Ніна ГНАТЮК“Коли з поета випивають кров, ламають ребра, то він все одно мусить знайти сили провести свій човник поміж Сціллою і Харибдою, через Ніагарський водоспад і не дати собі втопитися, бо інакше з ним утопиться і все те святе, що носив він у своїх помислах і в серці”. У цих рядках поета-політв’язня Тараса Мельничука яскраво висвітлено суть його життя: як ламало б тебе оточення, як оббивали б цвіт душі політичні морози і буревії, маєш зробити все можливе й неможливе, щоб виспівати свою пісню, донести до людей (більшість з них все ж добрі!) своє слово, свою чистоту і віру. Тарас за характером, за своєю внутрішньою суттю за будь-яких обставин залишався Князем Роси. Ця назва його книжки дала поетові друге ім’я: саме так називають Тараса Мельничука в Коломиї й Уторопах, в Івано-Франківську і Чернівцях ті, кому близька і дорога його творчість, хто зрозумів, відчув поміж рядками вічного бунтаря з дитинною душею.Заповнюючи анкету при вступі до Спілки письменників України 1990 року, написав: “Сім класів закінчив у рідному селі, а десятирічку — в Яблунові 1955 року. Вступити до вузу не вдалося, бо тоді Хрущов сіяв-віяв кукурудзу, і треба було мати два “кукурудзяних” роки, аби поступити. І хоч атестат зрілості був у мене майже “відмінний” — Москва кукурудзу жала, Москву Америку передоганяла і без цидулки, що я два роки відробив у колгоспі, мене після трьох екзаменів (три п’ятірки!) потурили з храму науки — Львівського університету. І почались мої митарства — кочівництва, “оргнабори”, вербовки і комсомольські “путьовки”.1957 року забрали в армію. Довго не служив: підпав під скорочення (було таке при Хрущові: на весь світ тріщали, що “Россия разоружает армию”). А Росія з оркестром (світова показуха!) “скороченців” додому проводжала, а з дому на “новий строк” виряджала. Час змінився. А що я до армії і в редакції яблунівській погазетярив, і в Комі АРСР героїчним трудом не менш героїчну тайгу валив, то з цими “письмовими свідченнями” вступив “гризти скелю науки” до Чернівецького університету на факультет української філології. Два рази мене з цього університету виганяли і знову два рази приймали. Три курси. І досить. Але за цей час встиг багато зрозуміти, пізнати і перечитати. Особливо поезії! Де я тільки не працював! Заліз у шахту “Пролетарку глибоку” в Макіївці — і стало тісно і в шахті, і в житті. А ще як заграли над Макіївкою похоронні оркестри, то стало ясно, що я не туди влип. Далі — Кривий Ріг. Селище Мирівське. Гірничо-збагачувальний комбінат — ЦГОК. Звідти — в Сибір. Красноярський крилатий алюміній — будівництво комбінату. Але й цей “крилатий алюміній” крил мені не дав. “Раб”, “раб” — не тільки значилося у канцелярських, бухгалтерських відомостях, “нарядах”, але й раб справжній, у житті.Всі ударні, комсомольські, “зековські” будови споруджували “комсомольці-добровольці”, а насправді — раби останньої залізобетонної імперії. “Серп і молот — смерть і голод”. “Комуністи — кому горб гнути, а кому їсти”.І от я над Єнісеєм. Позаду — Карпати, залиті кров’ю і слізьми, народ зацькований соціалізмом, колгоспом і псами. Попереду — не знаю що: “косу помантачим, поживем — побачим”. А я посередині — немов посеред ріки. Я надриваюсь, надламуюсь, бетон таскаю не на чужому горбі, а на собі. А з зарплати — крик і звіриний рик. Бійки, пиятика, поножовщина. І вже в двадцять з гаком років я відчув: нажився, як терня наївся. І став для мене комунізм, світле майбутнє всього людства, а я до того в це вірив, мов колька в боці і сіль в оці. Тяжке розчарування.Пробував поступати — не поступив, друкувати хотів вірші — не друкують. “Не мудрствуйте, не оригінальнічайте! Пишіть про партію, про Леніна, про трудові будні і героїзм молоді, зокрема, у вашій ударній бригаді!” Тупик. Безвихідь.Тікати. Ще раз тікати! Від себе! Від комунізму! Від Леніна! Від усього світу! І втік. Працював у геодезичних і геологічних партіях, тонув у трясовинах і болотах в лісах Тюменської області. Але жити у нетрях, на безлюдді, серед ведмедів і лосів, було важко. І я повернувся в Україну. Краще б не вертався. З 1964 року почалося кагебістське паломництво до мене. Виклик за викликом. Відчув: почалося полювання на мене. На мою душу. Кочую з місця на місце, з редакції в редакцію — Хотин, Глибока. Косів, Богородчани, Верховина”.На цих рядках обриваю розлогу автобіографію поета, написану для спілчанської картотеки. Бо попереду довга розповідь про допити, залякування, погрози. Тарас Мельничук, який тоді заочно навчався у Літературному інституті в Москві, набрався там духовного озону від спілкування з вільнодумними митцями, певно, призабув, що Україна — жебрачка попід стінами Кремля, що за те, за що в Росії підстригають нігті, в Україні відрубують руки… 24 січня 1972 року — перший арешт. Суд. Стаття 62 Кримінального кодексу УРСР: “Антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву і повалення Радянської влади”. Етап. Тюрма. Табір. Пермська область, Чусовський район, Кучино, зона 36. “Не дали мені закінчити інститут, а тут зразу — академія! Іван Світличний, Левко Лук’яненко, Семен Глузман, Ігор Калинець, Євген Пронюк, Василь Захарченко, Валерій Марченко… І всі в’язні, і всі інакодумці, і всі політики, письменники, і всі, до спазм у горлі, до зморшок на чолі, думають не стільки про власну долю, як про тяжку долю народів найкривавішої імперії на землі”. Три роки відбув, промучився у тому гіркому концтаборі, з якого багато хто й не вийшов. Саме так 1985 року замучили Василя Стуса.А в січні 1979 — знову суд, ув’язнення на чотири роки. Але потрапив вже не в зону до політв’язнів, а в колонію суворого режиму, де відбувають покарання вбивці, ґвалтівники, наркомани. Тут було ще важче, адже не було за стіною друзів-однодумців, а лише сірофуфайчана маса стомлених, скривджених, зневірених людей. Якби за життям Тараса Мельничука зняти багатосерійний фільм, це була б епопея болю, десятиліття втікань від самого себе і знову повернення до тих джерел і верховин, серед яких він — не зек, не безробітний блукач, а поет, Князь Роси.Тарас Мельничук не був такою цільною, безкомпромісною людиною, як Василь Стус. І хоч не писав у молодості відверто антирадянських віршів, не переховував самвидаву, не закликав на творчих вечорах до повалення існуючого ладу, пильне око каральних органів не покидало Тараса. Навіть напередодні незалежності, коли поета-політв’язня прийняли до Спілки письменників, коли він став лауреатом премії ім. В. Сосюри, темні сили не відійшли в небуття, тоталітарна система ще жила в окремих “людських подобах”: 1990 року його батьківську хату було спалено, згоріло все, а найдорожче — книги, словники, рукописи, начерки майбутніх поем.Обійстя Мельничуків в Уторопах оддалік від села, на високій горі. Але односельці розповідали, що стара хата вночі згоріла вмить, наче бензином облита. А вранці якісь люди приїжджали, розгортали тліючі головешки. Кого шукали? Може, рештки господаря? А він, на щастя, тоді заночував у друзів. А пізніше, коли тяжко хворів, залишив заповіт: поховати на батьківському подвір’ї, на рідному попелищі. Щоб поряд не чужі могили, а копички сіна, ромашки. Тепер ту гору називають Тарасовою.Життя його було з шукань, протиріч, навіть два роки народжень було в Тараса: у паспорті значилося 20 серпня 1938 року, але поет говорив мені, що народився роком пізніше, 1939-го. Саме цю дату подає і довідник “Гуцульщина в літературі” (видавництво “Писаний камінь”, Косів, 1997).Чи ж багато він хотів від життя? Мати хату й родину. Писати вірші. А ще, щоб їх читали і слухали. За життя встиг видати лише дві збірки — “Несімо любов планеті” і “Князь роси”. Рукопис збірки “Чага” був з видавництва “Радянський письменник” переданий в органи КДБ, ув’язнений і понад двадцять років перебував під замком. І лише перед смертю, у березні 1995 року, поетові принесли до лікарні збірку “Чага”, видрукувану в Коломиї за ініціативи Василя Рябого та місцевих просвітян. На обкладинці цієї збірки було рукою автора виведено:Не снись мені, кривавий сон, Не сніться, рани і руїни, —Мені не треба десять сонць —Живу тобою, Україно.Тарас Мельничук, передусім поет Божою милістю. І чим більше років від його відходу в позасвіти, тим цікавість до його поезії, до його особистості зростає. Адже його вустами сказано те, про що ми думаємо, що відчуваємо, що любимо і ненавидимо, заради чого приходимо у світ. Він чує, як “душа морозу плаче квітами”, як “дихають тяжко вулкани козацьких могил”, як “флот ночі пливе у мерехтливому сяйві”. Та все ж світ ще не вільний — “і в череві ворушаться зародки рабів”.Людина тонкої і вразливої душі, він був народжений для любові. Тарас безумно закохувався і його кохали жінки, навіть тоді, коли був тяжкохворим. Ті Марії, Дзвінки, яким присвячував свої вірші, приносив з полонин для них росяні квіти, були тоді, мабуть, найщасливішими жінками.Я знавщо найкраща птахана світіце жінкая кохав і вона кохала менеа потім їй сталосумно зі мноювона вийшла у садщоб я не бачивпримірялазолоті крила —і полетілая плакавобіймаючи на ліжкуїї білеледь засмаглетілоРекомендуючи у вересні 1990 р. Тараса Мельничука до Спілки письменників, академік Микола Жулинський написав: “Тарас Мельничук долею покликаний бути поетом. Та найчастіше буває так, що обранець долі разом із Божим даром приймає й терновий вінок. Тарас Мельничук зазнав багато лиха, доки не взяв до рук другу після 22-річної перерви збірку своїх поезій. Це “Князь роси”, яку видавництво “Молодь” видрукувало цього року. Одна з найкращих поетичних збірок сучасності. Не сумніваюся, що поетичний світ Тараса Мельничука — світ унікальної сили долання Голгофи, співпереживання долі України — буде жити в духовному космосі української культури”.Поетеса Марія Влад у рекомендації зазначила: “Тараса Мельничука знаю з юності, багато років, завше рівняла свій рядок на його образний, глибинний, училася в нього патріотичної, громадянської любові до України, безстрашності, істинності”.Володимир Коломієць: “Тарас Мельничук — дитинно-мудрий поет волі й духовної розкутості, поет сердечної чистоти й людської гідності, синівської любові до України. Він тремко живе ніжністю до квітки й людини, живе сподіванням на добре й справедливе. Велика любов, велике страждання! І весь драматизм життя втілюється в Мельничуковому слові — дивовижно світиться й пахне воно, мерехтить і міниться в тій одвічній таїні, якою й позначена тільки справжня поезія”.Олесеві Гончару, який у березні 1992 року вручав Тарасові Мельничуку Державну премію імені Тараса Шевченка, належать слова: “На Дагестані князював Расул Гамзатов, у Карпатах — Тарас Мельничук”.Тарас мріяв видрукувати збірку віршів “Флояра Мольфара”, але вона так і не з’явилася. Поет часто підписував листи, листівки до мене — “Мольфар”. Відповідно до словника, це гуцульський характерник, чаклун, той, що відганяє громи і розганяє хмари. А й справді, Тарас Мельничук за характером, поетичним світовідчуттям був Мольфаром української поезії.Я зібрала найкращі з віршів, надісланих мені з Вінницької колонії суворого режиму, де чотири роки мучився поет, а також твори з його зошитів, записників, листів останніх років і впорядкувала збірку “Флояра Мольфара”. За рекомендацією Дмитра Стуса благодійний фонд “Україна Інкогніта” (президент фонду — Анатолій Матвієнко) ще торік влітку перерахував гроші на видання збірки Тараса Мельничука у видавництво “Факт”. Вчасно був наданий мною і комп’ютерний набір, але книжка досі не з’явилася у цьому видавництві. Факт, звичайно, сумний. І хоч ми вибороли волю, і хоч на талановиті книжки завдяки меценатам таки знаходимо кошти, то чому ж флояра Мольфара мовчить, не розганяє сірі хмари байдужості і темні хмаровища непорядності в небі України?
