так у Харкові Кирило Гундяєв і Ко вчинили розкол, а тепер брешуть, що це вчинив Філарет. На той час об’єдналися Українська Автокефальна Православна Церква, де предстоятелем був Патріарх Мстислав Скрипник і Українська Православна Церква, очолювана екзархом Філаретом Денисенком. Отже, щоб не допустити створення Єдиної Помісної Української Православної Церкви, Москва — ніхто інший — влаштувала розкол. Тепер розкольниками називають Філарета і Церкву Київського Патріархату. Насправді все навпаки. Зміцнюючи УПЦ МП, всіляко підтримуючи її, розкольники з Москви і Києва прагнуть подолати й знищити УПЦ КП. Але ця їхня мрія ніколи не здійсниться! У них усе побудовано на неправді. Було б набагато вигідніше і для Російської Православної Церкви, і для Української, щоб УПЦ МП дістала повну самостійність і незалежність — автокефалію. Тоді УПЦ КП і УПЦ МП як Церкви самостійні в управлінні могли б вести переговори про об’єднання. І вони домовилися б, аби Москва не заважала. На жаль, РПЦ погрожує: хто захоче об’єднуватися з Київським Патріархатом, буде тяжко покараний. Ці залякування — наслідок імперської політики Кремля, тому УПЦ МП не може вільно визначати свою долю. Внаслідок цього існує дві Українські Православні Церкви, тому й нарізно відзначали Хрещення Руси-України. — Президент Віктор Ющенко під час зустрічі з патріархом Кирилом сказав, що Україні потрібна Єдина Помісна Православна Церква. На що той відповів, що така Церква в Україні нібито вже є. Чому такі розбіжності в поглядах?— Це звичайне пропагандистське викручування. Кирило — церковний дипломат, бо багато років очолював відділ зовнішніх зв’язків Московського патріархату. Віктор Ющенко — людина демократична, віруюча. Це суто українські риси його характеру. Тому він запросив цього вовка в овечій шкурі, думаючи, що в нього таки прокинеться християнське сумління і він сприятиме тому, що в Україні буде Єдина Помісна Церква. Цього хочуть народ, уряд, Президент. Але патріарх Кирило приїхав зовсім з іншою метою. І тому, коли Президент сказав, що Україні потрібна Єдина Помісна Церква, відповів, що вона є, маючи на увазі ту церкву, якою керують із Москви (РПЦ та її філія — так звана УПЦ МП). Оце, на його думку, і є Помісна Церква. Але багато людей зрозуміло, що він має на увазі Київський Патріархат, бо це справді самостійна Помісна Церква українського народу. Іноді Господь Ісус Христос, як бачимо, вкладає навіть в уста грішників те, що він хоче сказати. — Президент з Патріархом були біля пам’ятника жертвам Голодомору 1932—33 років. Патріарх вважає, що Голодомору в розумінні геноциду, тобто цілеспрямованого винищення етнічних українців начебто в Україні не було. Був просто голод, і голодували всі народи, які жили в СРСР.— Це брутальна неправда, яку висловлюють російські політики. Те, що її повторив начебто “незалежний” від політики релігійний діяч, свідчить про те, що він на сто відсотків з ними. Для України дуже важливо, щоб у світі визнали Голодомор 1932—33 років як геноцид етнічних українців, під час якого страшною смертю виморили кілька мільйонів українців, знищили кращу частину українського працелюбного народу. Не пред’являємо Росії претензій, щоб вона компенсувала ці втрати, погодилися, що винна кліка Сталіна, Молотова, Кагановича і місцевої більшовицької влади — неукраїнців Косіора, Постишева. Однак російський політикум, а за ним РПЦ, не хоче визнати, що це був геноцид. Тому вони відбуваються неправдивими заявами, ніби це “наша спільна біда”. Насправді в Російській Федерації великого голоду не було. Постраждали окремі реґіони — Кубань, Подоння (і то винищували там етнічних українців), Поволжя (там жили німці, їх теж більшовикам треба було виморити). Наші люди хотіли в Росії дістати хліба — їх завертали, викидали: вмирайте на своїй землі. Який же він християнин, церковний лідер, якщо говорить таку неправду?— Якщо патріарх Кирило вважає себе духовним пастирем, святою людиною, чому в нього така охорона?— Він відчуває, що перебуває в іншій державі. Коли 28 липня йшли колони вірян УПЦ КП, охорони не було, лише представники ДАІ регулювали рух на Володимирській вулиці. А ось як Кирило приїжджав у Покровський жіночий монастир. Його охороняли озброєні до зубів спецназівці. Наїхало стільки міліцейських машин, що не можна було ні пройти, ні проїхати. Черниці нарвали в садку квітів, зробили коло у вигляді голуба, думали, що він зупиниться, вони йому піднесуть хліб-сіль і квіти. А Кирило тільки відчинив двері, і його авто зім’яло цей віночок колесами, розчавило живі квіти на асфальті. За цим оглядачам-журналістам було моторошно спостерігати. Це свідчить про брак у цього чоловіка елементарної культури. У багатьох місцях, де він проїздив, українці виходили з гаслами: “Геть московського попа!”, або вигукували це усно. Посилена охорона була скрізь, де він бував: у Криму, на Донеччині. А до міста Рівного його просто не пустили. Це свідчить про те, що Київ — не “древняя столица русского государства”, а українці — не його народ. У Євангелії від Святого Івана Богослова, розділ 10, вірші 10—13 сказано: “Злодій приходить тільки для того, щоб украсти, вбити, погубити… Наймит — не пастир, якому вівці не свої. Побачивши, що йде вовк, кидає овець і тікає, а вовк хапає і розганяє овець. А наймит тікає, бо він наймит, і не турбується про овець”. Ці слова чудово підходять до цього візиту й до характеристики Володимира Гундяєва, який має тепер чернече ім’я Кирило. А в книзі Діянь святих апостолів, розділ 20, вірш 29 написано: “Я знаю, — каже Господь Ісус Христос, — що після відходу Мого прийдуть до вас люті вовки, які не щадитимуть стада”. Оглядачі всюди зауважували, як охоронці Кирила відштовхували людей. Навіть тих, хто хотів сказати йому щось приємне. Але що приємне взагалі можна сказати цій людині? Думаю, що під час поїздок Україною цей непроханий гість відчув, що він не є нашим пастирем. У нас є свій Патріарх, який користується величезною любов’ю українського народу. Треба, шановні читачі “Слова Просвіти”, поставити всі крапки над “і” й знати, хто до нас приїжджав і навіщо. — На екранах телевізорів ми бачили, що в аеропорту патріарха Кирила зустрічав Янукович і переважно представники його політичної сили. Чому так? Чи випадково цей візит відбувався напередодні президентських виборів?— До нас приїжджає багато політичних лідерів. Вони мають охорону. Але така посилена охорона релігійного діяча, який начебто не представляє жодної політичної сили, свідчить про те, що насправді він є речником Кремля. Патріарх стверджував, що приїхав нібито як паломник, як ми їдемо в Єрусалим чи на Афон, тобто щоб помолитися у святих місцях. При цьому робить відверто політичні заяви, спрямовані на те, щоб в Україні задушити Помісну Православну Церкву Київського Патріархату, чого йому ніколи не вдасться. Запросив його до України Президент. Він не обов’язково повинен зустрічати на летовищі всіх, кого запрошує. Можуть на летовищі бути його представники. Але коли патріарх Кирило зійшов з трапу, серед тих, хто його зустрічав, було найбільше представників Партії реґіонів, яка орієнтується на те, щоб здобути в Україні президентську владу. Запросив Президент, а зустрічає опозиція. Це трохи дивно. І дивина не стільки церковна, скільки політична. Простому українцеві дуже важко це зрозуміти. Час для візиту Патріарха також обрано з великою хитрістю. Через кілька тижнів починається президентська виборча кампанія. Отже, маємо не що інше, як зовнішнє втручання у виборчий процес Президента України.— Під час візиту цього гостя в Україну чимало вірян змогли побачити його зблизька. Російські оглядачі наділяють його рядом компліментів: розумний, дипломатичний, діяльний… А як він як людина й ієрарх виглядав з українського боку?— Абсолютна невідповідність титулові Патріарха. Замість мудрого старця, якому довірили кермо їхньої Російської Церкви, українська людність побачила в ньому, в його висловлюваннях про Українську Церкву Київського Патріархату озлобленого комісара, просякнутого ненавистю до нашої багатомільйонної Церкви. Мстивість, злоба поєднані з гординею і чванством. Який “чудовий” набір “чеснот”! Про них же каже наш Господь Ісус Христос: “Змії, поріддя єхиднове! Як утечете ви від суду вогню геєнського? Ви самі свідчите проти себе… Ви доповнюєте міру зла батьків ваших” (Свята Євангелія від Матвія, 23: 31—33). Кирило Гундяєв — це духовний спадкоємець первосвященників Анни і Каяфи. Фарисей XXI століття. І вічність він буде проводити разом з ними.— У день виходу цього числа нашої газети закінчується поїздка Кирила Гундяєва Україною. Який перший підсумок? Позитивний? Негативний? Нейтральний? Що можна сказати ієрарху Кирилу навздогін?— Візит цілковито провальний. Він нічого не дав ні українським, ні російським православним людям, окрім загострення відносин. Хоч і до приїзду українці знали його скандальні і брутальні заяви типу: “Я хотів би відвідати матір міст руськіх (так і сказано!) Київ, нашу стародавню столицю і центр руського православія”; або: “Україна — дуже важлива частина історичної Русі, яка сьогодні проходить через величезні випробування. Але це наш народ, і я повинен бути разом зі своїм народом й у випробуваннях і скорботах”… Було все ж очікування, що шовініст-імперіаліст у рясі стане хоч на ці 10 днів християнином і буде поводитися як гість, а не хан Батий. На жаль, цього не сталося. Він підтвердив своє реноме українофоба. Спілкувалась Надія КИР’ЯН
