НАЙБІЛЬШИЙ СКАРБ

Олександр БУЛИГА,директор Рівненського обласного краєзнавчого музеюЯ — піонер з сокирою важкою:Терен колючий в рідній стороніВирубую трудящую рукою.Не раз кроплю свою роботу         й кров’ю, Та весело так поратись мені.          Пантелеймон КулішІз Рівним Пантелеймона Куліша пов’язує кінець 1845 року, коли він викладав у місцевій гімназії. Про це пам’ятають рівняни. У жовтні в обласному краєзнавчому музеї відбудеться наукова конференція, присвячена пам’яті видатного діяча. Із Рівного Пантелеймон Олександрович переїхав до Петербурга за сприяння ректора Петербурзького університету П. Плетньова, який розпізнав у Куліші здібності майстра слова й допоміг зблизитися з російськими літераторами. 1845 року в часописі “Современник” було надруковано перші розділи його історичного роману “Чорна рада, хроніка 1633 року” в перекладі російською, а в дитячому журналі “Звездочка” — “Повесть об украинском народе”. За цей твір, що  став головним звинуваченням проти Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства 1847 року, його заслали в Тульську губернію із забороною писати і займатися педагогічною діяльністю. Проте проблеми освіти українського суспільства чи не найбільше непокоїли Пантелеймона Олександровича упродовж усього життя. Не маючи змоги працювати на освітянській ниві, повернувшись із заслання, Куліш розпочав журналістську діяльність. Друкував матеріали в петербурзьких виданнях, на сторінках яких звертав увагу на потребу вдосконалення освітньої роботи. Серед проблем національної культури на чільне місце Куліш ставив навчання українців, зазначаючи, що завдяки поширенню загальної писемності літераторам найзручніше передавати народу освіченість. Школи для простих людей, загальна грамотність, поєднання освіти з ремеслом допоможуть, вважав Куліш, звільнитися від кріпацтва.“Своєрідною енциклопедією українознавства, що врятувала від забуття цілу низку шедеврів народного епосу” дослідники називають Кулішеві “Записки о Южной Руси”, про джерела створення яких автор писав: “…сам народ — це така пам’ятка свого минулого життя, яка краще від усякого мистецтва дає змогу пізнати те, як він жив до цього часу”. Вихід “Записок…” збігся у часі з поверненням із заслання Шевченка й Костомарова, коли громада петербурзьких українців розпочала видання українських книжок. Душею тих змагань став Пантелеймон Олександрович Куліш. Він видав своїм новим правописом, “кулішівкою”, етнографічний збірник, який Шевченко назвав “брильянтом”.На переконання Куліша, життя нації не припиняється навіть із втратою державності, бо етнос живе самостійним духовним життям і в чужій державі, зберігаючи національну свідомість, яка виявляється в літературі рідною мовою. Єдиний скарб у тебе —         рідна мова,Заклятий для суспільного         хижацтваВона твого життя міцна основа,Певніша над усі скарби         й багатства“До рідного народу”. Як зазначають сучасні дослідники, у поглядах на розв’язання мовного питання Пантелеймон Олександрович пішов далі за попередників, у яких боротьба за розвиток української мови не виходила за межі літератури. “П. Куліш розумів, що багата і мелодійна українська мова майже зовсім не опрацьована в граматичному сенсі. Він мріяв про створення такої української граматики, яка справді відповідала б рівневі найдосконаліших європейських. Куліш сприяв і перетворенню української мови на офіційну не лише в школі, а й у державних установах. Ці наміри залишились нереалізовані через горезвісні Валуєвський циркуляр (1863) та Емський акт (1876). Минулому України Куліш присвятив низку літературно-історичних творів. Після “Михайла Чарнишенка” та “України” з-під його пера вийшли у різні роки поеми, присвячені козацькій добі: “Солониця” (повстання Наливайка), “Кумейки” (повстання Павлюка), “Великі проводи” (Хмельниччина). Серед історико-драматичних творів збереглися: “Байда, князь Вишневецький”, “Петро Сагайдачний”, “Цар Наливай”. Найвідомішим літературним твором Куліша стала повість “Чорна рада” про долю України після Хмельниччини. “Це так, — наголошує автор, — як-от інколи схопиться завірюха: громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно, поломле старе дерево, повиворочує з корінням дуби й берези…”Найкраща поетична збірка Пантелеймона Куліша “Досвітки” вийшла 1862 року. На думку дослідників, “вона поступалась Шевченковій поезії, але зачіпала такі струни, яких не торкалась рука Великого Кобзаря”. Її вихід довів, що саме Куліш намагається перейняти провід у літературній праці українців. Це він підтверджує у поезії “До братів на Україну”:Ой, мовчав я, браття,Словом не озвався, Поки батько українськийПіснею впивався.Хоч мовчав устами,Співав я душею,Та боявся з ним різнитиКобзою своєю…Ідучи слідами Шевченка, Куліш вагався, чи зможе гідно продовжити працю свого побратима, й тому запитував:Чи мені по тобі Сумом сумувати,Чи твою роботуВзяти докінчати?Куліш був складною особистістю. Непослідовність Пантелеймона Олександровича найяскравіше виявилася в оцінці козацтва. Трансформація поглядів Куліша наприкінці 1860-х зумовлена суб’єктивним чинником: гарячою вдачею та переконанням істинності власних думок. Козацький і гайдамацький рух, його ватажків він засудив як деструктивну, руйнівну силу. Це призвело до критики Шевченка й Гоголя, Максимовича й Костомарова, інших авторів за їхні погляди на минуле української національно-визвольної боротьби. Наймасштабнішу його науково-історичну тритомну “Историю воссоединения Руси” критично зустріли історики. На її сторінках Куліш засудив козаччину, називаючи її “колючим будяком на українській історичній ниві”. Спроба полеміки відомих науковців з автором щодо ролі козацтва в українській історії через безкомпромісність суджень Пантелеймона Олександровича призвела до його ізоляції від колишніх колег, з якими він поділяв погляди ще в часи Кирило-Мефодіївського братства. Працюючи над історичними джерелами, Куліш мав власний погляд, проте не знайшов підтримки більшості вчених. В історичній науці він запам’ятався як дослідник козацьких літописів. Назва одного з них — “Літопис Самовидця” —увійшла до наукового обігу з “легкої руки” автора “Чорної ради”.Наприкінці життя Куліш зосередився на перекладацькій діяльності, залишивши нащадкам твори європейський класиків українською мовою. Одну з праць “Значеніе Преп. Іова”, опубліковану в “Газете Гатцука” (1875, ч. 45—47), він присвятив відомому волинському святому Йову Желізу. Переклад Біблії поєднав ім’я Куліша з Волинню й приміщенням Рівненської чоловічої гімназії, де колись він недовго працював. У квітні 1919-го доля привела сюди Івана Огієнка, який також удостоївся честі доносити Святе Письмо землякам рідною мовою. Перебування Куліша й Огієнка у Рівному, їхня майбутня перекладацька праця повертає нас і до першого перекладу, який було здійснено на Рівненщині ще 1561 року і який нині відомий як Пересопницьке Євангеліє. Можливо, ці історичні факти у майбутньому сприятимуть ушануванню на рівненській землі всіх перекладачів Святого Письма українською. Зараз ми лише низько вклоняємося їм, дякуємо й Пантелеймону Олександровичу, “одержимцю духа”, “апостолу української ментальності”. Пам’ятаймо слова, присвячені йому, що найкраще характеризують Кулішеву спадщину: “Україна — ось що в епіцентрі постійної і незаперечної любові поета”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment