ПОЛЕ КРОВІ

Петро АНТОНЕНКОДвоюрідний брат попросив мене розшукати в архівах матеріали про нашого репресованого до війни і згодом реабілітованого діда. Скупа довідка про реабілітацію прийшла рідним давно, але хотілося детальніше дізнатися про обставити його загибелі. Справа з обвинувачення діда, як  інші подібні матеріали, зберігалася в архіві обласного управління Служби безпеки України і вже не була таємницею. Мені передали матеріали справи (ПФ-4486, № 128, заведена Березнянським райвідділом НКВС, 1 том — 360 аркушів, 2 том — 390 аркушів). Може, хтось сприйме нашу сімейну хроніку критично, бо нас десятиліттями вчили, що “наш адрес — не дом и не улица”, що ми не маємо ані національності, ані роду-племені, загалом права на сімейні хроніки. Моя покійна бабуся Софія Пилипівна Антоненко походила з козачого роду села Авдіївка, що в Куликівському районі Чернігівщини. Батько бабусі Пилип Пилипович Антоненко мав кілька десятин землі, в нього було три сини і дочка. Мій прадід був колоритною постаттю, однак, на нещастя, незрячий, проте, за  родинною легендою, своє поле за селом знаходив безпомилково. Ішов із ціпком вулицею, польовою дорогою, приходив до своєї землі й казав: “Тут”. Від батька бабуся успадкувала сильний характер і прізвище, яке дісталося й мені. А сталося так. Мого батька бабуся народила поза шлюбом, і з батьком першої дитини сімейне життя в неї не склалося. Звичайна історія в усі часи. Бабуся згодом вийшла заміж в сусіднє село Локнисте Менського району за Дмитра Власенка. Відтак я описуватиму хроніку сім’ї Власенків, яку ні я, ні мій батько ніколи не вважали чужою, тож я й назвав бабусиного чоловіка нашим дідом. Більш того, у мене найкращі спогади про бабусю Софію Пилипівну, схиляюся перед її мужністю і завзятістю, знаючи, що випало на її долю. Бабуся померла 95-річною, двадцять років тому. До смерті зберігала чіпку пам’ять і ясний розум. В останню свою весну ще посадила город, хоч врожай збирали вже без неї… У довоєнний час бабуся прожила з чоловіком два десятки років, у них народилося п’ятеро дітей: Настя, Павло, Проня, Микола і Ніна. Найменшій Ніні  1938-го було лише 8. Далі я, як і мільйони співгромадян, змушений продовжувати сімейну хроніку за матеріалами судової справи. Отже, 1 квітня 1938 року начальник Березнянського райвідділу НКВС молодший лейтенант держбезпеки Завгородній виносить постанову про обрання запобіжного заходу (арешту) щодо мешканця села Локнисте Власенка Дмитра Павловича (народився 26.10.1892 р., колгоспник колгоспу ім. Шевченка, середняк). Насправді арешт і обшук були зроблені ще за два дні до цього, 30 березня, співробітником райвідділу Куцим. У справі зберігається вирок сумнозвісної “трійки”, основного “судового” органу тих часів. Ось що інкримінували тим десяткам селян, що проходили по справі: “…разветвлённая эсеровская националистическая повстанческая организация, активное формирование повстанческих кадров из числа эсеров (боротьбистов), националистических элементов, кулаков… приобретение боевого оружия и боеприпасов… вооружённое восстание против Советской власти и свержение таковой в период войны… Отторжение Украины от Советского Союза и организация самостийного государства… Проводили практическую диверсионную деятельность в сельском хозяйстве. Организация возникла и начала свою орг.-практическую деятельность в 1928/29 гг.”Власенко нібито зізнався на слідстві, що його завербував Павло Стасюк (помер 1937 року), і він “получил задание заниматься вредительством в к-зе, уничтожать конское поголовье и урожай, чтобы обесценить трудодень и озлобить крестьян. Участвовал в нелегальном собрании, где обсуждался вопрос о вооруж. восстании…”. І далі: “Осуждённые стали на путь дачи показаний лишь после длительного отрицания”. Ось вирок “трійки” при обласному управлінні НКВС, датований 10 квітня 1938 року (через півтора тижня після арешту!), протокол № 58: “Расстрел с конфискацией имущества”. Скарги рідних і запитання, де хоч перебуває батько, прокурор Савранський, один із тих, хто підписував вирок “трійки”, залишив без відповіді, а сім’ї пояснили: “Засуджений на 10 років без права на листування”. Зловісний смисл такої фрази з’ясувався лише через кілька десятиліть. 13 квітня 1938 року наказ про розстріл підписав начальник облуправління НКВС капітан держбезпеки Єгоров. 23 квітня Дмитра Власенка разом з односельцями розстріляли. Документ про виконання вироку підписали комендант облуправління НКВС сержант держбезпеки Філенко, начальник адмінгоспвідділу управління Говзман, начальник внутрішньої тюрми Дроботь.Згідно з цим вироком, одночасно було розстріляно 20 осіб: 1. Кручко Іван Павлович, 1900 р. н., рахівник. 2. Москаленко Михайло Семенович, 1888, полевод.3. Кручко Григорій Павлович, 1893, колгоспник. 4. Третяк (Трейтяк) Петро Климович, 1889, колгоспник. 5. Коваль Терентій Данилович, 1900, бухгалтер сільпо. 6. Луцик Федір Аксентійович, 1905, колгоспник.7. Шелег Федір Романович, 1888, колгоспник. 8. Галух Петро Миколайович, 1897, колгоспник.9. Кручко Петро Павлович, 1892, колгоспник.10. Рибалочко Аврам Семенович, 1896.11. Любенко Терентій Васильович, 1887.12. Полуботько Іван Данилович, 1889. 13. Власенко Дмитро Павлович, 1892, колгоспник. 14. Москаленко Григорій Романович, 1904, продавець із с. Березного.15. Полуботько Степан Макарович, 1892.16. Надточій Федір Васильович, 1906, ветсанітар.17. Власенко Федір Павлович, 1894.18. Третяк Іван Іванович, 1893.19. Пивовар Олександр Григорович, 1887, із с.  Березного.20. Поляк Іван Іванович, 1897.У катів були численні підрозділи, які виконували різні функції, бо водночас відбувалися дві акції. У день розстрілу цієї групи локнистенських і березнянських селян та  сама “трійка”, можливо, в ті самі хвилини винесла новий смертний вирок ще 13-ти землякам розстрілюваних. Були засуджені до страти: Кислий, Носачевський, Дяченко, Мороз, Белашко Віктор і Омелян, Дупло, Самоненко, Полатай, Холявко Йосип і Дмитро, Поляк, Мороз (селяни з Локнистого, Боромик, Ленінівки, Березної). Перед цим, 15 квітня, до розстрілу були засуджені  селяни Тишковський, Губка, Прядко, Третяк, Сіренко, Семироз К., Шелег, Носир, Бедзик А., Надточій, Самоненко. 19 квітня, не інакше як до чергової річниці з дня народження Леніна (в архівних справах трапляються й такі “приурочення” до дат), були засуджені до розстрілу Губко, Самоненко, Звонок, Даценко, Шеметун, Носир, Корж, Шинкаренко та інші. Розстріли тривали й надалі.Після допитів, які проводили вже начальник райвідділу Завгородній, сержант держбезпеки Філімонов і оперуповноважений Пахтера, 8 квітня Дмитро Власенко підписав такі зізнання: “Осознав всю бесцельность дальнейшего запирательства, я решил дать следствию откровенные показания в том, что являюсь участником а/с повстанческо-эсеровской организации… Ожидалось, что в 1931 г. и не далее 1935 — 36 гг. кап. страны пойдут войной на СССР, к этому времени нам надо вооружиться и быть готовыми к восстанию… Пока вести подрывную работу, уничтожать результаты урожаев, убивать молодняк и конское поголовье, травить фураж…” І далі : “…неоднократно слышал, как Шинкаренко спрашивал Тарасенко, когда же он, Тарасенко, поедет заключать договор с Польшей насчёт войны с СССР”.І таке інше. Заощаджуючи час на питанні вагомості таких показань і того, як вони робилися, адресую читачів до кінострічки Тенгіза Абуладзе “Покаяння”, один з героїв якої в схожій ситуації зізнається, що отримав завдання прокопати тунель з Індії в Англію. Проте, списуючи багато чого на контрреволюцію, каральні органи раз-по-раз фіксували на папері те, що відбувалося в тодішньому українському середовищі. Ось уривок із зафіксованої розмови селян: “Сов. власть издевается над крестьянами, пока у власти большевики — хлеба у крестьян не будет”. Ось ще рядки з архівної справи: “Зерно вредительски сложено в скирты. Сено на лугу аж до разлива Десны — сено сносит вода, скот без кормов. Намоченное зерно держат, пока не испортится — тогда колхозникам на трудодень. В 1933 г. убили на мясо хряков-производителей, много абортов жеребных конематок. Также потопили лошадей в трясине болотистых берегов Десны в большом количестве. При обмолоте урожая пускали в полову хорошее зерно, после чего раздавали колхозникам полову без учёта зерна, чем понижали урожай в колхозе… На протяжении 6 лет, с 1931 по 1938 гг., правленческий аппарат колхоза и участники к-р орг. забрали с колхоза все деньги — колхозники за 6 лет не получили ни копейки. Коллективизация. Обобществляют скот, хороший продают на базаре, взамен для счёта покупают худой — лошадей. Урожай собирался с убытками, картошку гноили (неправильный отвод душников при хранении). Прогнившее зерно даже не отдавали, а закапывали”.Знайома картина, чи не так? Знайома від перших років “корінного перелому” хребта українському селу й донині. Рецепт підняття економіки був унікально простий: в селі Локнисте і ще в тисячах українських сіл треба було розстрілювати по 20 селян щодня. Молодих, середнього віку, здорових, розумних, працьовитих селян, які, як і їхні предки за сотні літ до приходу більшовицької чуми, жили й працювали на цій землі. Тепер  хочу поставити одне просте запитання: за що розстріляли мого діда, його рідного брата, десятки односельців і мільйони їхніх співгромадян? Ні за що — з погляду правди і справедливості. Але за велику, непоправну провину перед системою: вони були частинкою народу, якому органічно чужа та система. І їх, цю частину, треба було знищити, щоб друга частина, теж по-своєму репресована, слухняно служила тій системі й сама ставала її часткою. І донині голосувала за тих, хто розстрілював їхніх батьків і дідів. Я згадав про дідового брата. Ви звернули увагу на однофамільців у наведеному списку? Старожили села Локнисте могли з’ясувати, чи не рідні брати — Кручки, чи не родичі Полуботьки і Третяки. А про одне прізвище  скажу: № 17 в списку — рідний брат мого діда Федір Власенко. Коли заарештованого Дмитра вели  Березною, його побачив брат Федір, який приїхав на ярмарок. Підійшов і запитав: “За що тебе ведуть?” — “Не знаю”, — відповів Дмитро. Федір поспівчував і дав братові окраєць хліба. І його негайно заарештували і засудили. Розстріляли  одного дня з братом… Моя бабуся 44-річною зосталася вдовою, дружиною ворога народу, з п’ятьма дітьми на руках. Доля сім’ї далі була теж типовою для цієї країни, цього народу в тому нещасному столітті. У війну одну з дочок, мою тітку Проню, фашисти вигнали у Німеччину, звідки вона повернулася з підірваним здоров’ям і доживала віку інвалідом. Наймолодший син Микола помер  37-річним унаслідок невдалого хірургічного втручання. Трагічною була доля старшого сина Павла. Лише через п’ять років після розстрілу батька й дядька, восени 1943-го, Павла мобілізували у Червону армію. Разом з тисячами ровесників, необстріляних, майже неозброєних, його кинули у саме пекло боїв на дніпровських плацдармах (до річниці Жовтня треба було відбити у німців Київ). 21-річного Павла убили у перші  дні “своєї” війни. Як йому йшлося на фронт, як воювалося, синові кілька років тому розстріляного “ворога народу”? Треба було повірити, що батько, батьків брат — справді вороги народу? Чи усвідомити, що ця страшна система — перший ворог народу? Чи ні в що не вірити, окрім того, що життя — це страшна й трагічна річ? …Навесні, як завжди, восьмого дня Великодня, буваю в своєму селі Авдіївці. На “діди”, тобто поминання родичів, сходиться і з’їжджається все село. Помічаю, що віднедавна цей день стає дедалі теплішим, задушевнішим, попри зовсім невеселе місце. Не сум і розпач панують над місцем вічного спочинку земляків, рідних і близьких. Тут уже давно упокоїлися мої батько, мати і чимало однокласників.Як і щороку, ми поминаємо тут з батьковою сестрою, моєю тіткою Ніною, наших рідних. Тітці зараз 79, живе навпроти батьківської хати. Зовсім юною вийшла заміж сюди, в Авдіївку, село своєї матері. А в Чернігові живе найстарша з батькових сестер, моя тітка Настя, Анастасія Дмитрівна Власенко. Їй 91.Щовесни мої тітки поминають рідних.  Але вони ніколи так і не змогли прийти на могилу батька, дядька, поставити тут свічку, помолитися за упокій їхніх душ. Бо нема цих могил. За 70 років поліські селяни на заслужили у тієї системи й в нинішньої держави на могилу. Їх розстрілювали й закопували в ямах і ровах під Черніговом. Тут розташоване поле крові, частина того величезного поля, яким стала на десятиліття Україна. У лісових хащах, де все заросло бур’янами, куди викидають сміття, тліють кістки тисяч безневинно розстріляних українських селян. Лише камінь в їхню пам’ять, встановлений на узліссі стараннями не так влади, як просвітян і рухівців. Пишу це не просто задля констатації, а з конкретною пропозицією. Хочу, щоб мої тітки Анастасія й Ніна хоч на схилі віку могли нарешті прийти і вклонитися могилі свого батька, бодай символічній. Щоб це могли зробити тисячі мешканців Чернігівщини, чиїх рідних розстріляли. Можна і треба встановити імена жертв, як й імена катів. Можна і треба відшукати поховання, спорудити тут меморіал людської скорботи, де на стелах буде викарбувано імена жертв — так, як це зроблено біля обелісків у наших селах, де вшановано загиблих на фронтах. А загиблі у тій неправедній війні терору — ще більші жертви. Солдат на фронті міг хоч би укріпитися думкою, що гине за власну землю, рідних. А як було гинути цим людям — нізащо? Ми в неоплатному боргу перед ними, доки не буде названо кожного, хто загинув у тій війні тоталітарного режиму проти власного народу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment