РОДОВІД ОСТРОГРАДСЬКОГО

Галина СИТАЗ ім’ям Михайла Васильовича Остроградського пов’язана ціла епоха в становленні математичної науки в царській Росії. Виняткова обдарованість, науковий авторитет, відданість науці й величезна працездатність, нарешті, своєрідність і яскравість особистості були причиною його популярності серед широких кіл російської інтелігенції 30—60-х років ХІХ століття і відіграли істотну роль у формуванні й вихованні наукового світогляду кількох поколінь інженерів і науковців.Життя і наукову діяльність видатного математика вивчали багато дослідників. Але генеалогії роду М. Остроградського в цих працях або зовсім не розглядають, або їй приділяють замало уваги. Тим часом матеріали про його предків варті пильного розгляду. Деякі відомості про родинне древо Остроградського подають архівні документи Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Центрального державного історичного архіву України, книжка В. Модзалевського “Малороссийский родословник”. Про них і йтиметься.За В. Модзалевським, рід Остроградських, як і Сахно-Устимовичів (звідки походить мати Михайла Васильовича Ірина Андріївна), належить до козацько-старшинських родів на Полтавщині, відомих із середини XVII cт. Першим у роду Остроградських згадано Івана, бунчукового товариша. Із його сином Матвієм Остроградським і Устимом Сахненком (сином Сахна) вперше зустрічаємося влітку 1678 року. Величезна 200-тисячна турецько-татарська армія обложила Чигирин, щоб захопити його і перетворити на плацдарм для дальшого наступу на Правобережну Україну. В цій битві Матвій Остроградський — рядовий козак Миргородського полку — пройшов перше бойове хрещення, щоб потім усе життя зі зброєю в руках боронити батьківщину від численних завойовників. Устим Сахненко в цьому бою став свідком загибелі батька, а сам потрапив у турецький полон.Мине більш ніж піввіку, доки 1734 року Матвій Іванович Остроградський, тепер уже Миргородський полковник, перед відставкою складе довгий послужний список — яскраву картину свого бойового шляху з численними походами, битвами, штурмами фортець, рейдами на козацьких човнах до турецько-татарських поселень тощо.Матвій Остроградський, як констатували його сини, “служив вірно і бездоганно кілька десятків літ, не шкодуючи здоров’я та життя свого”. Йому, як досвідченому воїнові, часто доручали найвідповідальніші завдання. Так, під час Північної війни Матвій Остроградський штурмував Варшавський замок, зайнятий шведськими військами на чолі з генералом Горном. У боях 1709 року під Полтавою та Перевалочною його не раз посилали на ворожу територію для взяття “язика”. Пізніше він брав участь у Прутському поході проти Турції 1711 року і продовжив службу з охорони кордонів.Матвій Остроградський виконував також адміністративні й дипломатичні місії, 1715 року був “вшанований рангом судейським” у Миргородському полку, 1722-го у відсутність Данила Апостола “утримував полкове Миргородське правління”, а з 1730 року став Миргородським наказним полковником. Цьому передувала нерядова подія: 1723 року Матвій Остроградський підписав Коломацькі чолобитні Павла Полуботка (звернення козацької старшини на захист Павла Полуботка). За причетність до справи Полуботка “був у Глухові під арештом”. 1734 року “за старістю, хворобою та глухотою” Матвія Остроградського звільнено з усіх служб.Сини Матвія (їх було троє) також служили в козацькому війську. Прадідом ученого був старший син Матвія Іван, який після Прутського походу 1711 року через каліцтво та хвороби в чині бунчукового товариша зі служби зрезигнував. Іван Матвійович мав двох синів, старший із яких, теж Іван, мав дванадцятеро дітей. Мабуть, дворянські пересуди стали на перешкоді його шлюбу з Гафією Павлівною Іваненко, дочкою козака з Городища, проте кохання перемогло — вони побралися, маючи вже п’ятеро дітей (які, до речі, як позашлюбні були позбавлені прав дворянства). Шостою дитиною в родині був Василь Іванович — батько славетного математика. Змолоду Василь Іванович служив в Александропольському гусарському полку, а звільнившись, працював дрібним чиновником. Сорокарічним вийшов у відставку в чині колезького асесора.Заслуговує на увагу й молодший брат Івана Матвійовича Федір, середульший син Матвія Івановича. Він також почав службу з Прутського походу і дослужився до чину Миргородського полковника (1752—1768). 1733 року гетьман Данило Апостол рекомендує Федора Остроградського в Миргородське полкове правління, характеризуючи його так: “Він людина добронравна, грамоти навчений та у військових справах вправний”. З 1723 року Федір Остроградський став сотником Говтвянським, а з 1735-го — Миргородським полковим суддею на місці батька. Церемонія його обрання на посаду Миргородського полковника (1752) згадується в “Щоденнику” Я. Марковича. Ф. Остроградський брав участь у багатьох походах, не раз виявляючи особисту хоробрість. Під час Кримської кампанії 1735—1739 років разом із братом Григорієм полонив шістьох татар. 1737 року Федір Остроградський, перебуваючи в Говтві, керував воєнними діями проти несподіваного нападу татар. 1739-го в Хотинському поході Федора Остроградського посилали за Дністер на ворожу територію по “язика”. Він брав участь у розгромі турецького табору і в усіх битвах “діяв, не шкодуючи себе”.Зберігся документ, пов’язаний з обранням Федора Остроградського полковим обозним. Пильний канцелярист Малоросійської експедиції Семен Наришкін пише в Сенат графові Гаврилу Головкіну про те, що батька Федора Остроградського свого часу генерал Рум’янцев узяв у Глухові під арешт, хоч авторові листа й не відомо, з яких причин. Відповідь Головкіна була заспокійлива, бо “в Колегії іноземних справ про ту комісію генерал-майора Рум’янцева прямих відомостей нема, а під час перебування там він, Рум’янцев, багатьох тримав під вартою, але всі звільнені, багато з них тепер і при урядах перебувають, а тому і йому, Федорові Остроградському, утримання його батька під вартою за підозру вважати не слід”.Майже століття (з 1691 до 1783 року) сотниками Говтвянськими були представники роду Остроградських. Більшість Остроградських, за сімейною традицією, обирали військову кар’єру. Серед найвизначніших військових у XIX столітті згадаємо правнука Федора Матвія, який відзначився у війні 1812 року й одержав золоту шаблю з написом “За хоробрість”, і його сина Всеволода — генерал-інспектора російської кавалерії.Рід Сахно-Устимовичів, з якого походила мати Михайла Васильовича Ірина Андріївна, веде початок від Устима Сахненка. Юнацькі роки Устима минули в турецькому полоні. Однією з вимог Бахчисарайського миру з Турцією (1681) було повернення полонених, тобто десь 1683 або 1684 року Устим повернувся на батьківщину, принаймні 1685-го він був на освяченні церкви Мотрониного монастиря. 1691 року він — житель Власівки (містечко на Лівому березі Дніпра поблизу Кременчука) — одружився з Євдокією Скоробогатою з містечка Крилова і служив в охочому війську. 1704-го Устим одержав універсал від гетьмана І. Мазепи, яким той звільняє його від податку за утримання бджіл — “бджоляної десятини”. 1705 року Данило Апостол, тоді ще Миргородський полковник, “шануючи давні значні у війську Запорозькому послуги пана Устима Сахненка, сотника Уласівського, та приохочуючи його до дальших таких самих вірних і щирих послуг”, наділяє його землею неподалік Крилова по річці Тясьмину.Устим мав чотирьох синів і дві дочки. Двоє з його синів — Василь і Дмитро — були, як і батько, козаки і мали у війську особливу посаду — купували коней. Старший Василь, як і батько, на власні гроші побудував церкву в селі Устимівці Кременчуцького повіту. Він був одружений з Марією Яківною Апостол — внучатою небогою гетьмана Данила Апостола. Мати М. Остроградського була дочкою їхнього сина Андрія.Приблизно у 10-х роках XVIII століття в житті Устима стався різкий перелом. Як повідомляє В. Модзалевський, він прийняв чернецтво з ім’ям Іларіона і збудував Мотронин монастир, у якому був схимонахом. Там його й поховали. Мотронин монастир розташований на землях Правобережної України, а за угодою 1686 року (Вічний мир), Правобережна Україна опинилась у складі Речі Посполитої. Зважаючи на великий вплив монастиря на місцеве населення, польський уряд змушений був надати йому привілеї й підтвердити за ним право на володіння земельними угіддями. Але утиски й інтриги проти монастиря ніколи не припинялися.Звернімось тепер до архіву монастиря, щоб простежити подальшу долю Устима. Згадку про ченця Іларіона знаходимо в записах за 1717-й. Саме цей рік вважають датою відродження монастиря. Мотронин монастир як православний належав до Переяславської єпархії, Шумлянські протегували йому. Але розташований він на території Чигиринського староства, яке тоді перебувало під польсько-шляхетським володінням. Треба було узаконити перед новими власниками його права.Для нас цей запис має особливе значення, оскільки його послав “чернець Іларіон, який потім у схимі був названий Ігнатієм”. Як свідчать документи, схимник Ігнатій жив у монастирі аж до 1753 року. Відомості про монастир цього періоду надто скупі, але майже всі стосуються Ігнатія. Він мав великий вплив на ченців, був у пошані, виокремлювався розумом і чесністю. У документах Ігнатія неодмінно називають Відновлювачем монастиря, Начальником його або Будівничим, Начальником чесним.1719 року Ігнатій вирядив двох ченців-законників монастиря Опанаса і Філімона до гетьмана Івана Скоропадського з проханням надати монастиреві грошову допомогу з військової скарбниці. Було представлено грамоти Петра Сагайдачного і Петра Дорошенка.1729 року сталось таємниче пограбування монастиря. Зникли не коштовності, а важливі документи, стародавні акти, деякі реліквії, що мали велике значення для самоствердження монастиря, Це, ймовірно, була одна з провокацій місцевої влади. 1746 року Ігнатій разом із двома ченцями і старим жителем містечка Жаботина Юрком склали документ, який свідчить, що 1685 року всі вони були на освяченні відбудованої після турецького руйнування монастирської церкви. Ієромонах Пафнутій, який був ігуменом монастиря до руйнування, “чесний старець літ чималих, прикрашений сивиною”, оголосив тоді перед усіма присутніми під присягою, що читав оригінали документів про стародавнє, домонгольське походження монастиря. За його свідченням, монастир закладав сам Переяславський єпископ Павло. Про це був і напис на камені, зниклому після турецького руйнування, як і особливе облачення ігуменів — “мантія з істочниками”, що його теж подарував сам Павло (Ігнатій також носив  особливу мантію). Цей документ, який дістав назву “Сказка схимонаха Ігнатія”, мав замінити зниклі оригінали.Ігнатій до кінця днів не зрадив пам’яті молодих літ, прагнув відновити і зміцнити зв’язки монастиря з Січчю, шукав опори й підтримки запорозьких козаків. Серед реліквій монастиря була мідна чаша з написом: “Чаша сія зроблена в Січі Запорозькій отаманом кошовим Іоакимом від усіх запорозьких козаків в монастир Троїцький Мотронин на прохання старця схимонаха Ігнатія 1751 року червня 19 дня”.В останні роки життя Ігнатій двічі був правителем монастиря: у 1746—1749 роках, коли увільнили з посади ієромонаха Мелетія, “який братію бив і лаяв”, і в 1751—1753 роках. Цього разу Ігнатія усунув з посади князь Яблоновський “особисто під час об’їзду маєтків”, а братія обрала на його місце настоятеля цього монастиря ієромонаха Мельхиседека, якому й поручено начальство від Консисторії”.Остроградські досягали високих посад завдяки освіченості. Вони мали родинні зв’язки з представниками козацької старшини сімей — носіїв певних культурних традицій: Апостоли, Журавські, Кулябки, Лизогуби, Лисенки, Ломиковські, Тарновські, Родзянки та ін. 1733 року Данило Апостол, рекомендуючи Федора Остроградського в полкові обозні, назвав його “свояком”. Справді, за В. Модзалевським, дочка Федора Матвійовича Уляна як дружина Степана Григоровича Кулябки була споріднена з Апостолами двічі. Степан Кулябка був небожем Сильвестра Кулябки, ректора Києво-Могилянської академії (1740—1745) й Івана Кулябки — автора оригінального проекту про навчання козацьких дітей грамоти та “військових екзерцицій” (1758). Обидва вони були онуками Данила Апостола. Дід Степана Кулябки, Василь Якович Жураховський, був членом Першої Малоросійської колегії. Онук Федора Остроградського Іван Васильович був одружений з правнукою Данила Апостола Оленою Петрівною Ломиковською. Небіж Ломиковської Василь Якович склав “Словник малоросійської давнини” (1808). Син Федора Василь навчався в Києво-Могилянській академії, а його внук Іван (син Уляни) здобув освіту за кордоном.Онука Федора Остроградського Параска Андріївна була дружиною Степана Яковича Тарновського. Їхній син Григорій Степанович Тарновський заснував у маєтку в Качанівці бібліотеку і картинну галерею. В нього гостювали Микола Гоголь, Тарас Шевченко, Михайло Глінка, Семен Гулак-Артемовський, Лев Жемчужников і багато інших. Павло Федорович Остроградський через шлюб поріднився з князем Олександром Андрійовичем Безбородьком, на кошти якого було відкрито Ніжинську гімназію вищих наук.Олена Пчілка в нарисі про Миколу Лисенка згадує, що бабуся композитора Марія Василівна Булюбаш доводилася сестрою “славетному полтавцю математику Остроградському”. Вона була дружиною Миколи Петровича Булюбаша — діда по матері Миколи Віталійовича Лисенка. В їхньому будинку в селі Гриньках виховувався майбутній композитор. Гриньки розташовані неподалік від Устимівки Кременчуцького повіту, звідки походила мати нашого видатного вченого. Марія Василівна кохалася в українських піснях і часто зимовими вечорами запрошувала дівчат-покоївок співати. “Можливо, що через ті хори українська пісня найперше влилася чулою і дужою хвилею в серце малого Миколи”, — зазначає Олена Пчілка.З оточення Сахно-Устимовичів слід згадати Андрія Федоровича Лук’яновича — доброго знайомого Івана Котляревського і Тараса Шевченка. Лук’янович був сватом дядькові Михайла Васильовича Прокопу Андрійовичу (тому самому, що свого часу змусив Михайла опановувати науку, а не військову справу).У селі Устимівці Кременчуцького повіту був також маєток Диздаревих, з якими родичались Остроградські й Сахно-Устимовичі (молодший брат Михайла Васильовича Андрій перебував у шлюбі з Марією Павлівною Диздаревою). Диздареви походили від Мустафи, колишнього диздаря — коменданта турецького міста Очакова, який прийняв православну віру, отримавши ім’я Парфентій, вступив у Запорозьке військо й дослужився до чину обозного Полтавського полку (1660). Пилип Павлович Диздарев (брат Марії Павлівни), 1797 року народження, закінчив С.-Петербурзьку медико-хірургічну академію, працював лікарем спочатку в Одесі, а потім — на Полтавщині. Під час епідемії холери 1831—32 років у Полтаві й Полтавському повіті, а 1833-го у м. Старому Санжарові “для лікування стражденних діяв усюди не тільки порадами та приписами лікувальних засобів, а і власними зусиллями допомагав рятувати життя”. Згодом його обрали депутатом дворянства Кременчуцького повіту. Його син (племінник Михайла Васильовича) Олександр Пилипович був протягом 1884—94 років Кременчуцьким міським головою, попечителем Кременчуцького реального училища, почесним мировим суддею. За постановою думи, в її залі розмістили його портрет за послуги, які він зробив для міста.Із такого коріння виростала могутня постать нашого славетного математика. “Минуле не лишається мертвим вантажем, — писав поет Райнер-Марія Рільке, — а дивом вертається до нас, глибоко відбиваючись у душі”. Сучасники зазначали, що  вдачі М. Остроградського було притаманно багато рис, які засвідчували його козацьке походження: завзяття, сила пристрасті, гордість, незалежність. Його часто порівнювали з Тарасом Бульбою.Рід Остроградських у ХІХ—на початку ХХ століття дав відомих культурних і державних діячів: Олександр Остроградський (1853— 1907) — педагог, Орест (1868—?) — професор фінансового права Дерптського університету; Михайло (1857—?) — російський віце-міністр торгу і промисловості, Василь — член ІІІ Державної Думи.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment