ДИРИГЕНТ ОРКЕСТРУ ЖИТТЯ

Ніна ГНАТЮКПавло Іванович Муравський. Навіть в об’ємній статті про феномен цієї людини всього не скажеш.Якби не було милості Божої, на нього чекала б звичайна доля сироти. Голод, холод, тяжка праця на колгоспних ланах, війна й очевидна смерть в окопах або ж під час чергової атаки.Небеса ж розпорядились інакше. Та й сам він винятковою працездатністю, допитливістю, саможертовністю в ім’я досягнення мети допоміг Богові й добрим людям у творенні своєї біографії, гартуванні духу. І сьогодні про нього кажуть: людина з легенди, феномен.95-ліття народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, професор Національної музичної академії ім. П. Чайковського, Герой України Павло Іванович Муравський зустрів у колі близьких і рідних, земляків і студентів. Урочистий вечір з нагоди поважного ювілею відбудеться восени, коли повернуться з канікул студенти і викладачі, коли можна буде патріархові одягнути концертне вбрання, вийти на сцену, змахнути диригентською паличкою.А вранці 30 липня до оселі ювіляра завітали з оберемками квітів ректор Київської національної музичної академії Володимир Рожок зі студентами, представники Вінницького міжнародного земляцтва у Києві, Вінницького обласного відділу культури та Будинку народної творчості, голова Піщанської районної ради Віктор Кирнасівський та сільський голова Олена Луньова.Було світло й затишно. І хоч мовчали два роялі — у кабінеті ювіляра до інструментів не можна було доступитись, бо ж рясно гостей, та, як на диво, органічно звучала в оселі патріарха українського хорового співу звичайнісінька гармошка в руках районного голови. Студенти консерваторії співали добре поставленими голосами, ректор був зовсім не суворим і навіть усміхненим, а Павло Іванович, як і на сцені, знову диригував. І поміж піснями і добрими зиченнями розповідав про своє довге і яскраве життя, мрії й плани. Так, і в 95 є плани на майбутнє. Павло Іванович твердить: “Житиму до тих пір, коли зі студентським хором консерваторії запишу всі твори Тараса Шевченка, покладені на музику”. Це найбільша мрія усього життя диригента. І так хочеться, щоб вона здійснилася.Слухати цю дивовижну людину завжди цікаво, адже це — жива історія народу. Народився 30 липня 1914 року в подільському селі Дмитрашківці. Справжнє його прізвище Моравський. Але малописьменний паспортист зробив помилку, і він єдиний з великої родини, що носить саме таке прізвище. Батько загинув у Першу світову, через сім місяців після його народження. А мати Дарія Юхимівна прожила нелегке і довге життя — 93 роки. Останні два десятиліття, перебравшись до сина, жила з ним на вулиці Грушевського, саме навпроти Верховної Ради. І вельможні сусіди завжди дивувалися цій чепурній, охайній бабусі в терновій хустині, яка знала багато пісень, розмовляла лише українською.У дитинстві до їхньої сільської хати забрела циганка. Ішов 1921 рік. Голод. Особливо бідували на Миколаївщині, Херсонщині, тому багато прохачів було і в південних районах Вінниччини. Мати не дозволила циганці розкинути карти, але та так слізно просила, що довелося дозволити ворожіння за шматочок мамалиги. Павло Іванович згадує: “Циганка дала Дмитрикові, старшому братові, потримати якусь сорочку і сказала, що, хоч він і любить сільську роботу, допомагає по господарству, але мати з ним щастя не зазнає”. А після того, як ту саму сорочку потримав молодший Павло, ворожка довго розглядала його руку і нарешті сказала матері те, чого та й не очікувала, адже часто гримала на сина, який не дуже любив поратися в городі й коло худоби, а все тягнувся до книжки: “Цей молодший не дуже прихильний до сільської роботи, він житиме в місті, матиме повагу від людей. І ти свій вік доживатимеш біля нього”.Так і сталося. Старший брат, який дуже любив поле, коней, не сприйняв колективізації, плакав, коли довелося відводити коня на колгоспну стайню. Тому завербувався до Одеси на каменоломню, тяжко працював у кар’єрі, надірвався і 1937 року помер. А мати доживала віку при молодшому синові у Києві.Любов до пісні прийшла з перших років його життя. У Дмитрашківці любили співати всі — старі й малі. І хоч робота важка, та співали і тоді, коли пасли худобу, і коло молотарки, і біля бурякових кагатів, і на вечорницях біля куделі. І Павло підсідав до дівчат, парубків, коли збиралися “на кутках”, співав із ними, переймаючи десятки старовинних пісень.Першим його вчителем і наставником на музичній ниві став старший мамин брат Сергій Юхимович Могилевський, який упродовж багатьох років заміняв Павлові батька. Підтримував хлопця і Степан Андрійович Білявський, двоюрідний брат, який закінчив Тульчинський педтехнікум, а згодом — Московську консерваторію по класу оперно-симфонічного диригування. Напередодні війни він працював диригентом Львівського театру опери і балету. Завдяки цим двом добродіям і було спрямовано Павла на мистецьку ниву. Саме дядько Степан купив йому скрипку. Футляра не було, то Павло замотував її в рушник. Усе життя у нього — як візерунки того вишитого маминого рушника — червоне і чорне, чорне й червоне. Але світлих візерунків більше. Саме вони уособлюють у його житті музику, любов, добрих людей.“Моє життя було складне. І шлях був важкий до мистецького рівня, що маю нині”,— згадує Павло Іванович. Випробування чатували на нього на кожному кроці. Коли навчався у музичному технікумі в Києві, то в кімнаті гуртожитку, на підлозі, спало двадцятеро студентів. Зима 1929 року була люта. Рядно, яким накривався, весь час хтось перетягував на себе. І коли Сергій Могилевський, дядько, побачив, що вода у тій кімнаті в склянці замерзла, забрав Павла до себе. Спав відтоді у його однокімнатній квартирі теж на підлозі, але в теплі. Київську консерваторію Павло Іванович закінчив за три дні до війни, 19 червня 1941-го. А 22 виповнювалося два роки його донечці Тані. Разом із дружиною Ніною готувалися до цього свята. А тут — війна. І його мобілізували. З Києва до Ніжина йшли пішки. А потім — довга дорога на північ. Став курсантом військово-морського училища протиповітряної оборони.І тут Боже милосердя врятувало його. Щоб підняти бойовий дух солдатів і моряків у важкі місяці відступу, оборони, командування дало розпорядження організувати у військових частинах, училищах художню самодіяльність. Випускник консерваторії не записався до хору, вважаючи, що треба ворога долати силою зброї, а для цього засів за вивчення математики, військової справи. Але, побачивши у документах запис про відповідну освіту, саме йому наказали організувати самодіяльність у роті й розучити з бійцями патріотичні пісні.Після концерту, що пройшов з успіхом, диригента в погонах викликали до полковника Полярного. І той сказав, що любить поезію, має дві власні збірки віршів: “Я написал стихотворение и хотел бы, чтобы вы его с хором спели на мотив “Раскинулось море широко”.Ритм віршів і мелодія пісні не співпадали. Муравський кілька днів мучився над цим і вирішив сам написати музику на слова полкового комісара. 2 травня 1942 року, напередодні закінчення училища, ця пісня прозвучала. І полковник як рівному потис йому руку. Муравський, якому присвоїли звання лейтенанта, попросився після закінчення училища на Чорноморський флот. Рвався в бій, та й додому ближче. Але у списках себе не знайшов — його відкомандирували на Тихоокеанський флот. Коли пішов до того ж полковника Полярного проситися про перепризначення, почув: “Это я сделал для вас. Там еще тихо. А ваша жизнь будет нужна людям и после войны”.Усі його друзі з України, які потрапили на Чорноморський флот, загинули. А лейтенанту Муравському довелося стати художнім керівником Ансамблю пісні і танцю Північної тихоокеанської флотилії.Цій сивоголовій людині випало чимало пережити впродовж довгого і яскравого життя. Був головним диригентом заслуженої академічної хорової капели “Думка” і заслуженої хорової капели “Трембіта”. Невичерпний оптимізм, виняткова працездатність, вміння всього себе віддавати творчості, постійно імпровізувати, самовдосконалюватися, рости — ці риси Павла Івановича передавалися і тим, хто працював з ним. Муравський — це неповторна, цілісна українська душа з невичерпними покладами світла, терпіння, гумору, без крихти пихи й самовдоволення. А тому поруч із ним почуваєшся впевнено, молодо.Видатний диригент, представляючи Україну в світі, побував разом з хоровими капелами не на одному континенті. Під час ювілейної гостини включили нам відеофільм про подорож з капелою до Канади. Як приймали там українських митців! У залах — жодного вільного місця. А якою пружною, молодою ходою знову й знову виходив на сцену Маестро! А було ж йому тоді вже 80!Ось відгук Ілейн Шмідт у канадській пресі (газета “The Spectator” за 21 червня 1993 р.): “Ансамбль, співаючи a cappella, продемонстрував найточніший музично-хоровий спів, який я будь-коли чула. Чистота їхнього співу бездоганна, дикція і зіспіваність ансамблю — абсолютно перфектні. Муравський диригує великою мірою так, як маляр малює”.Процитуємо ще один відгук зарубіжної преси про гастролі українських митців. Рядки з газети “Die Ostschweir” (Швейцарія, 7 вересня 1992 р.): “Хор Київської консерваторії під керівництвом П. Муравського полонив жителів Ґоссау чудовим виконанням. Програма концерту складалася переважно з духовних і народних пісень українських композиторів, що досі були майже невідомі в Швейцарії. На “біс” хор виконав дві маловідомі німецькі народні пісні та швейцарський національний гімн”. Відкриваючи Міжнародний хоровий фестиваль у Торонто, на якому з величезним успіхом виступив хор Павла Муравського, генерал-губернатор Канади Р. Гнатишин сказав: “Спів — це символ надії, духовності й оптимізму. У світі, в якому часто панує смуток через різні непорозуміння, що доводять до війни, спів нагадує нам, що краса можлива, коли люди, з’єднавши талант й ентузіазм, щось творять. Людський голос — чудовий музичний інструмент, і в хорі стає частиною людської симфонії”. Того ювілейного дня Павло Іванович не був у фраку з метеликом, як прийнято на концертах, а в світлій сорочці. Але диригував імпровізованим хором гостей і демонстрував молодий дужий голос. А ще зізнався, що ніколи не вів богемного життя, яке так полюбляють у світі музики, театру, літератури. “Раз-два на тиждень під час гастролей міг дозволити собі 30 грамів горілки, але не більше. А пробіжка, зарядка, щоденні фізичні навантаження — це святе”.Коли людина співає, душа її сповнена ангельської чистоти. Чистота, лад, оптимізм, впевненість у своїх силах, мрія про високе — ось чого так не вистачає сьогодні в нашому житті. Ось чому ми передчасно старіємо і так рано покидаємо цей світ.Павло Іванович з нетерпінням чекає вересня, коли закінчаться канікули, і він, професор Київської національної музичної академії імені П. Чайковського, знов опиниться у вирі музики, репетицій, молодих і чистих голосів. І знову диригуватиме оркестром життя, симфонією любові й надії.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment