ДОБРОЧИННИЙ ГРОМАДЯНИН

До 190-річчя від дня народження Григорія Ґалаґана

Григорій Ґалаґан був відомий на всю Російську імперію як заможний господар-землевласник, меценат, український громадський і культурно-освітній діяч, основоположник кооперативного руху в Україні. Г. Ґалаґан мав дружні стосунки з Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Максимовичем, В. Антоновичем, М. Драгомановим, М. Лисенком та іншими “громадівцями”, братами Жемчужниковими, опікувався своїм односельцем, видатним бандуристом Остапом Вересаєм…

Олександер ШОКАЛО“…Все прах земний, тілько діло і слово наше праведне останеться навіки”, — писав Пантелеймон Куліш своєму одноліткові й землякові Григорію Ґалаґану. Григорій Павлович цілим життям своїм стверджував цю істину, тому й зажив слави доброчинного громадянина. На нього, останнього по чоловічій лінії зі старовинного козацько-старшинського роду Ґалаґанів, ліг тягар спокути за неправедне діло предка-засновника й відповідальність за честь усього роду. Засновник роду Гнат Ґалаґан командував Компанійським полком у війську гетьмана Івана Мазепи, а 1708 р., коли Мазепа присягнув Карлові ХІІ, перейшов до Петра І. Після Полтавської трагедії допоміг царському полковникові П. Яковлєву захопити й знищити Стару (Чортомлицьку) Січ, закликаючи козаків скласти зброю й присягаючись на хресті помилувати їх. Московити закатували тоді близько 300 старшин і козаків, які повірили Ґалаґану й здалися. За це Г. Ґалаґан отримав від Петра І шаблю й посаду полковника чигиринського (1709—1714), а потім прилуцького (1714—1736), де відзначався жорстоким ставленням до людей. Мав він великі земельні маєтності, значну частину яких на Чернігівщині й Полтавщині успадкував останній з роду — Григорій. 

Григорій Павлович Ґалаґан народився 3 (15 за новим стилем) серпня 1819 р. в родовому селі Сокиринці, яке належало Ґалаґанам за гетьманським універсалом з 1716 р. Отримавши добре родинне виховання, Григорій закінчив юридичний факультет Петербурзького університету.  1844 р. став на державну службу на посаді губернського секретаря; 1848—1851 — Борзнянський повітовий предводитель дворянства; 1851—1854 — совісний суддя Чернігівської губернії; 1858—1859 — член Комітету з улаштування та поліпшення побуту селян; 1859—1861 — експерт підготовчої та редакційної комісій із селянської реформи; 1871—1881 — Прилуцький повітовий предводитель дворянства; 1873—1875 — перший голова Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства в Києві. З 1882 р. до кінця життя Г. Ґалаґан — член Державної ради при департаменті законів Російської імперії, де відстоював інтереси українських селян. За свою діяльність Г. П. Ґалаґан удостоєний орденів Білого Орла та Св. Володимира ІІ ступеня.У Сокиринцях, у родовій садибі, яку збудував 1829 р. батько Павло Григорович, Григорій створив центр українського культурно-господарського руху. Г. Ґалаґан перший ініціював перед імператорами Миколою І та Олександром ІІ звільнення селян із кріпацтва з земельними наділами й самовіддано працював над підготовкою й проведенням селянської реформи. Для убезпечення селянського землеволодіння від лихварства започаткував об’єднання селян на засадах кооперації: після проголошення реформи Г. Ґалаґан заснував у рідному селі Сокиринцях перше в Україні Ощадно-позикове товариство (народний кооперативний банк). “Бажаючи щастя народові” й намагаючись примирити розділені за попередні століття його верстви, Григорій Ґалаґан кілька разів скликав сокиринських селян на раду (віче), сам виробив статут Товариства, домігся затвердження його в Петербурзі та вніс в основний фонд 3 000 рублів, а також надав Товариству будинок. Керівними органами Товариства були загальні збори членів, управа й наглядова рада, головою і довголітнім опікуном-куратором якої був Григорій Ґалаґан. Сокиринське Ощадно-позикове товариство було найпотужнішим не тільки в Полтавській губернії, а й на всьому Лівобережжі: його власний пайовий капітал становив на початок ХХ століття понад 130 тисяч рублів, а касовий оборот — близько мільйона рублів. Основний фонд і пайовий капітал опроцентовувалися, а відсотки йшли на утримання шпиталю, притулку для старих, купівлю протипожежного знаряддя, на організацію навчання ремесел у школі та інші потреби мешканців Сокиринець. Товариство виплачувало такі річні відсотки: за термінові вклади — 6 %, за безтермінові — 4 %, від позики брало 9 %. Сокиринське Ощадно-позикове товариство проіснувало майже 60 років (з 1871 р. аж до більшовицької колективізації). Досвід наших мудрих селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільськогосподарського виробництва — надійна основа для розвитку аграрної культури, моральності народу, духовно-інтелектуальної й економічної сили України. Саме це зараз найпотрібніше для порятунку українського села. Багато сил і коштів Г. Ґалаґан вклав у розвиток народної освіти. За його ініціативи й матеріальної допомоги відкрито Прилуцьку чоловічу (1874), а згодом і жіночу гімназії, ремісничі училища в Ічнянському й Прилуцькому повітах, кілька народних шкіл. За власні кошти збудував Сокиринське народне училище та школи у своїх економіях, а в родовій садибі в селі Дігтярі створив ремісниче училище і ткацьку школу, на основі якої Прилуцьке повітове земство згодом заснувало майстерню художнього ткацтва. За радянських часів вона розрослась у фабрику, хоч у народі, за старою пам’яттю, її й далі називали “земством”. Після смерті шістнадцятирічного єдиного сина Павлуся (1869), Г. Ґалаґан заснував 1871 року в Києві приватний навчальний заклад — славнозвісну Колегію Павла Ґалаґана (нині в приміщенні колишньої Колегії, на вул. Б. Хмельницького, 11 — Національний музей літератури України). На утримання Колегії він віддав 11,5 тисяч десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях загальною вартістю 275 тисяч рублів (витратив на утримання закладу понад мільйон рублів), перевіз із Сокиринець велику бібліотеку (понад 11 тисяч томів) і багатий родовий архів, на викладацьку роботу запросив визначних учених, педагогів, митців. До Колегії приїздив працювати в бібліотеці й над архівом І. Франко й у тутешній церкві вінчався з О. Хоружинською. Колегія стала одним із провідних навчальних закладів у цілій Російській імперії. Там навчалися й проживали 70 здібних дітей, які не мали можливості платити за навчання, з усіх українських етнічних земель, що були тоді в межах різних держав. Багато випускників Колегії стали видатними вченими, літераторами, медиками, правниками. Григорій Ґалаґан дбав про збереження й розвиток української народної культури, зокрема, звичаїв, архітектури, пісенного мистецтва, театру. Видав у Києві збірник п’ятдесяти українських народних пісень “Южнорусские песни с голосами” (1857), упорядкований його родичем, видатним істориком і музикознавцем Миколою Маркевичем, а також власну працю “Описание малорусских вертепных драм с приложением нот” (1862), створену на основі сокиринської колекції вертепів; збудував у селі Лебединці (неподалік Сокиринець) гостьовий будинок у стародавньому українському стилі (зруйнований під час громадянської війни). Г. Ґалаґан був меценатом видання журналу “Кіевская Старина” та іншої української періодики, підтримував діячів української культури, зокрема художників-українців, які навчалися в Римі, створивши на основі їхніх картин свою славнозвісну мистецьку колекцію. У Сокиринцях часто бували видатні люди. Саме в Г. Ґалаґана Т. Шевченко й П. Куліш заприятелювали із бандуристом Остапом Вересаєм (завдяки записам П. Куліша зберігся його репертуар). П. Куліш проникливо охарактеризував українську світоглядну позицію Г. Ґалаґана: “Ґалаґан сильно проголошує на користь національності” й водночас відзначав його стриману, сухувато-сувору вдачу, яка, одначе, не заважала йому творити добрі справи.Відійшов Григорій Павлович Ґалаґан із білого світу 13 (25 за новим стилем) вересня 1888 р. маєтно збіднілим, але духовно збагативши рідну Україну. Поховали його в Сокиринській садибі, в родовій Петропавлівській церкві (більшовики знищили церкву й родинні поховання Ґалаґанів). Після смерті Григорія Павловича Сокиринська садиба перейшла у спадок його небозі Катерині Павлівні Ламздорф (у дівоцтві Комаровська), заміжній за графом Костянтином Миколайовичем Ламздорфом (з 1894 р., з царської волі родину стали іменувати Ламздорф-Ґалаґанами, оскільки, за родовим заповітом, прізвище Ґалаґан переходить до старшого в роду). Катерина Павлівна доглядала за садибою, зберігаючи всі дядькові традиції. Сокиринську садибу було визнано зразковою в Російській імперії,  їй присвячено випуск престижного петербурзького журналу “Столица и Усадьба” (1912). Ось коротка цитата зі статті Георгія Лукомського “Сокиринці”: “Пройдімося просторим садибним парком: його прикрашають альтанки, павільйони, мавзолеї, мости. Увійдімо в будинок: його зали заповнені старовинними предметами меблів, портретами, зброєю; вітрини переповнені фарфором, сріблом. …За всієї маси мистецьких скарбів, якими володіють Сокиринці, вони зберігаються, одначе, в ідеальному порядку. Будинок, парк, усі колекції, все має на собі відбиток турботливого — більше! любовного ставлення до старовини рідної й мистецької. От якби так зберігалося багато наших маєтків, що гинуть у глушині…”. Донині Сокиринська садиба — єдиний не тільки на Лівобережжі цілковито збережений архітектурно-господарсько-парковий комплекс, пам’ятка зодчества й садово-паркового мистецтва. В чому ж секрет її збереженості протягом революційно-воєнних лихоліть? Народне повір’я приписує захисну силу іконі, яку освятив і вставив у старезного дуба в парку (дуба з іконою давно вже немає) родич Ґалаґанів — святитель Данило Туптало (Димитрій Ростовський). Та реальна захисна сила — це моральна сила духу громади, зокрема кооперативна зорганізованість місцевих селян, які й не дали “розтягти” садибу після того, як останні її господарі виїхали 1917 р. за кордон. Спершу в Сокиринській садибі був “санаторій командирів Червоної армії”, тоді й почали зникати цінні речі. Тож 1920 р. прилуцький краєзнавець, відомий дослідник і хранитель старовини В. І. Маслов описав унікальну Сокиринську колекцію й домігся перевезення її в Прилуцький краєзнавчий музей. Під час вітчизняної війни люди в Прилуках зберігали колекцію по домівках від окупантів, а тому нічого не пропало. А 1946 р. Ґалаґанову колекцію, разом з іншими цінними експонатами Прилуцького музею, вивезли до Чернігова, де її поділили між музеями. Окрасою колекції був шедевр Шевченкового приятеля Івана Соколова, який навчався в Італії, — “Дівчата ворожать уночі проти Івана Купала”. Картина спершу зберігалася в Прилуцькому краєзнавчому музеї, потім передана до Чернігівської картинної галереї, 2003–2004 рр. експонувалася в приміщенні Адміністрації Президента, а 2007 р. опинилась у приміщенні Українського дому в Києві на виставці раритетів із приватних зібрань як власність Петра і Марини Порошенків… А яка доля самої садиби? Після ліквідації більшовиками Ощадно-позикового товариства в садибі згодом було влаштовано Сокиринський сільськогосподарський технікум, який проіснував до 60-х рр. Потім було СПТУ, яке нині перейменовано на коледж. Завдяки цьому й підтримується весь садибний комплекс. Але палац потребує реставрації й гіднішого застосування. Ще наприкінці 1980-х років я як земляк Ґалаґанів, зберігаючи з дитинства в пам’яті перекази свого дідуся Федота Степановича, живих світлих спогадів його мами, а моєї прабабусі Софії Ничипорівни, про “культурного й щедрого” Григорія Павловича Ґалаґана, і натхненний його освітянськими й народознавчими ініціативами, розробив проект створення в Сокиринській садибі Колегіуму української традиційної культури зі статусом вищого навчального закладу. Цей проект підтримала, завдяки Б. І. Олійнику, Верховна Рада УРСР, а Міністерство освіти затвердило програму започаткування Колегіуму. Та коли дійшла справа до його реалізації у вже незалежній Україні, місцеві “демократи” запротестували “проти виховання дітей у дусі дворянства”, а на охлократію, як відомо, ради немає. Аби зберегти пам’ять про цей унікальний осередок сіверської культури й показати потребу його відродження, Українська студія науково-популярних фільмів зняла  1995 р. за моїм сценарієм фільм “Подорож у втрачене минуле” (режисер Д. Богданов).…У минулому лишається прах земний, а праведне діло доброчинних людей живе безвічно. Долучаючись до нього власним ділом, ми творимо своєю моральною волею нашу спільну самостійну силу.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment