Нещодавно просвітяни села Гореничі на Київщині зустрілися з односельчанкою Галиною Биковою, випускницею Дніпропетровського державного університету, кандидатом філологічних наук, авторкою багатьох наукових праць з україністики та навчального посібника для студентів ВНЗ “Українська мова та культура ділового спілкування”, дослідницею творчості Володимира Самійленка та Агатангела Кримського. Нині вона проводить факультативні заняття з української мови в Пекінському університеті. Ось фраґменти розмови з Галиною Биковою.
— Галино Петрівно, як Ви потрапили до Пекінського університету?— В університеті іноземних мов у Шанхаї два роки існує кафедра української мови. В Пекінському університеті вирішили також запровадити вивчення української мови. Тож я отримала запрошення з Пекінського університету і міністерства освіти Китаю. Розуміла, що це чужа земля, інші люди, інший світ. Мене це не злякало, бо дочка вісім років жила у Шанхаї, то я іноді влітку бувала там. І от минулий навчальний рік провела в Пекінському університеті. Відкрила для себе багато нового.У Китаї живе близько 100 націо-нальних меншин. Вони всі різні за звичаями, традиціями. Там близько 30 провінцій, кожна має свою специфіку. — Що найбільше вразило?Китайці — великі патріоти. Коли з ними спілкуєшся, постійно звучить фраза: наша країна, наша держава, наш університет. З перших днів зрозуміла, наскільки глибоко в них укорінено почуття національної свідомості й національної гордості. Постійно маю думати, що сказати, кому і як, щоб не виникло непорозуміння. На батьківщині, зайняті вирішенням дрібних проблем, мало замислюємося над цим. Далеко від дому зовсім по-іншому сприймаєш такі речі. Тут я не просто Галина Петрівна, а представник України. Весь рік жила думкою: “Нам би мати таке почуття національної гордості за свою землю, за свій народ, традиції, мову”.— Ви викладали в Київському національному аграрному університеті. Можете порівняти навчальний процес, наших і тамтешніх студентів?
Пекінський університет — один із найдавніших у Китаї. Торік йому виповнилося 110 років, як, до речі, й моєму аграрному. Студенти Пекінського університету дуже горді тим, що тут навчаються. Вступити сюди дуже важко. Їхня система освіти і правила вступу відрізняються від наших. За 110 років існування університету тут вперше викладають українську мову, щоправда, факультативно. Китайці зацікавилися українською. На перших заняттях було стільки людей, що аудиторія на 80 місць не могла вмістити всіх охочих. Оскільки це факультативні заняття, то прийшли і викладачі, й аспіранти, і студенти з інших факультетів. Про Україну в Китаї майже нічого не знали, вона для багатьох залишається у складі Росії, а тут дуже люблять Росію і все, що з нею пов’язано. Відносини України й Росії їх дуже непокоять. Мене нерідко запитували, в чому полягає конфлікт у газовій сфері тощо. Усі студенти, навіть пекінці, живуть у гуртожитку. Заняття починаються о 8-ій ранку і закінчуються о 22-ій. Студенти “гризуть граніт науки” ледве не в прямому розумінні цього слова. Не можу передати свої почуття, коли це все побачила. Даю півсторінки нового тексту, потім сторінку, дві, три, чотири — все старанно вчать, без заперечень. У гуртожитку живуть по троє-четверо в кімнаті, у кожній є комп’ютер, Інтернет. У Києві я жартувала: “Нас тут довели до такого стану, що викладач боїться сесії більше за студентів”. Завжди хтось був невдоволений, хоч я студентам завжди казала: “Ви в мене найкращі. Але щоб заробити 95 балів, маєте працювати”. Усі хотіли мати найбільше балів, але працював далеко не кожний. У нас, коли закінчився екзамен, чекали на результати. А тут виходжу після іспиту, щоб запросити групу, а там немає нікого. Пояснюють, що всі побігли складати наступні іспити. Результати побачать в Інтернеті. Не було незадоволених, ніхто за мною не ходив з проханнями — це свідчить про довіру і повагу до викладачів.Китайську мову, звісно, ще досконало не вивчила. Не так просто. Але дещо вже розумію. На першому курсі зі студентами, які вивчають іноземні мови, працюють китайці, наприклад, російської навчають китайською. А до мене вже приходять ті, хто розуміє російську мову. Нині пишу підручник з української мови для іноземців. Намагаюся давати студентам творчі завдання, бо вони дуже “запрограмовані”. Навчаю, що не треба зациклюватися на якомусь слові. Якщо забув, треба мати в запасі інші слова, грати ними, як жонглер м’ячиками. Іноді даю словниковий диктант. Що вони спочатку писали! Такого навмисно не придумаєш! А вже наприкінці другого семестру справи були значно кращі. — Ви організували в університеті літературно-мистецький вечір, присвячений 195-річчю з дня народження Тараса Шевченка. Як це було?— Мене зворушило керівництво факультету, студенти, коли я завела розмову про цей вечір, пояснила, що для нас Шевченко має таке саме значення, як для них Конфуцій чи Лу Сюнь. Через два дні завідувачка кафедри російської літератури показала, за її словами, “невеликий план” вечора — шість аркушів паперу формату А 4, списаних дрібним почерком. Китайці все роблять ґрунтовно. Видали красиві буклети, записали свято на відео. Зі словом про Шевченка виступив проректор з міжнародних відносин Чжан Ґою, студенти, які вивчають українську мову, працівники посольства України. Актова зала була переповнена. Були присутні українські студенти з інших ВНЗ, які вивчають китайську мову. На сцені — портрет Шевченка, прапори України й Китаю. Текст читали українською з перекладом китайською. На двох великих екранах демонстрували картини, офорти Шевченка, потім мультфільм “Тополя”. Надзвичайний та Повноважний Посол України в КНР Сергій Камишев подарував Чжан Ґою таріль із зображенням Шевченківських місць.Шевченко в Китаї як особистість і поет відомий з 1926 року, тоді вперше вийшли переклади його творів. Один аспірант подарував мені “Кобзар” китайською мовою, чим я дуже пишаюся. На вечорі було багато поважних людей, зокрема професор Лі, який, коли їхала додому, наказав мені: “Галино Петрівно, без матеріалів про Гоголя не приїжджайте!” У листопаді вони проведуть наукову конференцію, присвячену Миколі Гоголю. — Яке місце займають у місцевого населення книжки, книжкова справа?— Книговидавництво в них поставлено так, що просто дивуєшся, як чітко все організовано. Якщо маєш щось написане, набране, — здавай і не хвилюйся — буде надруковано. У нас потрібно кілька рецензій, є інші проблеми. Коли я в Києві видавала підручник з української мови для студентів, було стільки мороки! У центрі Пекіна є восьмиповерховий книжковий магазин. Коли я вперше це побачила, була вражена. Де в нас у Києві знайдеш таку книгарню? У нас книжки витісняють з престижних будівель, це просто катастрофа.— А як китайці ставляться до свого здоров’я? — Цьому в них можна повчитися. Там люди живуть до ста років. Наприклад, профспілка нашого інституту організувала поїздку в гори. Наймолодшому пенсіонерові, який ішов з нами, було 78 років. Мені було важкувато, а він навіть не захекався. Вони рухомі, активні. Біля кожного будинку тренажери. Ніколи не бачила вільного спортивного снаряда: ні вранці, ні опівдні, ні ввечері. Грають у бадмінтон, настільний теніс, їздять на велосипедах. Біля старих корпусів стоянки, де велосипеди припинають, а біля нових — паркінги під корпусами, як для автомобілів.Нема дня, щоб у нашому деканаті не було когось із викладачів-пенсіонерів. Вони пишуть статті, готуються до конференцій тощо. Пенсіонерів поважають, запрошують на всі заходи. Велику увагу китайці приділяють харчуванню. Дехто найважливішим елементом культури вважає китайську кухню. Качка по-пекінськи — шедевр, без якого не обходиться жодна зустріч. Є дуже смачні китайські страви. Наприклад, я їла корінь лотоса. І ще — вони постійно співають. Через кілька місяців упіймала себе на тому, що вранці біжу на роботу й також щось мугикаю. Не всі живуть заможно, але за весь час я від жодного китайця не почула, що він погано живе. Вони звикли задовольнятися тим, що мають.Але не все так просто. Китайці — народ складний. У них ніколи достеменно не дізнаєшся, про що вони думають. Ніколи не знаєш до останнього моменту, що на тебе чекає, як розв’яжеться та чи інша ситуація. Мабуть, треба мати це на увазі і спокійно реагувати на несподіванки. І ще — у них ніхто не бере хабарів. Не прийнято. Якби в нас так!Спілкувалася Надія КИР’ЯН
