СКІЛЬКИ КОРІВ ДОЇВ ГЕНЕРАЛ, або «ПУКАЧІАДА» НАШОЇ ПОЛІТИКИ

Петро АНТОНЕНКОЗатримання на території України колишнього міліцейського генерала Олексія Пукача, головного звинуваченого в убивстві Георгія Ґонґадзе, безумовною, стало топ-подією цього літа. Той, кого безуспішно шукали (чи не дуже шукали) протягом майже шести років, був затриманий у невеликому поліському селі буквально на старті президентської виборчої кампанії. І пов’язувати цю подію саме з виборчою кампанією стало вже просто банальністю. Однак пов’язують. Попри запевнення влади, що пов’язувати не слід, що все проходить в суто правовому руслі. Однак про те, що це не зовсім так, свідчить і злива повідомлень медіа, і пересмикування фактів, і величезна кількість так званих версій і гіпотез. Тому перше, що варто б сказати ошелешеним повідомленнями людям, — не треба брати все на віру. Передусім дивують фактологічні неточності, якщо не сказати — дезінформація. Це, до речі, ще раз свідчить про рівень наших медіа. Здавалося б, цифри, дати, власні назви—речі незмінні, які подавати треба точно. Але ж ні. Навіть назву села Молочки на Житомирщині, де затримали генерала, пишуть по-різному. Або, наприклад, пишуть — “село”, “хутір”, “селище”, хоч це зовсім різні адміністративні поняття. Чи, скажімо, в одному повідомленні читаємо, що Пукач спокійнісінько жив у селі під власним іменем з власними документами. В іншому — у генерала була купа різних документів на різні імена. Врешті, доходить до смішного: не можуть толком з’ясувати й таку деталь — скільки ж корів утримував у господарстві генерал, котрий раптом так полюбив сільську працю? В чотирьох різних публікаціях я прочитав різні чотири (!) цифри. І вже не смішно, а сумно, коли говориться, що генерала взагалі не “знайшли”, а він весь час був під контролем, просто в потрібний момент “засвітили”, або довго не могли знайти через продажність міліцейських чинів, які покривали втікача. Чи те, що Пукач начебто тривалий час переховувався за кордоном, зокрема в Ізраїлі, хоч офіційні заяви слідства переконують, що генерал не залишав території України. Не встигли розпочатися слідчі дії, як посипалися не менш протилежні твердження. То генерал називає замовників вбивства журналіста й місце, де він закопав голову жертви, то з’являється інформація, що нічого такого він не казав.Подібна інформаційна вакханалія є свідченням того, що дехто волів би не добиватися істини в резонансній кримінальній справі, а робити лише піар. І ще гірше — використовувати цю трагедію (а як інакше назвати справу, що лихоманить суспільство вже майже 9 років) у вузько політичних цілях. Саме так варто розглядати численні заяви політиків різних таборів. Так, дехто вже оприлюднює “чорні списки” тих чи інших високопосадовців, які причетні до вбивства Ґонґадзе. Причетні чи ні, може встановити лише неупереджене слідство, а навішування ярликів — це надто серйозно. Знов з’являються плівки майора Мельниченка, які досі остаточно не перевірені офіційними експертизами. Таке враження, що цих плівок вистачить ще не на один рік для брудних політичних баталій. Те саме й з останками Георгія, якому нема спокою майже через десятиліття після загибелі.Зараз усе сконцентрувалося довкола тези — будуть чи ні знайдені замовники вбивства. Дехто наївно чекає, що вустами Пукача будуть названі всі, починаючи від тодішнього президента держави. Менш наївні зауважують, що при всіх званнях і посадах Пукач не був ані міністром внутрішніх справ, ані одним із численних його заступників. Був одним з генералів, якими аж кишить міліцейське відомство. І наказ на вбивство він отримував не від президента особисто, а від вищих чиновників, дехто з яких вже й сам у кращих світах, недосяжний для слідчих. Але все сказане не означає, що можна не шукати замовників злочину. Адже за будь-яких конкретних обставин своєрідним замовником був тодішній режим. З його імітацією державності, із залишками тоталітарно-компартійної системи, з накладанням на все це рис “дикого” капіталізму. Ось такому режимові й заважали свобода слова, незалежні журналісти, і не лише Ґонґадзе — список опонентів режиму в царині мас-медіа, як ми знаємо, був чималий. Заважали національно-демократичні партії, які треба було послідовно розколювати й нищити. Заважали політики державницького мислення: вже не є таємницею, що під пильним наглядом режиму був і Віктор Ющенко, і ще ряд відомих політиків. Ось про цей режим, про цього замовника ще не сказано, що належить. Натомість чуємо мало не ностальгію за десятиліттям кучмізму — як за часами “порядку”, “тиші і спокою”. Коли “все мовчить, бо благоденствує…”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment