«ЖАХІТТЯ УКРАЇНІЗАЦІЇ», або «МАЯ ТВАЯ НЄ ПАНІМАЙ»

Пропоную Вашій увазі відгук на публікацію Георгія Бурейка під назвою “Ой ти мова моя мила, чим ти владі не вгодила”, в “народній газеті” Дніпропетровщини “Зоря”, яка, на жаль, його не надрукувала (це не дивує, засновник газети — Дніпропетровська обласна рада, в якій верховодять Партія реґіонів, комуністи і “Громада”).Оскільки стаття Г. Бурейка була не стільки причиною, як приводом до розмови про деякі мовні проблеми сучасної України, сподіваюся, що мої міркування будуть цікаві читачам “Слова Просвіти”.

Євген ШУЛЬГА,історик, м. НовомосковськЦілком поділяю головну, на мій погляд, думку статті Георгія Бурейка: “те, що прищеплюють з-під палиці, невідворотно викликає у будь-якої нормальної, незбоченої людини реакцію просто протилежну. А часом навіть і відразу, антипатію і ворожнечу”. Поділяю стурбованість з приводу намагань окремих політиканів використати мовні дискусії як знаряддя для розпалювання ворожнечі та провокування конфліктів. 

У статті багато слушних думок, але, на жаль, не обійшлося і без кількох добрячих “ложок дьогтю”. Серед них — розповіді про “жахіття українізації”, з якими нібито доводиться стикатися ледь не на кожному кроці. Найбільше обурення “прогресивної громадськості”, здається, викликають мультик “Ну, погоди!”, дубльований українською мовою, та міністр освіти, який, спілкуючись в Україні із земляками, послуговується (який жах!) лише українською мовою. Я теж не в захваті від того, що деякі радянські фільми дублюють (не завжди вдало) українською. Дивишся на таку “українізаційну” діяльність окремих “культурних” чиновників і згадуєш прислів’я: “Застав дурня Богу молитися, він і лоб розіб’є”. І добре, якщо тільки собі… Але чи варто ставити питання, що російське кіно не можна дублювати “в принципі”, як таке, що “перекладу не підлягає”? Дехто вже добалакався до того, що для українців, мовляв, російська мова не іноземна. А яка? Друга рідна? Рідніша за рідну?..Поцікавимося у росіян, які живуть у Росії: якою мовою для них є українська (білоруська, болгарська та інші слов’янські)? Відповідь однозначна: іноземною. Подивіться, наприклад, сюжети про Україну в новинах російських телеканалів. Якщо в кадрі хтось розмовляє українською, то чуємо закадровий переклад російською. І це ні в кого не викликає здивування чи обурення, і в Росії, й у нас сприймають, як цілком природне. Але коли УТ-1 у випусках новин дублює українською російськомовні інтерв’ю чи виступи, дехто з політиканів падає “на хвоста”, тупає ногами й істерично репетує про “насільствєнную украінізацію”. Чому одну й ту саму дію вважають у першому випадку нормальною, а в другому — неправильною?Отже, на питання, чи можна перекладати російськомовні книжки і дублювати російські фільми українською, відповідаю: можна. І треба. А ось чи завжди варто це робити? Як на мене, перекладати весь той літературно-мистецький секонд-хенд, який масово продукують віднедавна в Росії й завозять в Україну для “втюхування дурним хахлам” — це кидати гроші на вітер. Витрачати кошти, час і зусилля багатьох освічених людей треба лише на переклад по-справжньому вартісних творів, яких, на жаль, дуже мало і в Москві, й у Голівуді. Ми досі не маємо доступу до масиву світової інформації. Інколи і власне маємо в перекладі. Спробуйте знайти знаменитих “Козаків” Володимира Дахна рідною мовою — є тільки російськомовні варіанти. Людство створило стільки цінного, що для відтворення класичних творів українською знадобиться не один рік. Тож російські серіали справді можуть почекати.Не поділяю й “праведного обурення” Дмитра Табачника, якого цитують у статті, з приводу того, що “пан міністр одного разу гордо заявив, що він “з усіма без винятку розмовляє лише по-українськи”. Йому і в голову не приходить, що інтелігентна людина завжди намагається спілкуватися мовою, рідною для співбесідника, прагне взагалі оволодівати якомога більшою кількістю іноземних мов, не говорячи вже про те, що російська є рідною для мільйонів співгромадян”. Дозвольте поцікавитися: а якою мовою розмовляє міністр освіти Росії, наприклад, коли відвідує Калмикію чи Башкортостан? Та, напевне, рідною, російською. Це так само природно, як і те, що міністр освіти України спілкується в Україні українською. У Німеччині мешкає 2 мільйони 700 тисяч етнічних турків, які думають і розмовляють турецькою, але чомусь ніхто з них не вважає свого міністра освіти некультурним і неінтелігентним тільки тому, що він у Німеччині з усіма спілкується німецькою.В Україні живуть представники понад 100 національностей. Уявімо, що кожен із них звернеться до міністра рідною мовою. Як тоді бути? Видатний український академік-сходознавець Агатангел Кримський володів 60 мовами, але навіть він на місці міністра в більшості випадків виявив би “невихованість” і, за визначенням Дмитра Табачника, його можна було б вважати “напівінтелігентною” людиною.До речі, коли я декому з таких “інтелігентних”, що бралися мене повчати, пропонував перейти на українську, вони чомусь дуже ображалися. Що, тільки українці зобов’язані бути “інтелігентними”, а на інших ця вимога не поширюється? Уже й теоретичне обґрунтування придумали: “добра чверть наших співвітчизників зі святим материнським молоком всотали уміння думати і висловлюватися виключно по-російськи”. Напевне, інші три чверті пили якесь інше, генно модифіковане молоко, оскільки “зобов’язані” мислити й висловлюватися не рідною, а іноземною навіть удома. На сході українці інколи нагадують Тарапуньку і Штепселя в одній особі. Намагається такий бідолаха бути “інтелігентним” і спілкується то російською, то українською, то обома водночас. Сумне, скажу вам, видовище… Коли ж ми нарешті усвідомимо, що українець, який живе в Дніпропетровську і послуговується виключно українською мовою — це нормально! І що він — не “націоналіст”, не “бєндєровец”, не “приїхав зі Львова”, не “напевне, вчитель”, а що він така сама звичайна людина, як і 115 мільйонів росіян, як мільярд 200 мільйонів китайців, які, мешкаючи в Росії чи Китаї, не знають жодної мови, окрім рідної.То як знаходити спільну мову? Хто повинен переходити на мову співрозмовника? А чому не зробити простіше: українець розмовляє українською, росіянин — російською, розуміючи одне одного без перекладача. Маю на увазі звичайне спілкування в побуті, у тих сферах життя, які не регулюють норми законів. Чи не є це зразком справжньої, гармонійної, природної українсько-російської двомовності, оскільки вона базується на самоповазі (“я розмовляю своєю мовою”) і взаємоповазі (“ви говорите своєю мовою, однак я вас чудово розумію”). Про подібність трьох східнослов’янських мов стільки сказано й написано, що дивує, звідки беруться заяви окремих осіб: “ґаварітє па-рускі, я вас нє панімаю”. Треба поважати одне одного, і в нас ніколи не буде жодних міжнаціональних конфліктів і непорозумінь. А якщо хтось має намір і надалі клеїти з себе “чукчу” з анекдотів — “Мая твая нє панімай”, то, як кажуть у таких випадках: “Вибачайте, хлопці, бананів нема”.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment